фото: censor.net.uа
Цей текст писався десять довгих місяців. Напевне, саме сьогодні – в День захисту дітей – час йому побачити світ.
Цей текст – це мій біль і надія на те, що хтось, прочитавши його, не дасть переконати себе. Він може не збігатись із вашою позицією, але я не намагаюсь комусь догодити. Якщо ці рядки збережуть чиєсь маленьке життя, вони вже написані не дарма.
Ще на початку моєї вагітності була дискусія про аборти і право вибору. Для мене ця тема була особливо болючою, бо моя неймовірна радість і щастя вперлися у холодне: «роби аборт».
Я не просила нічого, не намагалась нав’язати ні себе, ні дитину. Повідомила про факт. Натомість, потрапила під прес із заїждженою платівкою: «роби аборт».
Я чула тоді багато аргументів, зокрема той, що цей гріх він бере на себе, бо примушує мене. Тому, порадивши йому, якщо він хоче згрішити, піти й убити батька чи матір, я послала його подалі. Про що ні секунди не шкодую.
Шкодую лише про те, що за аборти та примушування до них не саджають до в’язниці. Скільки козлів би сіло…
Моя позиція не змінилась. Він далі звинувачує мене в поламаному житті, у виборі, який я зробила за нього. Хоча зараз я впевнено можу сказати, що в тому виборі його вже не було. Бо було моє тіло, яке я не дала покалічити, й моє дитя, яке не дала вбити. В моєму житті ніколи не буде його, а в його житті – нас із маленькою.
Читайте також: Батьківство у Львові як форма інвалідності
Зародження життя – найбільше диво, й нічого в нашому житті не трапляється просто так. Воно стається саме в той момент, коли йому час. Я не сприймаю розмов про клітини і плід, адже ті, хто так каже, теж колись були плодом – а хочуть називатись людьми!
Я не сприймаю розмов про аборти з необхідності. Більшість їх робиться на терміні 5-7 тижнів, коли ні скрінінгів, ні аналізів горе-матусі ще не здавали. Відповідно, й патологій ніхто не виявляв.
Я не сприймаю відмазок про ґвалтівників. Бо значно легше пережити те, що вас зґвалтували, ніж те, що людина, якій ви довіряли, з якою засинали і прокидалися, говорить вам: «роби аборт». У цій ситуації ви розумієте, що вам ґвалтували і тіло, і душу, й робили регулярно і довго.
Я вдячна, що в мене все склалося так. Я отримала найбільший дарунок долі – мою дівчинку. Щосекунди думаю про те, що лише зараз моє життя отримало сенс. Досі не розумію, як можна хотіти себе й не поцікавитись потім, як тій крихітці ведеться. Напевне, не зрозумію ніколи, але скільки люду, стільки й чуду. Дочка – це компенсація за втрачені нерви, нагорода за життєву позицію. Моя дитина – не нагадування про когось, а Божа благодать, послана з неба.
Я не сприймаю й розмов про «непереборні» обставини – брак грошей і тому подібне. Коли я дізналася, що вагітна, мене покинув батько дитини, я була безробітною, мене виселили з квартири. Мій батько проходив хіміотерапію, йому робили операції. Поплакала я два рази, затарилась валеріанкою й поїхала ішачити світ за очі.
Перед самими пологами мене ще раз виселили з квартири, а з пологового нас із малечею забирали до хати, якої ми навіть не бачили. Сьогодні ми знов на валізах – квартиру, яку ми зняли, раптом виставили на продаж. Мене це вже навіть не веселить…
Чи було мені важко і страшно? Було. Чи страшно мені зараз? Так.
Але я ні на мить ні собі, ні комусь іншому не дозволяю сумніватися, що в нас із малечею все буде добре.
Бережіть себе й не втрачайте віри. Життя прекрасне, хоч місцями так і не здається.
Щороку в Україні вбивають понад триста п’ятдесят тисяч ненароджених дітей. Аборт – це убивство.
