Фото: Українська правда
Надокучлива пилюка – звідки вона береться, як її позбутися. Ми приречені ледь чи не все життя відбути у боротьбі чи пристосуванні до пороху, який осідає на поверхнях предметів, рослин, тварин і на нас самих. До чого тут естетика та як в Німеччині позбулися цієї проблеми пише журналістка Лідія Мідик.
Давно-давно довелось мені місяць часу прожити у райському закуткові Європи. Цілком навіть райському, бо хіба найбагатшому, впорядкованому, розміреному, на той час – досить безпечному – Німеччині, точніше, в Баварії, ще точніше – Мюнхені. І от в останньому періоді свого перебування там, я дійшла до розуміння, що впродовж місяця часу в мене жодного разу не виникла потреба витирати від пилу своє взуття. Жодного разу. Хоч щодня я їздила громадським транспортом до мовної школи, ходила до крамниць, музеїв, просто погуляти вулицями міста, їздила в гори, на великі прекрасні озера, бувала в маленьких селах. І після всіх цих тисяч зроблених кроків різними місцевостями, я не мала потреби чистити взуття, воно не припадало пилом. Як не припадали пилом поверхні меблів помешкання, в якому я прожила тридцять днів своєї юності. Суботнє прибирання взагалі видавалося марною тратою часу і якимось сюром, бо що було прибирати? Пилу ж не було!
Читайте також: Цей світ не змінився. Він просто вкотре поділився…
Відповідь на питання: «Як німцям вдалося витіснити зі свого життя пил?» була дуже близько, в саду поруч з будинком. Для людини, яка народилася і виросла в Радянському Союзі, де все косо-криво, але ніхто цього не помічав, бо не було прикладу досконалості рівного, звичайна газонна трава, яка на кілька сантиметрів височіла над підстилкою-мохом у звичайному саду, була справжнім дивом. Я неприховано насолоджувалася м’якістю того природного килима, як може насолоджуватися спанням на найкращому ортопедичному матраці, людина, котра все життя спала в джунглях на підстилці з шорсткого листя. У природному килимі була й відповідь на загадку, куди німці поділи пил.
Вони його ув’язнили під щільним шаром моху і трави, а в місцях, якими люди мусять пересуватися, німці пил «закатали в асфальт». І все.
Війна з пилом, це, я вам скажу, не тільки війна з прикрим нагадуванням про наш печальний життєвий фініш, це вирішення проблем естетичних, вивільнення часу і питання здоров’я. У світі, де з року в рік зростає кількість алергіків, де захворюваність на легеневі хвороби займає далеко не останні рядки статистичних звітів, де в одну мить над всіма «запанував» коронавірус, який як звучало у ЗМІ, настільки манюсінький, що цілком може подорожувати світом в тому числі й на дрібках пилу, до боротьби з пилом треба підходити, як кажуть поляки, так, щоб raz, a dobrze. І в цьому контексті поради від імунологів про часте вологе прибирання приміщень відверто дратують, бо вологе прибирання в наших широтах – боротьба з вітряками. (Ну звісно, повністю його – вологе прибирання – відкидати не можна, бо пил береться не тільки з висохлої матерії матінки-землі, а й з відмерлих часточок нашого тіла чи мікроскопічних уламків тканин і матеріалів створеного нами ж світу.)
Читайте також: Як інфекційна лікарня у Львові готувалась до боротьби з Сovid-19
Кожного дня, йдучи від будинку до трамвайної зупинки і навпаки, спостерігаю картину, яка мане страшенно дратує: великий прямокутний газон із витоптаною по ньому широченною, десь у два метри, стежкою, яка в дощовий день перетворюється у гидке болотяне місиво. Поруч є викладена бруківкою не менш широка доріжка, але нею не ходять, бо так – на два кроки довше. Питання перше: навіщо класти бруківку там, де посполитому, скажімо, львівцю не вигідно ходити? Питання друге, коли бруківку кластимуть так, як – за логікою пролягання шляху – найоптимальніше для пішоходів? Питання третє: коли людей навчать, що витоптувати траву на газонах, скорочуючи собі шлях додому на два нещасних кроки, це оголення ґрунту і тим самим – створення додаткового пилу.
В сонячні сухі дні подув вітру здійме тонкий шар тої землі і сипоне вам і мені в очі, на волосся, на взуття, а найдрібніші часточки здіймуться високо-високо і крізь прочинене вікно проникнуть до вашого помешкання на сьомому поверсі звичайної багатоповерхівки, вляжуться на письмовому столі і сто п’ятдесят дев’ятий раз введуть у шал вашу дружину, яка мусить той пил побороти вологою ганчіркою. А, забула, діти пчихатимуть і кашлятимуть, бо пил подразнюватиме їхні носи й горла.
Читайте також: «Усе залежатиме від кожного з нас». Як львів’янам вийти із карантину
Ну, і естетика, про яку згадувалося трохи вище і про косо-криво, якого ми не помічаємо. Чи є українець або українка, які не погодяться, що у Польщі, Австрії, Швейцарії, Естонії і ще не одному десяткові країн – красиво? І всі б не проти там жити, бо то майже рай на землі! Але, коли кожен з них врешті побачить, що газон, посеред якого вони витоптали паскудну піщану дорогу – це некрасиво? Коли «господАрські» містяни перестануть біля будинків влаштовувати клумби, на яких добра третина землі вільна від будь-якої рослинності, бо все чисто прополено!? Коли комунальники лишаться дурної роботи – прокопування рівчачка між внутрішньою частиною окрайка (того, що ще називають бордюром) газону і травичкою? Коли над пилом серйозно застановляться не у біблійно-філософському контексті, а в чисто практичному? Люди, спростіть собі життя!
Хто читає, а має контакт котрогось з очільників міст, сіл і селищ – скиньте їм підказку, може скористають з неї.
