Можеш допомогти? Шукаю безпечне місце під час війни

2864 0
Волонтери останні дні вже не мали сил вставати, коли лунає сирена. Їхні очі печуть, а горло першить... Але вони далі будуть знову працювати щодуху, щоб люди знайшли безпечне місце під час війни в Україні.
Фото: Укрзалізниця

Фото: Укрзалізниця

На львівському вокзалі з перших днів вторгнення Росії працюють волонтери, допомагають тим, хто приїхав з-під куль та ракет, зорієнтуватися у місті і знайти прихисток. Майстеркотворка із проєкту «Творчі Нравки» Оксана Ничипорук розповідає, як їі доводиться цілодобово відповідати на дзвінки тих, хто потребує допомоги.

Можеш допомогти обдзвонювати людей, яким зараз потрібна допомога? – прочитала я в месенджері. Так 10 днів тому я прийшла в координаційний центр, який у Львові допомагає людям, що приїхали в місто з Харкова, Києва, утікаючи з-під обстрілів... 200 тисяч з різних куточків України...

Читайте також: Підтримайте сьогодні Львів, щоб жоден з нас не впав

Тепер дзвонять майже цілодобово...

– Ви Оксана? – запитує жінка. – Після кількох хвилин розмови кажу, що передам номер волонтерам. – Та як я буду з незнайомими людьми вирішувати, як мені бути, куди їхати?

– Так, то такі ж люди, як і я вам, – усміхаюся.

– Ми ж будемо підтримувати далі дружбу? – читаю повідомлення від колеги-волонтерки, що поцікавилася, як пройшла відправка моєї групи сьогодні вранці. – Звичайно, вдячна долі за знайомство! Кілька днів ми пліч-о-пліч працювали на всіх парах, як кажуть. Від світанку до пізнього вечора бувало. А інколи вночі доводилося переписуватися, щоб підтримати свою групу при переході на кордоні чи тримати зв'язок з тими, хто допомагає.

– Я ж можу відмовитися? – дивиться на мене жінка з червоними й опухлими очима. Її з сином чоловік привів на посадку в автобус. Я подумала, скільки сил ми приклали, щоб заповнити ці місця. Скільки ще людей чекає і немає де притулитися... Її починає трясти. Плаче й розповідає про доньку, яку не встигли забрати з-під Києва. І я розумію, що фізична безпека, порівняно з тим емоційним пеклом, яке буде збільшуватися з кожним кілометром, що відділятиме її від дитини, – ніщо.

– Повертайтеся і зачекайте свою доньку.

Читайте також: Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни

А ще я мало не відправила за ліками в аптеку в Києві свого брата. Ліки для хлопця – сина біженки – як виявилося потім, його лікують від наслідків наркозалежності. Аптека в Києві в місці, яке обстрілюють, і цивільні туди не потикаються...

А ще жінки, яких ми підвезли до кордону з дітьми, заістерили, захотіли повернутися і поставили умову водію-волонтеру, який прийшов працювати з усією сім'єю (жінка, діти і він працювали з нами), щоб їх відвезли у Пасіки Зубрицькі. Боже, я просто розплакалася. Бо ці панянки ричали на мене в телефон: «Да ви же моєго рєбьонка сюда отправілі! Да ви же обєщалі!».

А ось бабуся з діточками їхала. Дрібнесенька й сива. Благенько одягнені. В бабусі кнопковий телефон. Попросила людей з групи, яких додала у вайбері, тримати бабусю в курсі справ. Боже, бережи їх. Ці волошкові бабусині очі. Малі онуки поряд... Знов плачу, але після відправки людей. Бо при чужих я з дитинства не дозволяла собі показувати сльози...

Але ці дні багато плакала, говорила, зривалася, матюкалася. Робила все, що від мене залежало й навіть те, чого не уявляла раніше, щоб допомогти людям.

Знайшла друзів. Побачила, як працюють однодумці. Вкотре отримала підтримку й зустрілася віч-на-віч з підлістю й «дном» людей.

Дуже інтенсивно й контрастно. З одного боку поруч з тобою люди діляться останнім. І це не перебільшення. А з іншого боку – люди цинічно використовують ситуацію, ресурси і, як казала моя бабця: «Та воно сцить і каже, що то дощ йде...»

Читайте також: «Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові

Напевно, побачила й звіра в собі. Вчора накричала грубо на людей, які не хотіли залишати свою собаку стареньку. Вони були налякані, стривожені, в очікуванні. Я не могла гарантувати, що ми їх можемо повезти у цій групі. Вони ж почали говорити, що я просто не хочу їх взяти... І ось після кількох хвилин розмови я вже у вирі цього емоційного сплеску. Зриваюся. Кажу те, що не говорила ще людям ніколи. Кілька годин інтенсивної роботи минають. Поволі приходжу до себе. Розумію, що не хочу нікого ранити, бо й сама настільки чутлива людина, що слова мене можуть немилосердно пекти. Я пробую їм подзвонити. Поза зоною. Увечері продовжую працювати, так вже складається цей вечір, що люди то їдуть, то знову не їдуть. А відправка зранку... Я пишу в месенджер жінці, на яку зірвалася. Ми говоримо пів години. Заручники ситуації повертаються обличчям один до одного.

Бачу людей надзвичайно добрих і беззахисних. Відданих і порядних. Боже, як же таким зараз важко без захисту. Ми шукаємо рішення, яке дозволить нам залишатися притомними й вирішити ситуацію.

Я знаю, що наші волонтери останні дні вже не мали сил вставати, коли лунає сирена. Знаю, що день тому був перший вихідний за весь час і вони хотіли просто виспатися. Знаю, що їхні очі печуть, а горло першить... Але вони далі будуть знову працювати щодуху, щоб люди знайшли безпечне місце під час війни в Україні.

Львів зараз підтримує, друзі з різних країн відгукуються. Україна боронитися і тримається. Українці, дякую кожному щиро!

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!