Фото: inforesist.org
Викладач біоетики з Українського католицького університету Марія Ярема розмірковує над тим, чи доцільно вводити в Україні біопоховання і розповідає, як до такої практики ставляться різні християнські конфесії.
Чим є кладовище у свідомості українців? Для більшості, яка належить до різних християнських конфесій, це місце спочинку тлінних тіл померлих родичів чи друзів. Відповідно, воно асоціюється зі спокоєм, тишею, неметушливістю, а водночас минущістю і смертністю.
Деякі приходять на кладовище часто, інші — лише у певні поминальні дні, але усі потрапляють наче в інший світ, який промовляє по-іншому, ніж зовнішній. Тут зазвичай не галасують і не проводять забав, не розпивають вино і не влаштовують побачення, не вирішують конфлікти чи обговорюють політику і спорт.
Не тому, що це місце для плачу і скорботи, а усе, що противиться плачу і скорботі, є паплюженням пам’яті померлих. Ні! Таке бачення є цілком нехристиянським (християни вірять у воскресіння мертвих, а тому не можуть впадати у нестримний відчай). Тут не галасують і не забавляються, не вирішують буденні справи і не пліткують тому, що кладовище саме по собі є місцем, яке заставляє думати про щось інше. Тут зазвичай спілкуються з Богом у молитві, спілкуються з померлими у дусі, мовчать і роздумують, плачуть і навіть тихо радіють.
Згідно з новим законопроектом №8248, зареєстрованим у Верховній Раді України, пропонують дозволити поховання поза кладовищами, а саме в парках, скверах та інших місцях. Йде мова про біопоховання. «Біопоховання — вид поховання померлого, що передбачає використання матеріалів, які розкладаються протягом п’яти років, місце розташування якого не містить намогильних споруд, а облаштовується інформаційною табличкою», — читаємо у статті другій нового законопроекту.
Такий вид поховання новий для українців, але новизна, звісно, не є приводом для відкинення. Тим паче, що біопоховання сприятиме «екорозвитку та екологізації діяльності у сфері поховання». Чи готові, отже, українці відмовитися від кладовища як «місця» поховання та дозволити захоронювати себе після смерті в парках? Чи готові замінити надмогильний пам’ятник деревом? І, що найголовніше, як це все узгоджується з християнською вірою, яка, хоч деколи лише декларативно, але визнається переконливою більшістю українців як їхня цінність?
Найперше, що слід сказати, це те, що біопоховання у формі, в якій його пропонує новий законопроект, передбачає кремацію тіла. Як же ж ставляться християни до кремації? У Катехизмі Католицької Церкви сказано наступне: «Церква дозволяє кремацію, якщо вона не ставить під сумнів віри у воскресіння тіла» (2301). Таке формулювання Катехизму випливає з §3 кан. 1176 Кодексу канонічного права: «Церква настійливо рекомендує дотримуватися благочестивого звичаю погребання тіл померлих. Однак не забороняється і кремація, якщо тільки їй не надали перевагу з причин, супротивних християнському віровченню». Іншими словами, Католицька Церква заохочує здійснювати поховання таким чином, як це завжди було прийнято у християнстві — погребанням, але не виключає, що можуть існувати причини, які спонукатимуть надати перевагу кремації (наприклад, для легшого транспортування тіла померлого з однієї країни в іншу чи за неможливості здійснити погребання тощо). Якщо ж хтось із католиків заповів кремацію з огляду на те, що не сприймав вчення Церкви про гідність людського тіла, його воскресіння та призначення до вічності або якщо рідні померлого не сприймають цього вчення, тоді не дозволено здійснювати кремацію або ж у випадку кремації не слід претендувати на християнський похорон.
Православ’я більш непримиренне в цьому питанні. У соціальному вченні Російської Православної Церкви (адаптованому також Українською Православною Церквою МП) про кремацію взагалі не згадується, а стверджується лише наступне: «В обряді християнського поховання Церква виявляє пошану до тіла спочилої людини» (Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви, XII.7).
Питання кремації не згадане тому, що православ’я не вважає за надто необхідне його розглядати. Адже навіщо вводити кремацію, яка походить з релігій, що в них людське тіло не є до кінця пошанованим, якщо християни мають свій спосіб поховання, що більшою мірою виявляє гідне ставлення до тіла? Кремація — відносно миттєве зруйнування тіла, тоді як погребання в землю нагадує посів зерна, що перегниває для того, аби дати стебло (тління — це спосіб існування тіла, а не його зникнення — так вважав зокрема святитель Ігнатій Брянчанінов).
Іншим, і то дуже вагомим аргументом православних проти кремації, є ствердження «богоносності» людського тіла, тобто проникнення його Божеством (Божественними енергіями) через святі Таїнства, а зосібна через Євхаристію. Якщо людське тіло проникнене Божеством, то як можна його спалювати, тобто руйнувати? Але ж і погребання в землю є руйнуванням тіла, скажуть прихильники кремації. Так, але це не людською волею тіло руйнується у землі, а поза тим варто згадати аналогію про зерно, наведену вище. Підсумовуючи православний погляд на справу кремації, вартує сказати, що такий вид поховання в основному не сприймається.
Водночас варто зазначити, що у православних церквах немає єдиної позиції щодо питання кремації. Автор не претендує на те, щоби висвітлити позицію всіх православних церков з цього приводу, а лише подає аргументи, що їх пропонує більшість православних богословів.
У протестантизмі доволі строкате ставлення до моральних питань, пов’язане не в останню чергу з наголошенням ролі совісті як фактора, який визначає прийняття рішень. Щодо кремації, то це питання не є винятком — вірні повинні чинити по совісті.
Бачимо, отже, що саме питання кремації є дуже неоднозначним для християн. А й зрештою, в ім’я чого відмовлятися від своїх споконвічних традицій? В ім’я необхідності раціонально використовувати землю (з огляду на те, що традиційне погребання займає надто багато простору)? В ім’я екологізації? В ім’я моди на щось чуже? В ім’я того, аби «не бути так, як всі»?
Щодо перших двох пунктів, які претендують бодай на якийсь смисл, вартує сказати, що проблему можна вирішити і без кремації. Наприклад, погребанням одного тіла зверху на інше після проходження певного часу (30 чи 50 років). Така система не є «новим велосипедом», який ми маємо випробувати, а успішно діє за кордоном, зокрема у Франції, де можна придбати місце для поховання терміном на 50, 100 років або навічно (в залежності від терміну залежить оплата землі). Таким чином вирішується проблема «росту» кладовищ у спосіб, цілком згідний з християнською традицією. Щодо екологізації, то слід було би подбати про заборону продажу надгробних штучних вінків чи букетів зі штучних квітів, а не про депопуляризацію погребання тіл у землю.
Що ж стосується парків, скверів чи лісопарків, в яких пропонується відводити окремі місця для біопоховань, то виникає також питання, чим кращий парк від кладовища для молитви за покійного чи розмови з його безсмертним духом? Чим парк чи сквер, які мають багатофункційне значення, є відповіднішими місцями для упокоєння, ніж кладовище, яке виконує чи не єдину функцію: таїти у собі таїнство людської скороминучості, а водночас її непроминучості у вічності? Чи парк, в якому все навколо говорить про радості теперішнього світу, справді сприяє призадумі над радостями прийдешнього життя?
Тож традиційно чи «біо» хоронити своїх покійних? Все залежить від того, що ми хочемо. Хочемо прогулюватись на місці упокоєння померлого чи молитися за нього? Хочемо бачити його тіло у вигляді жменьки праху чи залишити сокровенним тління тіла у землі? Хочемо висаджувати дерево над тілом покійного чи ставити знамення віри у Христа? Хочемо виділятися оригінальністю поховання чи виділятися дбанням про сутнісне?
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.