фото: Олексій Проскуряков
Марія Титаренко очолювала магістерську програму з медіакомунікацій в УКУ і після народження першої дочки намагалася поєднувати роботу та материнство. З другою дитиною вона вирішила піти в повноцінний декрет і каже, що це допомогло їй не лише більше уваги приділяти дітям, а й відкрити щось нове в самій собі.
— Мамо, а ти вже пішла у той свій секрет? — запитала мене чотирирічна доня Маня.
— Так, — відповіла я їй, авторитетно виправляючи: не в секрет, а в декрет.
І даремно виправила, бо і справді декрет нагадує секрет. Ти зникаєш у ньому, як Кероллівська Аліса у кролячій норі, прямуючи до нової незнаної і (звісно ж!) чарівної країни Материнства. А звідти ніхто не повертається таким, яким був раніше.
Із першою дитиною мій «стрибок» у (с/д)екрет тривав усього півроку. Я поспішала і була певна, що усе встигну, ще й коня у галопі зупиню, і в палаючу хату зайду. А дзуськи! Горіла хата — горів сарай, а вдома, бувало, і кінь не валявся. Найбільше гризло сумління, що із тою роботою ґавлю найважливіше — свою дитину. Її перший зуб, перший крок, першу «каку» на прикорм, першу каку від прикорму — усе те, що захоплено переповідала мені вже постфактум щаслива бабуся, іноді навіть устигаючи мені зафільмувати якісь щоденні дитячі «апдейти» й еврики. Тому і досі моя Маня час від часу називає бабусю мамою — і має на те повне право.
Читайте також: Діти потребують пишатися своїми батьками або Чому я тричі відмовилася від декрету
Із другим декретом ще під час вагітності я вирішила, що пірнаю в «нору» на всі три роки. І після року не шкодую про це рішення аніскілечки. Ба більше, мій декрет — це моя нірвана і мій «дзен», мій рай, моє місце сили. Напевно, варто було злегковажити отим першим декретом, аби вповні відчути (чи навіть надкомпенсувати) його тепер.
Не треба ніде бігти, висолопивши язика. Не треба покидати немовля на розгніваного чоловіка або втомлену бабусю. Не треба зціджуватися, заморожувати десятками порцій грудне молоко. Перейматися на парі, чи дитя заколишуть, чи вчасно поміняють підгузка, чи добре вберуть на прогулянку, чи зможуть вибрати шмарклі спеціальним відсмоктувачем. Не треба здригатися від кожного повідомлення чи дзвінка на мобільному під час семінарів. Відпрошуватися, бо дитя захворіло. Знову захворіло. І ще, і ще, і ще. Не треба бігати до вбиральні, аби підсушити сорочку від молока, яке прибуло, не питаючи, є поруч дитя чи ні, і протекло крізь усі лактаційні прокладки. І, звичайно ж, не треба картати себе, що ти — погана мама.
Але і це все не головне. Головне — дозволити собі декрет. Не номінально на папірці із печаткою із відділу кадрів, а самій собі дати установку: люба, ти — у декреті, тож саме час скинути/відсунути/забанити/прибрати усе зайве і насолодитись материнством, собою і дитиною у собі. Прикласти вухо до нового всесвіту там, за пупком, як до мушлі, почути нові хвилі, зануритись в іншій вимір. Вимкнутись від рутини і метушні та підключитись до гармонії. І знаєте що? Це реально.
У моїх обох декретах уже сталося стільки всього, за що я вдячна своїм доням. І чого б ніколи не було без декретів — без оцієї відпустки, яка відпускає тебе до самої себе. Це як телефонувати самій собі — а там постійно зайнято. А ти не телефонуй, а прийди — сама до себе: привіт, ти вдруге станеш мамою — ми вдруге станемо мамою, нумо цього разу робити все так, як належить. Поставимо зовнішній світ на паузу і увімкнімо на повну світ власний.
Під час першого свого куцого піврічного декрету я писала на згадку такий собі щоденник «зеленої» мамусі. Кепський, бо такий дуже сопливий, сльозливий, гормональний. Але на його основі я написала есей про Маню на міжнародний конкурс есеїв від американського журналу Fountain і несподівано перемогла — з-поміж двох тисяч учасників. Есей називався «Століття моєї Мані, або Ефект “Метлика”» (англійською опублікований тут). А за отримані $1500 винагороди я змогла злітати в Торонто похрестити свого племінника.
Читайте також: Побороти стрес або Чому я подорожую
Саме цей есей «відгикнувся» мені під час другого декрету, який розпочався із Карпатської літературної резиденції. Туди я потрапила із проектом книги і цим есеєм як прикладом про справжню комунікацію, якої мене навчає моя старша доня. Подалася на відбір на третьому місяці вагітності, втрапила наприкінці сьомого. На літрезиденції жартували, що пишу не я сама, а у співавторстві із ненародженою ще Алінкою.
За два тижні чудесної резиденції, коли кОпання зі середини не заважало так, як смикання старшою дитиною зовні, я написала пів книги. Повернувшись додому, дописала ще пів і за тиждень до пологів надіслала рукопис у львівське видавництво. Через 20 хвилин мені відповіли, що найімовірніше братимуть книгу в друк. Іще добра частина декрету пішла на дописування, виправляння, коригування. Презентація цієї книги відбудеться вже на цьогорічному книжковому форумі, а я й досі тишком щипаю себе, аби переконатися, що це не сон.
«Розродилася» на першу свою книгу я саме в декреті, хоча планувала це і обіцяла собі вже років десять. Але, як завжди, постійно було щось важливіше, нагальніше, «дедлайніше». У декреті все це відпадає, як сухе гілля. Ти ростеш, цвітеш, даєш несподівані плоди, бо починаєш дбати не про все на світі, крім себе, а про світ у собі.
У декреті кардинально змінюється оптика бачення, масштаби проблем, цінності. Колись своїм студентам-магістрам медіакомунікацій, яких я змушена була покинути на пів дорозі через перший декрет, я пояснювала ці зміни так: от я була собі планетою, самодостатньою, великою, і тут бац — народилась інша планета, а я стала її супутником, поки вона не стане самодостатньою. І ти кружляєш навколо неї безперервно, здається, що у твоєму фокусі — лише вона. Але це помилка. Саме у цьому кружлянні ти починаєш пригадувати давно забуте — саму себе і дитину в собі. Своє справжнє призначення і покликання. І що той Маленький Принц Екзюпері — це також ти, і його-твоя маленька планета досі потребує твоєї опіки й уваги. Дорослі забувають, звідки прийшли і з чого все починалося. У декреті ж є час і можливість про це подумати і пригадати. Напевне, в цьому і весь секрет: сказати «Сім-сім, відкрийся!» і увійти.
Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції ;TvoeMisto.tv заборонено.
This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
