Усі вдають. Як це у час карантину полетіти зі Львова на Київ

1496 0
Аеропорт справді обслуговує рейси. Але всередині нічого не працює, немає навіть музики. Це величезний порожній склад з численними заборонами – не можна сидіти на тій лавці, не можна торкатися чогось. Правил дотримуються або їх порушують, але це, здається, насправді не має значення.
Фото: 032.ua

Фото: 032.ua

У Львові відновили авіарейси на Київ, що їх не виконували ще з березня. Французький журналіст Себастьян Гоберт (Sébastien Gobert), якому пощастило здійснити такий переліт, розповідає про свої враження від нього, про заборони, які діють чи не діють в аеропортах у Львові і Києві та, як довго йому довелося там шукати антисептик. (українською та англійською мовами).

Слухайте, квиток на рейс зі Львова до Києва досить дешевий… 30 євро! Це неочікувано. І це прямий рейс. Інші варіанти – це 14-годинний переліт через Берлін або 17-годинний – через Стамбул... Ок, обираю цей варіант. У будь-якому випадку всі прокатні машини вже зарезервовані, бо люди хочуть втекти з міста.

Квиток придбано, підтвердження електронною поштою отримано, онлайн-реєстрацію пройдено. І все одно важко повірити, що це таки станеться. До останнього моменту, до того, як потрапити в аеропорт, я боявся, що вхідні двері будуть зачинені. Але вони відчинені. Кілька днів тому, коли я повертав прокатну машину, в аеропорт міг зайти будь-хто. Нині – лише пасажири. Що це змінює? Важко сказати. Яку частину мого обличчя бачить митник через маску та сонцезахисні окуляри? Чи може охоронець визначити за допомогою свого електронного термометра, що я є безсимптомним носієм вірусу? Важко зрозуміти, чи у цьому якась логіка. Всередині я шукаю антисептик для рук: його ніде не видно. 

Увійти в цей аеропорт, щоб сісти на цей рейс – це як вдавати, що Ти повертаєшся до нормального життя. Усі вдають. Всі ми хочемо подорожувати і відпочивати, забути цей карантин і вичавити з цього літа ті принади, які в нього ще є. Але не всі бари та ресторани працюють. Деякі лавки досі накриті плівкою, щоб на них ніхто не сидів. У деяких місцях, але не всюди, треба носити маски. Громадський транспорт працює, але не всі маршрути. Посилене використання автомобілів викликає найгірші корки, які я коли-небудь бачив в Україні. І це тому, що всі хочуть повернутися до життя. Ніхто більше не хоче залишатися вдома. Тим часом щоденні темпи поширення вірусу стають зараз, коли людям вже все одно, дедалі вищими.

Нині аеропорт справді обслуговує рейси. Але всередині нічого не працює, немає навіть музики. Це величезний порожній склад з численними заборонами – не можна сидіти на тій лавці, не можна торкатися чогось. Правил дотримуються або їх порушують, але це, здається, насправді не має значення.

Врешті-решт, нас кличуть на посадку, підвозять до літака, і ми сідаємо на свої місця. Це дуже малий літак. Ймовірно, саме тому компанія може заповнити його та виконати рейс. Є щось магічне у зльоті літака. Тим більше сьогодні, після стількох місяців перерви. Автомобілі, будинки, ліси та річки стають меншими. Ми дотягуємось до неба. Магія. Стюардеса пригощає нас безкоштовною пляшкою води – теж майже диво. Вона роздає щось, що я приймаю за антисептик для рук. Але це волога серветка. Коли я випиваю кілька ковтків води, ми вже починаємо знижуватися на підльоті до Києва, над величним Дніпром.

Посадка. Їдемо в автобусі. Йдемо довгими коридорами. Заходимо в темні туалети, які видаються давно покинутими. Ніде немає антисептику для рук. Бориспіль порожній. Ніхто у залі прильоту не зустрічає пасажирів. Працює лише один вихід. На вулиці під будівлею група з шести чи семи чоловіків без масок біжить до мене, вигукуючи: «Таксі! Таксі!». Я впевнений, що в них немає антисептика для рук.

***

Hey look, the flight to Lviv-Kyiv is quite cheap… 30 euros! That’s unexpected. Plus, it’s a direct flight. The other option is a 14 hour-long trip through Berlin or 17 hour-long through Istanbul… Ok let’s go for it. Anyway all rental cars are booked already because of people wanting to escape from the city…

Ticket bought, confirmation email received, online check-in done. Still, it’s hard to believe it may happen. Till the last moment before getting to the airport, I expect the front door to be shut. But it is open. A few days ago, as I returned a rental car, anyone could enter the airport. Today, it’s only the passengers. What difference does it make? Hard to tell. What part of my face does the customs officer see through my mask and sun glasses? Can the security guard read on his electronic thermometer whether I am an asymptomatic carrier of the virus or not? It is hard to understand whether there is any logic. Inside, I look for hand sanitizer: it’s nowhere to be seen.

Entering this airport to board this flight is like pretending to come back to a normal life. Everyone pretends. We all want to take trips and to chill, to forget this quarantine and to squeeze all the juice this summer has still to offer. Yet not every bar and restaurant are open. Some benches are still covered with plastic for no one to sit on. The lmask is required in some places but not in others. Some public transportation work but not everything. The increased use of cars provokes the worse traffic jams I have ever seen in Ukraine. Because everyone wants to go back on living. No one wants to stay home no more. Meanwhile, the daily rate of infections is worse and worse now that less people care.

Today, the airport does service flights. But nothing works inside, not even the music. It is a huge empty warehouse, with restrictions posted here and there not to sit on this bench or not to touch this. Rules are respected or violated: it does not seem to really matter.

Eventually we are called for boarding, driven to the airplane, sat on our seats. It is a very tiny aircraft. It’s probably why the company can afford to fill it in and to operate the flight. There is something magical about a plane taking off. Even more so today, after so many months. Cars, houses, forests and rivers become smaller. We reach out to the skies. Magical. The flight attendant treats us with a bottle of water for free – also quite a wonder. She adds what I think is hand sanitizer, finally. But it’s a refreshing towel. By the time I drink a few sips, we already start flying down towards Kyiv, over the majestic Dnipro.

Landing. Driving on a bus. Walking long corridors. Entering dark toilets that seem long abandoned. No hand sanitizer anywhere. Boryspil is empty. No one in the arrivals hall to welcome travelers. Only one exit is left open. Out of the building, a group of six or seven mask-free men rushes to me, barking «taxi! taxi!» I would bet they don’t have any hand sanitizer.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Матеріал підготовлений в межах спецпроєкту «Мобільне місто».

 
...

Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!