Голий король. 10 міфів про щастя в совєтську епоху

16345 0
Безправні селяни, мільйони політичних в’язнів, розбиті родини «ворогів народу», тотальний дефіцит та лицемірство як державна політика – таким насправді був «великий і могутній» СРСР.
Фото: birdinflight.com

Фото: birdinflight.com

На тлі російської агресії в Україні та економічних негараздів можна побачити, як оживають адепти доброго життя в СРСР. Переважно ці люди згадують про справжню ковбасу, безплатну медицину та освіту, перших космонавтів і супердешеві комунальні послуги. Насправді, усі досягнення Совєтського Союзу мали й інший бік – мільйони рабів у таборах ГУЛАГу, зневажання прав людини, переслідування інакомислячих, тотальне стеження спецслужб, безжалісну до «не таких» громадян «суспільну думку». Львовознавець Іван Радковець зібрав і розкрив справжню суть найбільш поширених міфів про добре життя в СРСР.

Сім’я – «комірка» суспільства. По-перше, дорослі мали відкалатати від восьмої ранку до сьомої вечора, а діти залишалися самі. На 8:30 – у школу чи в дитсадок, потім поверталися самі додому, готували собі їсти і робили домашні завдання. Уся родина збиралася хіба пізно увечері. А разом всі могли провести час тільки на вихідні, у святкові дні чи під час відпусток. На щодень майже весь рік діти були переважно залишені самі на себе, найчастіше – старші виховували молодших або ж їх виховувала вулиця.

По-друге. Коли радянська влада заарештовувала батьків, діти опинялися в інтернаті. Їх відривали від родини, особливо, якщо батьки були політичними в’язнями. Дітям послідовно нав’язували думку про те, що за все треба дякувати совєтській владі, багато хто з них не задумувався, де батьки і чому ними так опікується влада. Лише в старшому віці діти починали трошки розуміти, що ця влада зробила, щоби їхньої родини не стало, і чого їх позбавили. Про це чомусь не згадують у спогадах, де пишуть про безплатну освіту чи трамвай за три копійки.

Важливо додати, що арешти в СРСР не були чимось рідкісним – їх проводили систематично упродовж десятків років, вишукуючи політичних та ідеологічних опонентів. Таким чином у таборах ГУЛАГу опинилися мільйони громадян СРСР.

Читайте також: Прощаючись із пережитками СРСР: в Україні заборонили діяльність Комуністичної партії

Я народився на початку 70-х, коли в СРСР знову почали переслідувати інтелігенцію. Арештовували за поезію, за думки. Але тоді совєтська репресивна машина пішла далі і почала замість звичайних в’язниць активно використовувати психіатрію як засіб тиску. Сім’ї розвалювалися на дипломних роботах батьків, які раптом хотіли створити щось своє, а їх запихали у «психушки». Літераторів та журналістів виганяли з вишів за знання іноземних мов, а слово «інтелігент» все більше й більше ставало лайкою.

Можна навести приклад Калинців, яких совєтська влада намагалася розлучити всіма способами, але їхня мужність зберегла родину. У Західній Україні третина сімей була розірвана за роки панування СРСР через політичні підстави.

Уже пізніше я дізнався, що МВС давало найбільший внесок в економіку СРСР. Не вугільна чи нафтогазова галузь, а саме МВС. За ці гроші утримували саме міністерство та чиновників при владі, які зараз розповідають про те, як чудово жилося в СРСР, але не хочуть говорити, що на це чудове життя працювала мільйонна армія рабів, у тому числі й дітей.

Міф про дешеві товари та високі зарплати. Про часи продуктових карток я чув спочатку від родичів, а наприкінці 80-х довелось пережити це й самому. Це була жорстка розподільна система життєзабезпечення громадян СРСР, і кількість цих карток на харчі залежала від того, яке місце в суспільній ієрархії займала особа – простий робітник отримував одне, а офіцер СА, КГБ чи партійний працівник – значно більше.

Але навіть наприкінці 70-х та на початку 80-х, через 40 років після Другої світової війни, у СРСР були регулярні і довжелезні черги практично за всіма товарами першої необхідності. Щоби купити елементарне – туалетний папір, шматок масла чи щось інше, треба було кочувати від однієї черги до другої, вистоювати в них годинами. Сім’я розписувала по годинах, хто коли стоїть у черзі, а потім ще треба було прийти всім у крамницю, аби взяти більше товару, бо існувало обмеження за кількістю на особу.

Слово «дефіцит» стало знаменитим завдяки СРСР. Сатирик Аркадій Райкін казав, що дефіцит у СРСР існує на рівні державної політики. Хоча це було штучне явище, з якого користалися ті, хто були ближчими до розподілу благ. Ані робітники, ані селяни доступу до цього не мали. Останні до середини 70-х взагалі були в становищі кріпаків – їм не видавали паспортів і виїхати з рідної місцевості практично не могли, відтак не могли знайти іншу роботу.

Також забулося, що школярі, а за ними студенти й військові, сиділи від кінця серпня по вуха в болоті, допомагаючи країні у битві за урожай. Це була ще одна дармова робоча сила, якою затикали всі можливі дірки. Крім того, дешевизна продовольства чи комунальних послуг також була штучною – її перекривали коштами від експорту газу і нафти або ж від продажу алкоголю. Чомусь адепти Совєтського Союзу позабували, що штучно створені ціни доводили до абсурду – часом тара, в якій продавали продукт, була дорожча від самого товару.

Міф про дотримання законів. Закон у СРСР був як дишло – куди партія захотіла, туди його й повертали. А для тих, хто намагався відстоювати задекларовані у конституції СРСР права, були свої методи. За Сталіна вони всі ставали ворогами народу і, в найкращому випадку, вирушали в кількарічний безкоштовний тур таборами Сибіру чи Заполяр’я.

Читайте також: Ярослав Грицак: Україну можуть об’єднати Вакарчук і Жадан

А з часів Хрущова і згодом Брєжнєва та його послідовників зробили хитріше. Для шукачів правди в Кримінальному кодексі існувала стаття, яка дозволяла будь-кого та в будь-який час відправити до психіатричної клініки. Вона називалася «за повышенное правдоискательство». Якщо суд виносив такий вирок, то це вважалося психічним захворюванням. Так робили, коли хтось із громадян послідовно намагався відстоювати свої законні права або постійно скаржився на недобросовісну роботу представників влади. Тоді людині приписували таке псевдозахворювання, садили на відповідні препарати і перетворювали на «овоча». Такий же механізм використовували, щоби зробити з потрібної людини «стукача».

Міф про доступну освіту. Якщо в біографії людини була якась «плямка», пов’язана з Другою світовою війною чи ідеологічними мотивами, то вона ніколи не могла здобути вищу освіту. Про це добре міг би розповісти музикант і перекладач Віктор Морозов, якого виключили з львівського університету, та інші відомі діячі, яким не дали здобути вищу освіту через «неправильні» погляди. 

Певні виші були доступні переважно для дітей совєтської та партійної номенклатури. Зокрема, це були медичні вузи та виші, де вчили на дипломатів. Людина без протекції в такий заклад на навчання не потрапляла. Або потрапляла через хабарі керівництву вишу.

Водночас вчителі були загнані в прокрустове ложе совєтської ідеології. Якщо хтось із них дозволяв собі спілкуватися з учнями вільніше, ніж це було дозволено, то неодмінно за якийсь час мав розмови з представниками «органів». Спочатку такого вільнодумця попереджали, а якщо це не діяло, то наступали оргвисновики, і добре, якщо обходилося лише звільненням з роботи.

Міф про рівність мов – попри декларації совєтська влада насаджувала російську як мову «міжнаціонального спілкування». Найбільше від цього страждали українці і білоруси. Саме ця політика чудово описана у праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифакація». За допомогою фактів і офіційної статистики Дзюба описав, як в Україні порушується мовне законодавство СРСР і фактично насаджують російську мову. За це він із шановного ученого вмить перетворився у неблагонадійного.

Міф про свободу віросповідання. Про яку свободу можна було говорити, коли влада репресувала цілу церкву – УГКЦ, а єдиною православною конфесією залишилася РПЦ, відроджена Сталіним під час Другої світової війни? Так само у СРСР переслідували низку протестантських конфесій.

Такою ж фікцією було право вільно практикувати релігійні обряди. За людьми, які регулярно відвідували храми, вели пильний нагляд. Біля храмів стояли спеціальні люди, які слідкували за тим, чи ходять державні службовці до церкви. А вчителів зобов’язували слідкувати за тим, хто з учнів та батьків ходить на богослужіння у великі свята. У школах на Великдень регулярно влаштовували як не дискотеки, то походи в кіно, щоби не дати дітям можливості відвідати храми з батьками чи поїхати в село до родичів святкувати.

Але Львів умів і перевиховувати. Знаю про випадок, коли в родині військового високого звання мама таємно від батька робила дитині подарунок на Миколая, бо дитина прийшла зі школи та скаржилася, що всі отримали подарунок, а вона – ні. І, не доведи Боже, щоби про це дізналися на службі, бо відразу ж відсилали служити у віддалений гарнізон.

Читайте також: Унікальні фото радянського Львова вперше покажуть на виставці

Міф про кухарку, яка могла керувати державою. Доступ на керівні посади був суворо регламентованим. Одним з визначальних моментів було членство спочатку в «октябрятах», згодом у піонерії та комсомолі. І як найвище долучення до вибраних – у КПРС, хоча формально це ніде не було записано. Посади в державних, наукових чи навчальних установах від керівника відділу вже були партійною номенклатурою, і людина без партквитка на них претендувати могла хіба про людське око. Так, бували рідкісні винятки, але вони лише підтверджували правило.

Міф про ветеранів-переможців. У часи СРСР на парадах бачили багатьох старших людей у формі і з орденськими планками на всі груди. Але, як правило, це були ветерани військ НКВД, які або не воювали взагалі, ловлячи «шпигунів» у тилу, або стояли з автоматами в загороджувальних загонах і слідкували, щоби солдати зі штрафбатів не розбіглися під вогнем.

Біля нас жили військові медики, які всю війну пройшли на передовій, і коли заходила мова про ті часи, то казали тільки, що війна – це бруд, кров і сморід. Від них я почув про совєтських самоварів – важкопоранених солдатів Червоної армії, які залишалися без рук і без ніг та кочували після війни від госпіталя до госпіталя. Потім їх зібрали докупи в спеціальних пансіонатах, щоби вони не муляли владі очі. В окремих випадках рідним навіть забороняли з ними спілкуватися.

Міф про вільний виїзд за кордон. Отримати закордонний паспорт звичайному громадянину було непросто чи майже неможливо. Це треба було заслужити в різний спосіб – від передовика виробництва до підлабузника чи сексота. Останні варіанти були значно поширенішими. Та й тоді закордон обмежувався країнами соціалістичного табору. Хоча військові і тут мали свої складнощі. Начальство спочатку давало їм дозвіл на відпустку за кордоном, але в останній момент затримувало «через службову необхідність» рівно до моменту відходу поїзда чи відльоту літака. Таким чином, ніхто нічого не забороняв, але й не давав можливості реалізувати законне право. І це мова йде про другу половину 80-х років, у розпал перебудови імені Горбачова.

Останній пункт не про міф, а радше як ілюстрація життя в СРСР, де лицемірство стало системою та способом виживання. Багато громадян СРСР не вірили у «світлі ідеали будівників комунізму», але на людях їх повторювали, бо зрозуміли, що для просування кар’єрною драбиною можна вдати із себе борця за комунізм, але водночас незле при цьому жити. Головне, щоби все було, як у людей.

Коли я був учнем у будівельному ПТУ, то став свідком цікавої історії. Нас відправили на практику встановлювати двері. Виявилося, що одному з чиновників ув’язнені однієї з колоній виготовили дубові двері. Усі роботи здебільшого виконував майстер виробничого навчання, нам навіть стало сумно, що не вдається чомусь навчитися. Коли роботу було майже завершено, надійшла вказівка оббити добротні дубові двері банальною фанерою і помалювати білою фарбою. На наш подив – навіщо таку красу ховати від людського ока, – чиновник, не змигнувши оком, пояснив: «А навіщо від сусідів відрізнятись? Треба бути як всі».

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 

 


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар