Фото надала Наталія Кузьма

Перший клас моя донька завершила, навчаючись дистанційно вдома. На другий ми обрали приватну школу. Кожна з форм має свої переваги, а сучасний світ дає батькам можливість вибирати, ділиться досвідом тренерка з ефективних комунікацій та конфліктології Наталія Кузьма.

Найновіші підходи в освіті почали мене цікавити після народження доньки. Особливе враження справив досвід британської школи Summerhillschool, де виховують свободою. Діти обирають, що вивчати і чи йти на уроки. Це стимулює педагогів бути цікавими дітям. Діти ж не витримують довго без уроків. Коли навчатись стає їхнім вибором, а не обов’язком – мотивація дуже сильна і успіхи надзвичайні.

Я спостерігала за народженням нових шкіл в Україні. Виокремила б формат домашньої школи БеркоШко, де педагогами та організаторами школи стали батьки. У Львові такого простору не було, відтак я прийняла рішення навчати дитину вдома. Закон України «Про освіту» передбачає, що батьки можуть обирати форму навчання: екстернат, заочна, індивідуальна і дистанційна форми. Ми оформилися на екстернат у львівській школі «Лідер». Пригадую осінь, діти заспані та з рюкзаками чекають маршрутку, а ми з донькою прогулюємось до дитячого майданчика або милуємось осіннім лісом. Я називала ці прогулянки уроками щастя та спокою.

Базову програму ми проходили вдома удвох. Допомагали цікаві програми з інтернету. Коли ми приходили в традиційну школу для чергового зрізу знань – я дуже раділа, що моя донька навчається вдома. Я бачила сірі стіни, чула гучний дзвінок, запах їдальні, туалетів, дошки пошани. Найкращі діти? Значить, є найгірші? Не подобалась вимога носити форму. Це нагадувало «Сільпо» чи персонал банків. Навіть страх перед зауваженнями вчительки у мене був такий самий, як тоді, коли я вчилася в школі. А світ за цей час так змінився. Я хотіла показати дитині, як творить Ілон Маск, працюють компанії типу Google, нові функції роботів та гаджетів, хотіла оточити її успішними та щасливими людьми, а не змученими вчителями з низькими зарплатами. Оточення ж формує особистість.

Були й ті предмети, для яких я знаходила репетиторів. І це були найкращі фахівці у своїх напрямах. Наприклад, правопис. Донька не дуже хотіла писати. Я знайшла художницю, яка вела арт-студію. Так ми почали відвідувати уроки каліграфії. Натхненна піаністка передавала свою любов до гри на музичному інструменті. У такому форматі підкупляв індивідуальний підхід, партнерське ставлення до дитини. Домашній формат давав змогу самому обирати час чи спосіб навчання. Знаючи, наскільки важливим є вміння генерувати ідеї та бути гнучким у сучасному світі, ми багато займались творчими предметами, відвідували музеї та розмаїті заходи. Погоджуюсь із Кеном Робінсоном, що «стара» школа дає академічні знання, і на виході ми маємо професора, який не знає, що робити із цими знаннями на практиці.

Читайте також: Тести – погибель для освіти. Найкращий вчитель України про те, як навчати дітей

У нас було багато часу для рефлексій. Ми обговорювали  різні теми: чому люди сваряться в маршрутці, чому хтось має великі доходи, а хтось усе життя живе на маленьку зарплату, про те, чому хтось має надлишок ваги, а хтось зранку бігає. Мені дуже подобалось, що на хоумскулінгу немає жодного оцінювання, навіть смайликами, як це є у школі.

Я бачила, що в школі багато пафосу та бюрократії, а натомість мало креативу й інтерактиву. Окрім цього, школа все ще базується на відповідях «так» чи «ні» і на принципі «вчитель завжди правий», а за помилки сварять та занижують оцінки. Критичне мислення ж передбачає, що ми все можемо ставити під сумнів, навіть те, що говорить вчитель. Та чи готові вчителі до того, що їхнє твердження поставлять під сумнів?

Пригадую, колись я брала інтерв’ю в одного з директорів SoftServe Юрія Василика. Саме ця людина доклалась до того, аби українською вийшли книги Джона Гатто «Історія американської освіти» та книги Кена Робінсона. Коли питала його щось типу: «як ви організовуєте освіту своїх дітей», «на вашу думку, як потрібно…» – він це зупиняв і говорив про те, що радянська система освіти навчила покоління орієнтуватись на зовнішніх експертів, а варто думати своєю головою.

Читайте також: «Моя донька любить понеділок». Львів'янка рік навчала свою дитину вдома

Одне слово, я не хотіла, щоб школа завадила освіті моєї дитини. Показувала, що вчитись – це постійний процес, і все навколо чомусь навчає. Ми успішно пройшли сертифікацію в школі, але я зрозуміла, що ще один рік хоумскулінгу не потягну. Перша причина – часова. Кілька проектів, які я вела, забирали все більше часу. Готуватись до занять з дитиною та навчати її було би складно. Друга – логістична. Возити дитину по репетиторах, які часто жили в різних куточках Львова, втомлювало і мене, і доньку. Третє – донька виявила бажання піти до школи.

Отже, мені необхідно було знайти ту найкращу школу, куди б зі спокійним серцем могла віддати дитину. Варіант 1 – знайти вчительку, а не школу, адже початкова школа – це вибір першої вчительки. Варіант 2 – вибрати з тих шкіл, що долучаються до проекту організації «Про.світ» та розвиваються. Варіант 3 – обрати приватну школу. Але тут мене лякало відсів батьків за фінансовою спроможністю. Пригадую, подруга в Києві перевела дитину в приватну школу, і за якийсь час більшість розмов дитини зводилось до висновків «брендове чи не брендове». Привити дитині цінності «мажорних» дітей – не надихало.

Я бачила, що нові простори шкіл з’являються, а новаторські педагоги залишаються дефіцитом. Уже цього року батьки мають значно більший вибір закладів освіти у Львові, минулоріч я дуже засмучувалась, що не можу дати дитині ту освіту, яку хочу. Навіть думала – може, переїхати у Київ? На щастя, серед літа з’явилась Школа вільних та небайдужих.

Ми першими записалися та пройшли атестацію. Довіру викликали особистості, що очолили процес створення школи. Сподобався розподіл обов’язків на директора-менеджера і директора з навчальної частини. До навчання залучили педагогів, що вже мали свої напрацювання. Школа запропонувала щоденні прогулянки, навіть у дощ, щотижневі екскурсії; увага до фізичного розвитку дітей – обов’язкові уроки з плавання та танців. Самостійність – у кожної дитини своя шафка для одягу та окремо – для навчальних речей. Креативний простір – стіни з картами, прапорами; вішаки з гілок дерева. Інноваційний підхід до шкільної кухні – посуд, що не б’ється, корисні страви в меню, у постійному доступі вода та перекуси – яблука й морква.

Читайте також: Навчання як пригода. У Львові з’явиться Школа вільних та небайдужих

Радянських зборів на подарунки вчителям тут нема. Діти мають партнерське спілкування з вчителями та директорами. Навчання триває протягом дня, також можна займатись у різних гуртках. Після року роботи «мама-таксі» це було великим полегшенням для мене.

Креативні підходи у самому навчання – банк з обігом шкільної валюти, новий погляд на подачу традиційних свят. Наприклад, на шевченківське свято до дітей прийшов кобзар, діти з ним спілкувались і слухали його пісні. У різдвяному вертепі Ірод та Смерть грали в шахи. На День матері діти самі придумували історії появи на світ.

Я раділа, що попри ринкову вартість школи, сюди підтягнулись батьки – лідери змін, за якими стоять власні проекти, маленькі бізнеси, активна життєва позиція. Таке оточення мене влаштовувало.

З того, що стало викликом, – непорозуміння моєї доньки з однокласницею. Ми спільно шукали варіанти поведінки, аби доньці було комфортно в класі. Окрім цього, ніяк не звикну до системи оцінювання, яка в тій чи іншій мірі як стимул таки існує у школі. Також не завжди екскурсії відповідали зацікавленням доньки. Втім результат пройденого року – дитина полюбила свою вчительку, набула купу нових друзів та має прекрасні результати навчання. Я спокійна за освіту своєї доньки та маю змогу займатись власними проектами і також продовжувати вчитись.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.