Так, я сплю українською. Чому я не соромлюсь своєї двомовності

4587 0
Але мене – туристку зі Східної України – теж дратує російська мова у Львові. Відповідь письменникам, які вирішили поділити українців.

Ажіотаж довкола тексту Юрія Андруховича про російськомовних гостей Західної України, здавалося б, уже вщух після емоційної й рвучкої відповіді Іванни Скиби-Якубової. Але тут своє слово вирішив вставити ще один літератор. Тарас Прохасько, може, й не свідомо, але ще більше принижує українців, які нарешті тільки почали розуміти себе українцями.

Я туристка зі Східної України. Найважче мені відповідати на питання «звідки ти?». Народилася в Запоріжжі, 8 років прожила у Дніпрі, частково ввібравши його ідентичність, майже рік живу у Львові. Але російська у транспорті і кафе, здається, геть не дратує тут нікого, крім мене. Хоча російська — моя мова від народження.

Моїх прадідів вислали до Сибіру як куркулів, бо вони мали корову. Мої батьки народилися в, аж страшно казати, Росії. Мої дідусь і бабуся з моєю маленькою мамою у 60-ті переселилися на Західний Донбас. Але я ніколи не сумнівалася, що українка. Козачка, як жартував мій покійний дідусь. Моя ідентичність формувалась у дитсадку, школі, університеті й у тих середовищах, де я стала вперше говорити українською «в побуті».

Я можу переходити з однієї на іншу мову несвідомо, чим інколи дивую таксистів на сході. Одного разу, задрімавши в таксі у Запоріжжі, я прокинулася в потрібний момент: «Тут праворуч», — показала я водієві, сідаючи до якого, я говорила російською. Так, я сплю, чи то пак дрімаю, українською.

Своєї двомовності я тривалий час соромилася як ґанджу, непевної ідентичності. Але це стало моєю перевагою, коли ми блукали побитими дорогами Донбасу з тернопільськими волонтерами. Якби вони запитали шлях українською чи з акцентом, невідомо, куди б нас завели місцеві: на лобі ж не написано, «за єдину країну» чи «за Новоросію». І я тішилася, що можу бути посередницею, своєю і тут, і там.

Живучи рік у Львові, я все одно лишаюся туристкою. На великі свята я почуваюся комфортніше в туристичному центрі. Я не збираю пишний кошик до церкви: не маю ні традиції, ні потреби «потусуватися». Бо мої батьки не водили мене до церкви щонеділі, бо їхні батьки теж не могли цього робити. Мій дід хрестився потай, а я вже у свідомому віці. Сама наполягала. Я підшіптувала «Отче наш» під час служби з коліс на Луганщині, коли її проводив капелан у тісній кімнатці звичайного будинку для бійців-західняків. Але я геть ніяковію, коли люди моляться в міській чи обласній раді та на офіційних заходах.

Що таке афини, я вперше дізналася у 2012 році, у своєму першому поході в Карпати: з нами були хлопці з Франківщини. Звідки взялися кельнер, коцик, імпреза і штука, стала розуміти, вивчаючи польську. Але все одно підглядаю в словник на фацети і бамбетлі.

Природна для мене російська страшенно дратує мене у Львові. Навіть не тому, що «мова агресора». А тому, що будучи в Грузії, я навчилася говорити «мадлоба», у Польщі — «dziękuję», у Португалії — «obrigado», у Німеччині «Entschuldigung, Ich spreche nicht Deutch». Тому що це ввічливість і повага. Повага, якої бракує як туристам, неспроможним вимовити пару слів українською, так і патріархам, що дозволяють собі висловлювання про недоукраїнців, хай і найлітературнішою мовою.


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар