фото ілюстративне: religions.unian.uа
У Львові традиційно святять паски у Велику Суботу.
На вулиці Сербській у середмісті багато туристів. Поміж них – одиниці з великодніми кошиками; їх приблизно стільки ж, скільки власників білих пакетів із символікою пивного ресторану. З сувенірної крамнички лунає пісня Ірини Федишин, неподалік вуличний музикант співає пісню «Океану Ельзи» для кількох десятків слухачів.
Біля Домініканської церкви люди з кошиками чекають, поки вийде священик і освятить їхні паски та крашанки. Ті, чиї кошики вже освячені, відходять. Підходять нові, серед них – п’ятирічний малюк, що просить у мами мобільний телефон.
– Зараз сфотографую кошики… Тепер маму… Тепер усіх, а потім паску.
– Ти мені хоч голову не обрізав? – питає тато.
Поруч семирічна дівчинка присідає біля кошиків: «Хочу зробити селфі!». Мама піднімає кошик і тримає на рівні обличчя дитини.
Перед храмом позують по-модному вбрані дівчата з вирівняним волоссям і відкопиленими губами.
– Мамо, фотографуй так, щоб гарно було!
У кадр ледь не потрапляє жебрачка, що просить грошей у людей із черги до Плащаниці. Інші жебраки гуртуються під дверима церкви. Неподалік білявка з довгим волоссям у коралових туфлях намагається камерою нового айфона вловити правильний ракурс – щоб і церква, і люди були в кадрі.
Освятивши свій кошик, іду середмістям і невдовзі зустрічаю двох молодих жінок, одна з них – із дитиною у візку.
– Я цей кошик для інстаґрама взяла, – показує її подруга гарно прикрашений кошик, трохи більший за долоню.
– Виставляй фотку, я залайкаю, – відповідає молода мама, штовхаючи візок.
* * *
Вранці на Великдень усі йдуть до церкви. На автобусних зупинках людей – як у будні: багато львів’ян прагне потрапити на службу до інших районів. У Домініканському соборі, втім, людей не надто багато.
Під час служби Божої наперед – майже до вівтаря – підходить молода довговолоса білявка, тримаючи в руках, як мені здається, молитовник, із якого вона читає молитви. Зблизька виявляється, що це не молитовник, а телефон, яким жінка починає з різних ракурсів фотографувати священика. Бабуся, що сидить поруч, кидає на неї осудливий погляд.
Із церкви після літургії батьки попід руки виводять дорослу доньку: їй важко ходити по бруківці на підборах.
– То важко – з незвички на каблуках стояти, – коментує хлопець, що йде неподалік, своєму товаришу.
Львів’яни йдуть додому чи розважатись до Шевченківського гаю, туристи – на великодній ярмарок. Вулицею Галицькою до Площі Ринок прямує група туристів.
– А вы тоже на Ратушу? – запитує одна жінка іншу.
– Нет, мы в бункер идём.
– А-а-а… Кричите «слава Україні!», а будет спрашивать «є москалі?», говорите – «є-є-є!». Тогда он наливать будет…
У кабіні тролейбуса №11, що курсує до Сихівського кладовища, сьогодні особливо святково вдягнена жінка: блузка, макіяж і штучна квітка у волоссі.
* * *
Понеділок після Великодня – Обливаний. Що більше дівчину обіллють, то скоріше вона вийде заміж, кажуть люди. А ще буде здорова цілий рік.
На бруківці Площі Ринок великі калюжі: годину тому тут закінчилось організоване обливання, санкціоноване міською владою. Шланги, з яких подавали воду, вже прибрали, але площею бігає чимало дітей із пластиковими пляшками. Хоч би мене не облили – на вулиці холодно, я заміж не поспішаю, та й на здоров’я не нарікаю… Проте діти воліють обливати однолітків. Чергові жертви, дівчата-підлітки, дістають серветки, допомагаючи одна одній витерти очі.
Туристи захоплено спостерігають за ще одним українським великоднім звичаєм. Зрештою, форма звичаїв може змінюватись, а суть залишається тією самою. А селфі з паскою, можливо, це просто новий спосіб сказати «Христос Воскрес!».
