Стратегія культури. Чому ТРЦ – це краще за клуб вишивальників

2876 0
Замість закривати культуру в запліснявілому ґетто «народних домів», їй потрібно створювати умови та простір у місцях, де є люди.

Жодна дискусія «Твого міста» не минає без слів про те, що в обговорюваній сфері – будь-якій – потрібно міняти систему, недосконале законодавство і нема стратегії. Про культуру тепер такого не скажеш – стратегія є.

Стратегія повинна бути стратегічною, тобто містити в цілому правильні тези, з якими не посперечаєшся, та вказувати належний напрямок руху, а вже спосіб і темп цього руху – питання тактики. На цю тему є відомий анекдот про сову, яка порекомендувала мишкам стати їжачками.

Наприклад, коли читаєш про те, як у Львові 2025 року «через активні та змістовні культурні практики у суспільстві розвинута традиція діалогу, взаємодії та порозуміння», кортить натиснути на паузу й запитати: наприклад, як саме вдасться подолати «брак взаємодії та порозуміння між різними середовищами, уникання відповідальності та пошуку консенсусу у складних питаннях, закритість та маргіналізація окремих груп, нетерпимість, відсутність адекватного сприйняття критики»,  які автори концепції слушно називають у числі проблем? А головне – яку функцію в процесі подолання планує виконувати міська рада? Але зараз я не про це: є в цій стратегії  річ, яка зачепила сильніше.

Опитування Інституту міста засвідчило, що більше половини львів’ян займаються культурними практиками – вишивкою, дизайном, танцями, віршуванням. Але більшість із них робить це лише для свого кола. «Вони не знають, де шукати майданчики, на яких можна зустрічатися з однодумцями, обговорювати перспективи розвитку свого хобі – студії, класи, гуртки¸ лекторії, які допомогли розвивати творчий потенціал кожного талановитого львів’янина. Ми маємо створити такі майданчики, які стануть місцем притягання для талантів у різних районах міста», – каже директор Інституту міста і один з ідеологів стратегії Олександр Кобзарев.

Читайте також: Зробити Львів столицею знову. Навіщо міськраді ще один інститут

Розумні люди, які знаються на культурі, часто просять не ототожнювати її з мистецтвом. Представники влади, натомість, часто ототожнюють її з дозвіллям. Культура – це про те, як громадянам культурно проводити вільний від роботи час. Бажано у спеціально відведених для цього місцях. В ідеалі – займаючись художньою самодіяльністю.

Тут міська влада, будьмо щирі, відстала від реалій життя: цю функцію давно взяли на себе торгівельно-розважальні центри (а в районах, де їх нема – супермаркети). Відвідувачам ТРЦ пропонують і видовища – товар у вітринах бутіків, і художню самодіяльність – караоке і танці, і активні розваги – боулінґ і ковзанку, а на десерт голлівудське кіно з попкорном, кальян і суші-бар.

Слова Олександра Кобзарева про те, що внаслідок втілення стратегії культури «людина, прокидаючись у суботу вранці і плануючи свій день, матиме опцію піти не лише в торгово-розважальний центр, а й на якусь виставу чи майстер-клас, долучитися до якогось філософського або дискусійного клубу», свідчать про те, що бачення осередків та способів «задоволення культурних потреб громадян», попри всі використані в документі хіпстерсько-урбаністичні терміни та візії, залишається на рівні народних домів.

Можливо, справді якийсь фанат вишивки вишиває на самоті, бо не знає, де шукати майданчики для єднання з іншими вишивальниками, аж поки Інститут стратегії культури не візьме його за руку й не відведе до клубу «Вишиваночка». Опосередкованим підтвердженням цієї гіпотези є симпатична культурна практика, поширена у спальних районах – гра в шахи на нейтральній території. Літні чоловіки збираються за столиками на районі й змістовно проводять час, комунікують, плекають спільноту, діалог і порозуміння – або ні. Збираються чи ні, залежить від того, чи сформувалась саме в цьому мікрорайоні така традиція, а це, у свою чергу, залежить від іще банальнішої речі – є там столики чи нема.

Мораль проста: потрібно поставити столики, лавочки, й люди гратимуть на них у шахи. Це може зробити міська влада, може – місцевий кандидат-мажоритарник перед виборами, може – місцева громадська ініціатива чи бізнес-меценат. Але є одне але.

Зазвичай гурти народних шахістів збираються в багатолюдних місцях – на бульварах, центральних алеях парків, у скверах, там, де вирує життя району. Є такий осередок і на лавочках напакованої людьми стометрівки проспекту Свободи. Неподалік уже не перше десятиліття збирається легендарна львівська Клюмба, філософський і дискусійний клуб, який напівжартома порівнюють із лондонським Гайд-парком. Отже, чомусь людям принципово грати в шахи та спілкуватись не у спеціально відведеній зручній резервації, шаховому/дискусійному клубі або в безлюдному закутку поближнього лісопарку, а в громадських місцях.

Читайте такж: Площа Митна і Фабрика повидла. Як ревіталізують громадські простори Львова

Тим часом у рудиментарних будинках і палацах культури, народних домах і тому подібних місцях, попри наявність численних гуртків і секцій художньої самодіяльності, росте й розвивається тільки культура грибка на стінах.

Я веду до того, що культуру треба не просто поширювати на спальні райони – її потрібно переселяти (і створювати для неї умови – облаштовувати і надавати простори, сприяти ініціативам) у місця, де є люди.

Якщо люди вже не ходять до бібліотек, не асоціюючи їх із читанням, можна, звісно, зробити в них євроремонт і поставити комп’ютери – тоді туди ходитимуть охочі посидіти в інтернеті та пошпілятись в ігри, і, можливо, принагідно візьмуть погортати книжку з полиці. Але раціональніше було б облаштувати медіатеки, зали для дискусій, лекцій і майстер-класів, кав’ярні-книгарні і такі подібні актуальні культурні заклади саме  в місцях, куди щодня приходять гаяти час тисячі львів’ян.  Аби буквочка «Р» в абревіатурі ТРЦ не зводилась до караоке й ковзанки.

Зробити це просто: серед вимог до девелоперів, котрі подають на розгляд міськради проекти торгівельно-розважальних центрів або великих житлових комплексів, має бути виділення приміщення для громадського/культурного центру. Адмініструвати такі осередки культури може і саме місто, і громадські організації, і навіть приватні підприємці – за умови, що їхній бізнес не заважатиме соціальній, доступній для всіх, складовій центру. Це не обов’язково медіатека – можливо, просто кав’ярня, з якої не виженуть людину, що зайшла просто посидіти, почитати книжку чи скористатись wi-fi. Або вишити собі рушника, зрештою. 


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар