Як я провів це літо. Про став, парк та пагорби Цитаделі

2383 0
Мрію, щоб такого літа, як 2018 року, в моєму рідному Львові більше не було.
Фото: ZIK

Фото: ZIK

Львовознавець Іван Радковець «підбиває» своєрідні підсумки літа, що минає, для себе і для Львова. Вони суперечливі через новації, не надто зрозумілі для більшості львів’ян, як от відновлення Пелчинського ставу, чи  й цілком невтішні, як історія з міською радою Львова, яка зганьбилася дозволом на будівництво житла на місці концентраційного табору, в якому загинули сотні тисяч людей.

У шкільні роки першим твором після повернення до навчання завжди було «Як я провів літо», в якому треба було оповісти про найяскравіші моменти трьох літніх місяців. До вересня залишилося менше двох тижнів, тож я згадав про цю шкільну традицію і спробував підбити своєрідний підсумок того, що ж найцікавішого трапилося зі мною цього літа. Так склалося, що цього року «зі Львова я ані на крок», тож і спогади будуть суто львівські.

Передовсім, довелося багато разів пояснювати містянам, чим відрізняється «Пелчинський став» від «басейну імені Чаплінського». Тема виявилася напрочуд актуальною, зважаючи на неодноразові зливи, внаслідок яких певні частини міста на якийсь час перетворювалися на ставки.

Довкола цієї ділянки перед входом до Парку культури і відпочинку імені Богдана Хмельницького впродовж тривалого часу вже точаться дискусії між городянами, урбаністами та головним архітектором, як то все має виглядати і хто має більше рації. Ні, облаштувати цей громадський простір слід було б давно, наприклад, віддавши тому ж таки парку ділянки під дитячі майданчики та зручні території для людей старшого віку.

Але певно так ця територія манить сучасних забудовників, раз по раз вигулькували теми нищення колишньої вілли Бачевського, ймовірної забудови місцевості, де був розташований концентраційний табір «Шталаг 328» і долю підземного паркінгу на ділянці, де ще в 2010 році потенційний забудовник пообіцяв в гарантійному листі зберегти місце для зведення пам’ятника «Борцям за волю України».

Лише не плутайте з підземним паркінгом перед головним корпусом Львівського національного університету імені Івана Франка, він трохи на іншій ділянці. Упродовж літніх місяців поволі з’ясували, що ні студентський, ні викладацький склад про нього не просив. Але, ймовірно, потребуватиме такого паркінгу нововідчинений поруч «Банк-готель», то ж всі акценти перевели на нього. А про те, чи щось взагалі буде будуватись, сам головний архітектор Львова під час однієї літньої зустрічі дав вичерпне роз’яснення, що наразі ведуться консультації та обговорюються проекти, але це не означає, що хтось щось буде будувати. Та то таке. Чому це 46 райцям-представникам львівської громади можна спочатку проголосувати про багатоквартирні будинки на місці, де вмирали в’язні концентраційного табору, а потім промовчати і погодитись з накладеним на їхнє рішення вето, а іншим – зась змінювати свою думку.

Загалом склалось навіть враження, що під час літніх відпусток слід було би для багатьох депутатів навіть курс краєзнавства із екскурсіями містом влаштувати, щоб до осені були готові орієнтуватись не лише у вартості нерухомості Львова а й у пам’яткоохороних законах, а також в тому, як розшифровується абревіатура ЮНЕСКО та що за цими літерами стоїть.

Саме завдяки діям наших депутатів цього літа була у мене нагода познайомитись з юристкою, яка підтвердила під час одного з телеефірів, що пам’яткоохоронні договори ніхто з власників нерухомості на території  колишнього військового комплексу «Цитадель», а згодом концтабору, таки не укладав. І, на її думку, самі орендарі мали б проявити свідомість та звернутись до відповідних органів, щоб такі договори укласти.

Була цього літа навіть нагода познайомитись і поспілкуватись з львівським головним архітектором. Не склалось. Двічі Юліан Михайлович знехтував запрошенням журналістів, зіславшись на більш важливі справи. Розумію – чоловік зайнятий, от скільки ще треба встигнути у Львові перебудувати, забудувати, реконструювати. А, може, то із скромності? Бо ж зміг він змінити автомобіль на велосипед. Саме ровер обрав головний архітектор міста в якості одного з головних аргументів, щоб показати львів’янам, як варто змінити вулицю Степана Бандери, зокрема бруківку на асфальт. Певно, тривалий досвід спілкування з німецькими колегами надихнув на такий крок. Направду чудово, коли чиновник пересідає влітку на ровер. Навіть коли це літо з такою несподіваною кількістю злив, що на львівських вулицях дощоприймачі просто не встигали приймати тої води.

Читайте також: Колись було літо-літо, а тепер нема?

Направду, до половини літа всі тільки й говорили, що взимку стільки піску висипали на той щербатий брук, що, певно, до наступної зими не приберуть. Але славетні львівські комунальні служби справились. Молодці. От би ще їм на допомогу трохи більше було б тих дощоприймачів, то, певно, новенькі трамваї на Сихів не нагадували б про ті часи, коли на сучасній вулиці Василя Стуса хотіли будувати водосховище. І не лише про Пелчинський став слухали б усе літо мешканці вулиці Вітовського обабіч недолуго розфарбованої вілли родини Бачевських із заміненими пластиковими вікнами, а мешканці вулиці Франка мали б нагоду пригадати про Панєнський став. Ото була нагода цього літа помандрувати спогадами в дитинство: коли так весело талапатись у калабанях, які в ті часи зникали разом із дощем, а тепер дарували радість цілими днями – завдяки сучасним проектам та урбаністичним поглядам ніяк не могли покинути вулиць Львова.

А ще літо 2018 року мені запам’яталось парком, чи правильніше сказати, знищенням парку. Не такого пишного, як Стрийський чи Івана Франка, а скромного, як його творець – Герой України Борис Возницький. Так, цього літа я разом із своїми друзями став свідком знищення французького парку обабіч палацу Потоцьких на вулиці Коперника, 15 у Львові.

Уявляєте, напередодні ви ще бачили квітник і показували його друзям, а через добу на цьому місці – пустка. Парку, про який один недобродій, який сховався під ніком Дерик Вайнер зробив ось такий допис до мого посту у соцмережах: «Да какой там был парк? Пять туй и тополь? Заткнулась бы эта громада и не мешала».  

То ж треба було в липні, напередодні фестивалю LvivMozArt, пересадити 14 туй, які тут росли вже впродовж 15 років. Хоча одна особа мені писала в ті літні дні 2018 року, що її ще за місяць до того кликали оглянути місцину і підказати доброго фахівця дендролога, щоби то все зробити правильно. Але це дріб’язок, якщо врахувати, що за декілька годин бульдозером зрівняли із землею квітник. Головне, що генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв  імені Бориса Возницького Тарас Возняк зустрівся з представниками Державної екологічної інспекції України та представниками Галицької районної адміністрації міста Львова і ніхто з них претензій до правомірності дій чинної адміністрації Галереї не мав.

Читайте також: Про парк Палацу Потоцьких, пересаджені туї і LvivMozArt

А про існування документу під назвою Постанова Кабінету Міністрів України №1045 від 1 серпня 2006 року «Про затвердження Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах» де там думати серед літа, коли треба встигнути поставити сцену. У ті було спекотно, бо адміністратор сайту Галереї мені дописував: «… до території навколо Палацу Потоцьких Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького НІЯКОГО відношення не має. У Галереї тільки договір про оренду Палацу Потоцьких на 50 років. Хіба наш двірник тут прибирає і підтримує порядок. Усі роботи і зміни завжди погоджуються з мерією, бо це громадський простір міста».

А генеральний директор галереї на виправдання про знищений парк давав журналістам інтерв’ю: «Ми хочемо створити італійський низенький парк. Це будуть кущі, що підстригаються, не вище 20 см. Також облаштуємо доріжки». Ще й додавав, що усі роботи Палац Потоцьких буде виконувати власними силами за кошти, закладеними у бюджет Львівської галереї мистецтв. Правда, скільки коштуватиме облаштування італійського парку, Тарас Возняк не уточнив. Та й загалом, кого б то мало хвилювати у такі літні дні, коли місто приймає стільки гостей, туристів і просто зайд з різних кінців світу.

Проте наших чиновників після накладеного вето на забудову колишнього «Шталагу 328» і перед фестивалем трохи попустило. Бо де би там і хто влітку цікавився якимись законодавчими актами, дозволами і тому подібним, коли всі довкола під чесне слово кажуть, що палац Потоцьких передано у оренду разом із землею.

А «господар» Возняк тут навіть за її прибирання платить своєму двірнику, як і двом охоронцям, які чергують не лише при вході до будівлі, а мають влітку і взимку здійснювати обхід території з боку вулиці Тихої.

Саме тої території, яку Львівська міська рада ще 20 вересня 2007 року своєю Ухвалою №1123 «Про визначення переліку земельних ділянок для будівництва підземних та надземних паркінгів» (із змінами та доповненнями 2009 та 2010 років), внесла у «Перелік земельних ділянок, призначених для продажу права оренди на час будівництва підземних паркінгів зі збереженням благоустрою даних земельних ділянок» – п. 4 вул. Тиха (палац Потоцьких, Львівська галерея мистецтв), орієнтовна площа земельної ділянки – 0,6136 га».

І яке б то літо було би у Львові без порядної львівської пані? Ім’я не зазначатиму, щоб потім не казали, що розголошую персональні дані. Але мабуть з математикою трохи не склалось у цієї особи, бо навіть до чотирнадцяти рахувати не навчилась, переконуючи мене свого часу: «Шість туй – то не французький парк, це шість кущів, які пересадили». Прикро, що мистецтвознавиця, яка відразу по закінченні вишу став працівником галереї мистецтв, згодом неодноразово виїжджала в експедиції з Борисом Григоровичем Возницьким, вже до осені 2018 року готується спостерігати, як на місці парку висадженого її наставником, з’явиться новосаджене «щось», чому нинішнє керівництво навіть ціну не придумало. Зате виставило у горщиках дві агави на болоті, що залишилось болючою брудною плямою на місці колишнього квітника.

І, як кожен спогад про літо, мав би я написати: «Це були чудові та незабутні дні, насичені та радісні. Я отримав море задоволення. Дуже не хотілося б, щоб це літо закінчувалося». Натомість мрію, щоб більше такого літа, як 2018 року, у моєму рідному Львові не було. Щоб нарешті мешканці навчились цінувати те, що їм залишили у спадок, а ті, кому довірено берегти місто, не соромились ходити по його вулицях, читаючи на огорожі пам’ятки: «Так нищать Львів!».

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Головне фото: ZIK


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар