Цієї суботи у Харкові пройде Марш єдності як вияв патріотизму та відповідь на загрозу російського вторгнення. Львівська журналістка, яка родом із Харкова, Катерина Бортняк розповідає про настрої харків'ян перед загрозою та чому вони не дуже вірять у російське вторгнення.

Читайте також: I am useless for war because raised for peace, or how we joked about the war

Мені майже 21 рік. Я українка. Харків’янка. За 36 км від Росії і марна для війни. Це мій «скін», як в іграх.

Тато дивиться у бінокль на російський кордон, точніше у ту сторону, де на 36 кілометрів східніше і трохи північніше – Росія, і каже:

– Знаєш, вони мають техніку, що може добити до нас за один постріл.

І я знаю. Ми живемо на краю Харкова, і я бачу окружну дорогу із вантажівками зі свого вікна. І сонце, що сходить прямо за нею. Такий собі жарт: бачити сонце, що сходить зі сторони Росії. Та й майже все у житті харків’ян такий собі жарт. Ми займаємося буденщиною, п’ємо каву і думаємо про майбутнє тут. Українському «тут», не російському.

У 2014 ми не дозволили окупантам сформувати «ХНР», тому що більшість з харків’ян бачить майбутнє у незалежній державі, що сполучена з рештою світу. Не прагне вчити під пильним наглядом «великого брата» «історію» фіктивної «республіки», що знищує твою землю і рідних людей. Це все – реальність Донбасу зараз, але коли те саме підкрадається до твого дому, все відчувається інакше. Але і досі у Харкові про «це» не говорять, проте страх перед іменем тільки примножує страх перед діями.

Читайте також: Окупація Харкова може бути метою Росії, – Зеленський

Жителі Харкова, як бачу з опитування Настоящего Времени, Радіо Свободи, та своїх спостережень, сподіваються, що війна не підійде настільки близько. Це ж просто нечувано! Щоб це сонячне морозне повітря отак взяли і розірвали ракети? Нонсенс і політичні ігри! Деякі, як я, сподіваються, що вона таки не підійде, але заповнюють баки машин бензином. Просто так, щоб було. Просто так зіскановують документи на флешку і думають, що ж робити з цим всім: речами, що не зможеш забрати і квартирою, яка не ходить. Клянуся, її не зсунути навіть найпотужнішою машиною. Такий собі жарт: вона не має ніжок і просто чекає на бомбу з-за 36 кілометрів східніше і трохи північніше.

Добре, а що робити з життям? Життям тут, де були різні моменти, радості та образи, так, інколи дріб’язкові, але все ж… І, о так, карти. Карти на стінах. Я привезла їх зі своїх подорожей. Що буде з ними? Дурне питання. Як вони тобі такі важливі, то купиш нові. Але я ж не питала, де їх купити, я спитала, що буде з МОЇМИ картами.

Читайте також: Ворог не нападе, якщо буде спротив. Андрій Садовий та Максим Козицький про ймовірну загрозу

І останнє, наріжне питання. Що буде зі старшими родичами? Моя бабуся живе у будинку поруч і любить гуляти у нашому дворику на три дев’ятиповерхівки із маленьким сусідським хлопчиком чи його братом, поки їхні батьки на роботі. Їй 76, вона погано ходить, має високий тиск і пережила інсульт. Бабуся не може їздити у машині чи транспорті навіть на короткі відстані. Тому для нас питання «чи ви маєте план евакуації» звучить як жарт. Це не питання «плану», це питання «чи залишиш ти помирати близьких або ж залишишся із ними». Так, ти не помреш можливо завтра чи післязавтра. Але потім, від снаряда чи відсутності ліків проти хронічних хвороб. Смерть проста: щоби вона прийшла, багато не треба. Відсутності чогось незначного достатньо.

Питання «плану» — питання моралі, тому що план може бути жорстоким: ти його вже знаєш, але чи дозволиш собі втілити? І кожен має свої «поправки до плану», які перешкоджають взяти і здійснити його. Тому ми просто мовчимо, надіємося і відкидаємо навіть можливість вторгнення, під час якого ми опинимося беззахисними. Я думаю, це пояснює феномен, що у Львові, що майже за 1000 кілометрів, бояться вторгнення більше, ніж ми тут – за 36 кілометрів.

Читайте також: Поблизу Львова планують побудувати стрільбище на 20 гектарів

Я вважала себе повністю «громадянкою світу», без дому, пілігримом, номадом. Любила дороги і «всі» речі у двох сумках. Зараз теж, проте дороги – це добре, коли маєш куди повертатися. Зараз я розумію, що люблю свою землю, тут моє коріння. Дім – це центральний корінь, з якого ти ростиш інші, менші. Їх можна відрізати. Так, буде теж боляче, але база залишається. Підрізати основний корінь – як витягнути цеглину з основи будівлі. Я зрозуміла, що на війні від мене жодної користі, тому що ростили мене для миру. Я погано стріляю, не знаю першої медичної допомоги, боюся і точно не героїня. Абсолютно ні.

Моя сім’я, як і багато інших в Харкові, навчилася жити у напрузі і не помічати її задля здоров’я нервової системи. Я не знаю, що таке обстріл, і сподіваюся – не дізнаюся. Наше харківське ставлення мені нагадує фінальну сцену із нового фільму «Не дивіться вгору». Коли стіни дрижать і вода у стаканах береться брижками, а сім’я і друзі сидять за столом і розмовляють про помел кавових зерен. Точно як ми. Але не так драматично. Без стін, що дрижать. Просто тато дивиться у бінокль і:

– Знаєш, вони мають техніку, що може добити до нас за один постріл.

– Знаю. До речі, що, ти думаєш, краще приготувати на мій день народження?

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.