Фото: askmen.com
1. Якщо ти кажеш, що хворий на рак, певна кількість людей починає тебе раптово забувати
Як на мене, це дуже комплексна проблема, адже люди просто бояться, що ти попросиш допомоги і не лише моральної, але й матеріальної. Тому з часу мого лікування частина знайомих відсіялася. На жаль, найбільше лицемірства виявилось у тих, котрі найбільше кричать про підтримку та моральність. Тобто ті, які засуджували інших і говорили про свою людяність, найшвидше дистанціювалися від мене. Натомість допомагали ті, від яких не чекав допомоги, і це виявились тихі, спокійні люди.
2. Ми не вміємо підтримати слабкого
Коли я захворів, то зрозумів, що не тільки сам опинився у складному становищі, але й спровокував «переосмислення іншими мене як людини». Частина знайомих раптом почали знаходити в мені безліч вад. Я став непотрібним, бо перейшов у ранг «потребуючих» і в конкретний момент не міг віддати щось натомість. Важке випробування показує, яка людина насправді, і хто ти для цієї людини.
3. Помилково недооцінювати важливість моральної підтримки – вона потрібна завжди
Бували моменти, коли мені потрібно було зовсім небагато, просто почути «братику, ми тебе підтримаємо». Іноді достатньо раз на тиждень подзвонити і сказати добре слово. Не знаю, як люди переживають хворобу без небайдужих людей, яких у моєму житті виявилося багато.…
У Мюнхені нам пощастило, між часом перебування в лікарні, жити в українському монастирі, де щоранку відбувалося богослужіння. Також у будинку, де нас прихистили, жили три сестри служебниці, які щодня повторювали «Володя, тримайся, все буде гаразд!». Я пройшов цю «школу» і знаю, як хочеться почути такі слова. Якщо ж є можливість їх казати – це має бути Вам щастям, адже, як говорили сестри монахині, – допомогти потребуючому у важку хвилину – великий дар – дарований тому, хто має можливість це зробити. На жаль, у суспільстві побутує думка що хворий – це загроза, і від неї краще відгородитися.
4. Рак – безжальний – не можна робити помилок
Для кожного виду раку у німецьких клініках існує спеціальний вид хіміотерапії, типові препарати адаптуються під стан кожного конкретного випадку у відповідний час. Тому, перш ніж проводити кожну наступну хіміотерапію, в призначеному лікарем курсі лікування мене зважували, вимірювали тиск, брали аналіз крові… Все це дуже серйозно, тому, коли мені кажуть, що курс хіміотерапії можна привезти в Україну з Європи і, мовляв, в цьому не має нічого складного, я не розумію, чому люди так некоректно про це говорять. Препарат повинен бути адаптований для людини у певному стані і курс хіміотерапії, розроблений для мене вчора, сьогодні може бути вже менш дієвим, бо зміняться показники. Німці, як правило, проводять хіміотерапію приблизно упродовж трьох годин після взяття аналізів. Оперативно результати аналізів передають до місця, де готується доза хіміотерапії, і спецшвидка у відповідних ємностях привозить її в лікарню. Різниця в день – це вже інша людина, подібна, але інша. Тому слід бути дуже обережними – такі помилки суттєво впливають на якісь та результат лікування.
5. Для українця рак – це вирок, для німця – виклик
На жаль, для більшості українських сімей рак – це вирок. Для німця ж рак – виклик, адже як державна, так і приватна медицина, працює на високому рівні. Наприклад, в лікаря, який мене лікував, ступінь одужання пацієнтів становить понад 90%. Деякі пацієнти все ж помирають, але це, порівняно з ситуацією в Україні, дуже малий відсоток.
6. Дисципліна, професійність та людяність – слова, що характеризують німецьку медицину
Мене найбільше вразила не декларована, а справжня людяність та неймовірна працездатність мюнхенських лікарів, які дуже уважно та дбайливо ставились до мене упродовж лікування. Втратити роботу і не бути професіоналом – для них це найбільший виклик, адже лікар, якого звільнили і який не працював певний період, практично не має шансів повернутися у професію, тому що конкуренція на ринку праці дуже висока. До того ж постійні переатестації – прозорі і професійні – відстаєш від високих стандартів вимог – і це вже втрата роботи, і велика ймовірність крапки в кар’єрі.
Ще один промовистий факт: лікарі не мають права говорити у приватній справі в робочий час. Вони приходять на роботу, здають свої мобільні телефони у спеціальні шафки і упродовж дня користуються радіотелефонам. Я лікувався у клініці тринадцять місяців (декілька днів хіміотерапія, потім перерва до наступної, коли я жив в монастирі) і за цей час не чув жодних приватних розмов по мобільному.
Також існує стереотип, що, мовляв, вони багато заробляють, а з відповідним забезпеченням не важко бути чуйним та уважним. Так, очевидно в Німеччині зовсім інший рівень медицини, винагороди, але я лікувався в державній лікарні, не приватній, і в них там свої проблеми. Медсестри розповідали, що за тисячу євро у Мюнхені вони не можуть орендувати житло, про купівлю мова впринципі не йде. 80% персоналу живе в орендованих квартирах. Зарплата медсестри – від півтора тисячі євро. Відповідно, обов’язково має працювати хтось інший в сім’ї, щоб покривати всі витрати, або квартира орендується кількома особами.
7. Як би важко не було, рятує віра, що в найважчих моментах, ти не залишишся сам
Мені дуже пощастило і на різних етапах лікування ставалися маленькі дива: хтось допоміг фінансами, у Мюнхені вдалося знайти безкоштовне житло, а лікар, що лікував мене, не взяв гонорар.
Бог допомагає тим, хто чесно робить якусь справу, і добро справді повертається. Були люди, які казали «ти колись робив це просто так, правда, то я тобі зараз віддячу». Без цієї підтримки, допомоги людей, які приходили тоді, коли я не сподівався, я би не розмовляв зараз з Вами. Я не мав можливості через важкий стан та постійне перебування на лікуванні продати житло, або ж взяти кредит, тому зрозуміло, що самому хворобу подолати було б не можливо. Тому можу стверджувати що віра, зроблені за життя добрі справи, щирі небайдужі до чужого горя люди та якась невидима сила творять справжні чудеса.
