«Марія Заньковецька»: красива й дещо затягнута історія таланту та кохання в театрі

8432 0
Заньківчани святкують ювілей не лише купівлею нових стільців, а й прем’єрою вистави про свою патронесу.

До свого сторіччя театр імені Марії Заньковецької показав виставу про свою патронесу. Марічка Цигилик побувала на прем’єрі й ділиться враженнями.

Львівський театр імені Марії Заньковецької святкує ювілей – сто років від заснування. Щоправда, заснований він був у Києві в 1917 році. А вже після Другої світової війни трупа театру переїхала до Львова і залишилась тут у приміщенні театру графа Скарбека, збудованого у 1847 році. Кажуть, коли Марія Заньковецька дізналась, що на її честь називають театр, до трупи якого вона колись належала, вона засмутилась.

Цих вихідних заньківчани презентували прем’єру – виставу «Марія Заньковецька» за п’єсою Івана Рябокляча, написаною у 1971 році. Ця п’єса була показана на сцені театру у 1972 році в режисурі Олексія Ріпка і йшла там протягом 22 років.

На афіші жанр вказано як «дума». За визначенням це усний твір, який зазвичай виконували мандрівні співці козацьких часів. У виставі є персонаж сліпого лірника, а в одній із сцен на задньому фоні хлопці із масовки репетирують гопак. Ось і все, що нагадує про часи козаччини. Натомість жанр вистави можна визначити як історичну драму.

Вона про історію успіху однієї актриси, яка боролась за своє місце на сцені, а потім стала легендою; про історію кохання, яке було забороненим, а від того ще більш справжнім. Так через життя Марії Заньковецької у виставі розповідають про створення українського театру Корифеїв. Серед тих, хто його творили – Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марко Кропивницький, Михайло Старицький…

Аби ближче доторкнутись чи то дізнатись про історію українського театру, заньківчани влаштували виставку «Театр Заньковецької. Перші 100 років» у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Її теж відкрили до ювілею театру. Там експонуються речі акторів театру різних років. Наприклад, там є листи Саксаганського до Заньковецької, оригінальні костюми, в яких вона виходила на сцену, сценічні макети та архівні документи.

Зв’язок із минулим у цій виставі проходить і через акторів. Можливо, дехто з львів’ян, які бачили виставу сімдесятих років минулого століття, згадають, що головні ролі там виконували Федір Стригун, який грав Садовського, та Богдан Козак у ролі Хлистова (чоловіка Марії Заньковецької). Тепер вони виконують інші ролі: 78-річний Стригун грає батька Заньковецької, а 76-річний Козак – генерал-губернатора Дрентельна.

До теперішньої постановки залучені чи не всі покоління акторів театру Заньковецької – від найстаршого, яке грало цю виставу майже 50 років тому, до акторів-студентів, які навчаються на факультеті культури і мистецтв Львівского національного університету імені Франка і закріплені за цим театром.

Іван Рябокляч писав цю п’єсу спеціально для театру Заньковецької. Можливо, деяких персонажів він прописував спеціально для декого із тогочасних акторів. Але, якщо подивитись на персонажів вистави та акторів у сучасній постановці (а ця вистава, до речі, йде у трьох акторських складах), то, здається, що вона універсальна для трупи цього театру: для кожного актора знайшлась роль, яка пасує йому за акторським типажем.

Навіть більше. У цю виставу закладено дещо з «внутрішнього» життя театру. Наприклад, яке ж щастя для Таїсії Литвиненко, яка виконала роль Віри Гаврилівни, вчительки співу, а попри неї і Федора Стригуна, грати на сцені зі своїми улюбленими колишніми студентами: Альбіною Сотниковою (власне, Марією Заньковецькою), Олесем Федорченко (Микола Садовський, її кохання), Андрієм Сніцарчуком (Сергій Хлистов, чоловік Заньковецької)...

У свій образ Віри Гаврилівни Таїсія Литвиненко додала багато від себе. Але це, судячи із реакції публіки, тільки робило її образ потішнішим та природнішим. Вона почувалася володаркою сцени. Зрештою, кожному із акторів, як ніколи раніше перед тим в інших виставах, вірилось. І від цього злагодженого ансамблю, де кожен на своєму місці і знає, що і як має робити, про що його персонаж, вистава тільки виграє. Щоправда, вона справляє враження дещо затягнутої. 

Вистава вибудувана із найважливіших сцен з життя Заньковецької. Йдуть роки – то шість років пройшло, то ще чотири – й Марія Заньковецька, яку грає Альбіна Сотникова, змінюється. Вона розважлива, мудра та смілива. Правда, інколи, щоб довести свою думку, зривається на майже істеричний крик.

Якщо музичне оформлення – пісні сестер Тельнюк – у виставах заньківчан є майже звичним, то художнє оформлення Олександра Оверчука здивувало своєю мінімалістичністю. Він лише умовно позначав місця дії – то крісло і трюмо, що  відтворюють гримерку Заньковецької, то диван і крісло – це вже номер в готелі… Але дерев’яний пліт із глеками на ньому (тут найчастіше діють актори) як позначення сцени, на якій ідуть українські п’єси – таке зображення «національного» дуже вже заїжджене. Зрештою, вистава має тяжіння до національного – чи то народне вбрання масовки, чи дівчина у вишиваній сорочці із вінком на голові…

Більшої правдивості цій історії надають костюми, які майстерно й детально зроблені до найменшого ґудзика, і показують вбрання, яке справді могла носити Заньковецька та її сучасники. Актори на сцені потроху перетворюються на тих, хто змінив хід історії українського театру, кого запрошували на сцену імператорського театру і водночас забороняли грати в українських містах.

Прагнення декларувати національну ідею і по декілька разів повторювати про те, якою важливою і майже героїчною була праця трупи Корифеїв для України в той час, також зіграло не на користь вистави. Здавалось, що вже все і сказано, і зрозуміло, але остання сцена настільки розтягнена і самоповторювана, що ідея втрачає свій зміст і приїдається так, що вже її не чутно.

Попри це, вистава – чи то історія самої Марії Заньковецької – зворушує. За кожним актором цікаво спостерігати. І щирість самих акторів, й проживання ними їхніх ролей створює особливу атмосферу. Хотілось би, щоб вони зберегли свій запал гри ще й на подальші покази.

Фото Тараса Лисака з facebook-сторінки театру Заньковецької

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!