Історія вулиці у Львові, що носила назву російського лікаря-терапевта

На старих мапах вулиця виглядає як стежка вздовж закладу для розумово хворих і впирається у територію цвинтаря. На цьому цвинтарі ховали пацієнтів, що помирали у лікарні.

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

6 грудня на сесії Львівської міської ради депутати підтримали перейменування вулиці Сергія Боткіна, яка сполучає вулицю Академіка Рудницького та вулицю Володимира Великого. Тепер вона носитиме назву українського громадського та політичного діяча, члена Української Національної Ради, державного секретаря з охорони здоров'я при уряді ЗУНР, голови Українського лікарського товариства Івана-Теодозія Куровця. Львівський екскурсовод Петро Радковець розповідає про те, яку історію тут можна «прочитати».

Читайте також: Білозора чи Вакарчука? Як у Львові перейменують вулицю великих математиків

Назву вулиця Боткіна отримала у 1953 році. І це була її перша назва. Багато хто із львів’ян сприймають початок вулиці від залізничної колії, але це не так.

Назва присвячена російському терапевту, засновнику терапевтичної школи, що пропагувала фізіологічний напрям у клінічній медицині. Сергій Боткін був автором праць із вивчення захворювань серцево-судинної системи, печінки, нирок та ін. Назву на честь медика, очевидно, обрали через близькість до лікарні.

Вулиця розташована у тій частині міста, де ще до XIX століття були поля та приватні садиби.

Значний вплив на цю ділянку спричинило будівництво залізничної колії. Адже це, по суті, розділило місто. Колія прокладалась так, щоб не було великого перепаду висот. І це призвело до того, що лінія колії майже співпадає з лінією Європейського вододілу, що проходить через наше місто.

Навіть на сьогодні більша частина вулиці – це приватні будинки. Лише ближче до вул. Володимира Великого можна бачити багатоповерхові будинки.

Уся прилегла територія називалася Кульпарковом. Перша згадка про приміське поселення в цьому місці належить до 1426 року. Поселення з'явилося на місці викорчовуваних лісів та належало міщанинові Павлу Ґольдберґу. Від його імені поселення отримало назва Ґольдбергоф (нім. Goldberghof), а згодом Ґольдпарків, що з часом трансформувалося у Кульпарків.

Існує ще одна згадка про цю місцевість, датована 1571 роком, коли Константин Корнякт надав кредит міській владі на суму 1100 злотих для викупу кульпарківського фільварку (маєтку) «Ґольдберґ», який належав відомому міщанину Станіславові Шольцу.

У 1875 році ухвалою Галицького Краєвого сейму на дільниці Кульпаркова побудували психіатричну лікарню, в яку направляли хворих зі всього коронного краю. Лікарняна допомога психічнохворим у цей період обмежувалася головним чином функцією утримання.

У вересні 1884 року при лікарні відкрили невелике єврейське кладовище площею 0,77 га. Тепер на його місці розташований завод залізобетонних виробів.

Село Кульпарків належало до парафії при костелі святої Марії Маґдалини. У 1926-1927 роках за проєктом архітектора Людомила Гюрковича тут спорудили невелику каплицю у спрощених необарокових формах. Після Другої світової війни каплицю перетворили на православну церкву, а 1970 року (за іншими даними 1973) її зруйнували танком.

Частину Кульпаркова 1 квітня 1927 року вилучили з сільської гміни та приєднали до Львова, 11 квітня 1930 року підміське село Кульпарків приєднали до Львова.

План Львова, 1938 рік. Колекція Ришарда Хубіша. Світлина Центру міської історії

Оскільки вулиця Боткіна сформувалась практично вздовж закладу, який у Львові набув особливого звучання, то варто зазирнути за паркан і прогулятися територією психіатричної лікарні. Тут дуже багато зелені та багата історія.

Колись тут росли густі ліси. У 1425 році міська Управа доручила пану Гольдбергу викорчувати цей ліс під сільськогосподарські угіддя. Частина лісу Гольдберг залишив як впорядкований парк англійського типу. У 1870 році на цьому місці розпочали будівництво «дому для божевільних».

До XVIII століття в Галичині психіатричної допомоги населенню практично не існувало. Більшість хворих жила і помирала серед родичів або опікунів, частина жила у монастирях, ну і якась частина хворих перебувала у місцях позбавлення волі.

Перший заклад для психічно хворих у Галичині організували за часів Габсбургів 1790 року у формі психіатричного відділення крайової лікарні у Львові при вул. Піярів (нині вул. Некрасова). Відділення було поділене на жіночу та чоловіку частини.

15 травня 1875 року ці відділення були перенесені у заново збудовані, спеціально для психічно хворих, будинки у передміському селі Кульпарків. 25 травня цього ж року з'явився статут кульпарківського закладу «для божевільних», згідно з яким з 1 січня 1876 року зазначені відділення реорганізували в самостійну психіатричну установу.

Читайте також: Секрети психіатричної лікарні на Кульпарківській. Фоторепортаж

У головному корпусі можна побачити кімнату з експонатами та фотографіями. Тут зберігається і гамівна сорочка. У ті часи застосовували різні методи лікування, як лоботомія або занурення під воду. Лоботомію перестали робити лише у 1940 роках. Фоторепортаж із лікарні дивіться тут

У радянські часи до лікарні було досить упереджене ставлення, бо сюди потрапляли не лише хворі, що потребували медичної допомоги, але ті, хто хотів уникнути покарання. А також тут, як у в’язниці, утримували людей, які наважувались висловлювати власну думку про життя у «радянському раю».

На території лікарні є цікава водонапірна вежа, зведена 1905 року. Вона забезпечувала водопостачання та була стратегічним об’єктом у цій частині Львова.

Вулиця Боткіна прямує до вулиці Володимира Великого, котра ще на початку 30-х років XX-го століття називалась дорогою до закладу або «Закладовою». Ця дільниця почала активно забудовуватись у міжвоєнний період. А у 60-х, 70-х роках тут почали комплексно зводити житло. Постали тка звані «хрущівки».

У наш час при вулиці Боткіна теж ведеться будівництво і, напевно, нові мешканці вже будуть мати адресу із новою назвою вулиці.

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.