Синдром недочитаного «Кобзаря» породжує синдром недовиконаного «Заповіту»

5767 0
Шевченко – поет, якого можна впізнати з одного рядка – і це печать справжньої величі.

Дуже часто читання Шевченка зводиться до ранніх романтичних творів, чи героїчних поем, або, навіть після прочитання «Кобзаря», не доходить до осягнення справжніх глибин, до набуття справжньої сили його поезії. Тоді ми бачимо лише його лірику, плач за недолею і скрегіт зубів у неволі. Але не відчуваємо маніфесту до боротьби, заклику до дії. Не розуміємо, що справжній Шевченко – це «кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». І лише зараз – цей алгоритм виринув у свідомості народу, щоби сформувати не комплекс кріпака, чи раба, а воїна і свобідної людини.

Про це у святкові Шевченкові дні розмірковує літературознавець, директор #ДомуФранка Богдан Тихолоз.

(Не)дочитаний «Кобзар»

Цими днями Шевченка не згадує хіба ледачий. Або мертвий.

Ба: навіть ледачі про нього згадують, і мертві про нього не мовчали. Що ж до нас, (наразі) живих…

Ми так багато БАЧИМО Шевченка довкола – на портретах, купюрах, обкладинках книжок, у назвах вулиць і установ, у пам’ятниках, навіть на значках і футболках, в інтернет-мемах і картинках-шаржах з дотепними (чи не дуже) підписами…

І так мало ЧУЄМО Шевченка. Власне, не ПРО Шевченка, – а таки самого Шевченка.

Ілюзія його всеприсутності немовби маскує його непочутість – тобто фактичну відсутність.

Чи впізнаємо ми його голос узагалі?

Здається, поки що таки впізнаємо.

Ознакою не просто справжнього – ВЕЛИКОГО поета є те, що його можна впізнати З ОДНОГО РЯДКА.

Коли один рядок – це вже твір. Це вже думка. Це вже цілий світ.

Це печать справжньої величі. Кіготь лева, як казали римляни.  

Ex ungue leonem.

* * *

Шевченко – поет, якого можна впізнати з одного рядка. Як мелодію – з однієї ноти.

Кохайтеся, чорнобриві…

Поховайте та вставайте…

Борітеся – поборете!

Та не однаково мені…

Огонь запеклих не пече…

Нема на світі України…

Доборолась Україна…

Свою Україну любіть…

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Ну що б, здавалося, слова...

Якби з ким сісти хліба з’їсти…

Страшно впасти у кайдани…

Громадою обух сталить...

Все йде, все минає — і краю немає…

Минуло все, та не пропало…

Нехай же вітер все розносить…

Якби ви вчились так, як треба…

Неначе люди подуріли…

Не дай спати ходячому…

Діла добрих оновляться…

Цей ряд можна продовжувати сливе безкінечно.

Ви щоразу знаєте, що це – Шевченко (а іноді й годні продовжити цитату, бо наступні рядки зринають у пам’яті, як дзвін).

Ви впізнаєте його з одного рядка, навіть коли не бачите. Бо він поруч із вами, серед вас, у вас, - незримо присутній, навіть коли ви його не бачите.

Бо він – це ми. Він – частина нас. Він – у нас.

Тому читати Шевченка, говорити про Шевченка – не з примусу, не з ґвалту, не з формальної оказії, а з внутрішньої потреби – те, без чого нам годі бути собою.

Бо Шевченко – це код нашої ідентичності.

А «Кобзар» – ключ до цього коду.

Недочитаний «Кобзар» – як недовивчена абетка

Недочитаний «Кобзар» (чи, ще гірше, неадекватно, поверхово відчитаний) — це невтішний діагноз нашому теперішньому інтелектуальному стану і, значною мірою, причина багатьох наших лих. Адже прочитати пів-«Кобзаря» — це все одно, що вивчити півабетки. А скільки з нас — зізнаймося! — так і не пішло далі «ревіння-стогону» «Причинної» та плачів-голосінь інших ранніх романтичних балад, чи, щонайбільше, кривавого бенкету «Гайдамаків», так і не осягнувши глибини художніх одкровень останніх, післязасланчих, літ Шевченкового життя, коли мужній голос поета, що з гідністю витримав усі випробування долі, дозрів до справді пророчих візій та філософічних узагальнень?!

Саме зі синдрому недочитаного «Кобзаря» бере початок інший, ще страшніший синдром — синдром недовиконаного «Заповіту». Бо скільки б не співали ми чимдуж цей другий національний гімн при кожній святочній оказії, досі, на жаль, спромоглися сповнити тільки першу його частину, поховавши «батька Тараса» на високій могилі над Дніпром. Натомість дотепер, хоч і з волі Божої здобули власну, формально незалежну державу, ми все ще ризикуємо, що вона вислизне нам із рук, позаяк іще донедавна не порвали дощенту імперські кайдани, що довгі століття в’язали нас із «темним царством» московських варварів, ревних продовжувачів чорної справи Петра й Катерини. Тепер, лише тепер ми осягаємо ключові рядки головного нашого національного тестаменту: «І вражою злою кров’ю Волю окропіте»... Бо донині переважно кропили свою волю лише власною кров’ю, кров’ю своїх найкращих мужів і синів, а ще — сльозами невтішних матерів, удів і сиріт.

Сьогодні Шевченко дивиться на нас їхніми очима.

Очима, повними сліз ненависті і любові.

А вони промовляють до нас його, Шевченковим, голосом.

Бо він і сьогодні дає їм голос.

Голос, упізнаваний навіть з одного рядка.

* * *

Усі пам’ятають перший рядок «Кобзаря»: «Реве та стогне Дніпр широкий…».

А скільки з нас дочитали до останнього: «…і веселенько заспіваєм»?

Думаю собі іноді: мабуть, веселенько заспіваєм аж тоді, коли таки дочитаємо «Кобзаря».

І я не тільки про літери. І не тільки про вірші.

Доки не зробимо цього вповні, не минаючи ані тітли, ніже тії коми, – доти нам ревти і стогнати. А ще – сміятися диким, блазенським сміхом – над власною (не)долею, власним минулим і власним майбутнім.

На нашій – не своїй землі…

* * *

Серед дешевої політичної мішури і буфонади хочеться говорити про справжнє.

А Шевченко – це точно справжнє.

Він – сама справжність.

Якщо ми не брешемо.

Йому.

Собі.

Про нього.

Про себе.

Чим довше живу, тим виразніше промовляє до мене Шевченко.

Про себе.

Про мене.

Про нас.

Улюбленими рядками.

Незримими підтекстами.

Хочу говорити про це.

З вами.

І з ним.

Із собою.

Не мушу – хочу.

Бо люблю.

Приходьте.

Не до мене – до нього.

До Шевченка.

Відзначимо, що цього року минає 206 років від дня народження Тараса Шевченка.

Нагадаємо, нині, 10 березня, о 15.30 в Домі Франка у Львові (вул. І. Франка, 150) відбудеться лекція Богдана Тихолоза «(Не)дочитаний «Кобзар» Тараса Шевченка».

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 



Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!