Скільки б не пізнавати Львів, завжди знайдеться непрочитана сторінка.
Сьогодні пропоную уривок з книги популяризатора історії Львова кінця ХІХ і початку ХХ ст. Францішека Яворського «Львів старий і вчорашній» (Lwow, nakladem Kurjera Lwowskiego,1910). Читаючи ці рядки, поринаємо у минуле. Але автор неодноразово звертається до думки про те, що чекає на ці терени Львова у майбутньому.
Софіївка і Залізна Вода
На почаку ХІХ ст. кожна дільниця Львова мало свого мецената. Всіх їх тепер ми знаємо: Венглінського, Вроновського, Цетнера, Кортума, Лоншана, а до їх числа нині долучився Ян Лукевич, котрий, щоправда, парку на Софіївці не надав свого імені, але натомість ввійшов у історію як щирий фундатор посагів для бідних панянок.
Ян Лукевич, власник маєтків і секретар апеляційного суду у Львові, володів Софіївкою. Зачарований чудовим її розташуванням, під впливом традиції, яка оповідала, ніби тут знаходився табір гайдамаків, або Дорошенка, Лукевич добре дбав про свої володіння, заклав тут фруктовий сад і за тодішнім звичаєм приймав у своєму домі численне товариство, на зразок римського Мецената.
Ян Лукевич помер в 1817 році та не залишив спадкоємців. Попередньо він записав цілий маєток на користь посагової фундації і відтоді щороку в день іменин щедрого фундатора в костелі Св. Софії відбувається жеребкування посагів з великою урочистістю, якій додають привабливості і незвичності старі дерева, що оточують костелик.
Костел Св. Софії заснований на початку XVII ст. львівською міщанкою Софією Ганнловою [Ганель], є центральним пунктом цілої пречудової околиці включаючи повиставову площу (верхня частина Стрийського парку), парк Кілінського (тепер Стрийський парк) аж до Залізної води, майже до Красучина (район вул. Віденської) і Снопкова (ділянка між вул. Снопківською та вул. Дністерською).
Львівська природа ніби приклала всіх зусиль, щоб цю велику територію одягти у всі характерні риси, через які нашому місту заздрить кожний чужинець. Там є затишок Погулянки і гамір Єзуїтського парку, є повага давніх міщанських традицій й привабливість маївок, з запахом «кварглі» та пива.
Львів, парк Кілінського до 1907 року, листівка.
Однак, попри все, це є дільниця сучасності й майбуття, модна у повному розумінні цього слова, багато відвідувана, осередок фестин і елегантних вілл, останній вияв паркового мистецтва, яка з благословенного самою природою місця стала однією з найбільш гідних уваги особливостей Львова.
Але це все є справою останніх років. Парк Кілінського і повиставова площа постали майже на наших очах. Іще років двадцять тому на цьому місці була романтична пустка, сплетіння непрохідних ровів, ярів, глиняних пагорбів, осідок різного гатунку волоцюг, а подекуди арена герців запальної молоді, яка без жодного нагляду старших вправлялась в стрільбі з вогнепальної зброї й влаштовувала улюблену забаву того часу – «жандарм й злодій». Залишений австрійський форт був єдиним слідом людської руки. Лише за декілька років до Крайової Виставки 1894 року магістрат розпочав заліснювати пустир, а сама виставка завершила справу.
Львів, парк Кілінського 1919-1939 рр, NAC
Повиставова площа, як і парк Кілінського будуть варті уваги лише для майбутнього львівського літописця. Нині там занадто вирує життя, зачасто їх описують репортери і фейлетоністи, забагато туди ходить закоханих пар, і нарешті, занадто часто там призначає собі зустрічі цілий елегантний Львів, щоб це все можна було розглядати під кутом вічності.
Потрібно або самому ходити і розважатись на фестинах, грати в колесо щастя, кружляти на каруселі, спостерігати польоти куль і аеропланів, слухати музику, ласувати ковбасками, зітхати до місяця, або дати всьому спокій і якомога швидше забратись геть з чудового товариства, яке не любить спогадів, бо вони (спогади) є привілеєм ... старості.
Повиставова площа, 1921 р. листівка.
Ось вже і Софіївка. Там вечорами чорна тиша, вкрита банями великих й розлогих дерев, там смуток і блідий страх пролітає крізь віття дерев, там гірка іронія ... заклад для сліпих в пречудовому сонячному місці, та врешті сецесія і вбогість найновіших львівських кам'яниць вгризлись в живе тіло поетичного відлюддя.
І багато дерев полягло від будівельної гарячки, хоча, щоправда, місцеві дерева завжди мали особливе щастя до... сокири. Акти міського архіву зберегли доволі цікавий і характерний епізод з 1746 року, коли магістрат спровадив власника Пересенківки Яна Вільчка з військовим завданням. Отож, цей Вільчик підраховує лісові збитки заподіяні власне в околицях сучасної Софіївки:
«Спочатку люду кільканадцять ремісників і селян протягом тижнів 6 вирізали 150 фір лісу. Далі, солдатами спроваджені і на Пересенківці розташовані тижнів 14, для повій, які щоночі з передміських господ бували принаджені на Пересенківку палаючи великим і надмірним вогнем, руйнувався ліс і тими ж солдатами продавався і для поручника і для інших солдат протягом усього часу перебування і регулярно вивозився до господ, щонайменше 500 фір».
«Маївка у Софіївці», художник Ян Машковський, 1849 р.
«Новозакладена садовина також зруйнована», а при нагоді «старого господаря так збито різками, що кільканадцять тижнів лежав, і як кажуть – руський місяць смаруватись мусів і досі скавулить».
Дерева, зрештою, підросли заново, а вже стільки разів згадуваний наш інформатор з 1825 року, який дописував у Rozmaitosciach бачив на Софіївці їх соковиті плоди і відчував «приємну прохолоду». Пам'ять про Яна Лукевича була іще в ті часи дуже живою, а наш автор вочевидь добре пам'ятав «ті благодатні часи, коли коло вибраних приятелів поспішало сюди до гостинного господаря цього села, провадити вечори серед цікавої та вченої бесіди».
Як правдивий львів'янин автор довго не витримав поетичного настрою. Бо за хвилю бачимо його при мисці сметани, згідно з тим, що: «будучи на селі, треба їсти сільську їжу». Оскільки «далека прогулянка збуджує добрий апетит», то лише час від часу відривав він очі від миски і при цьому бачив громади німкень, що впивались кавою і робили... панчохи. Зметикував тоді, що «ладним панянкам завжди ладно», і навіть краще їм до лиця при панчосі, аніж «серед модного байдикування у вікні з льорнетом в руці, або викладаючи карти для ворожіння».
У 1839 році був вже на Софіївці присмак... повиставової площі. Будівничий Ундерка заклав тут якраз громадський парк з рестораном, де поруч з підсметанням можна було одержати і відбивну на брудних тарелях, а єврейська музика урізноманітнювала відвідини. В 1841 році почали підійматись тут перші вілли, які побудував директор міського будівництва і творець скарбківського будинку – Зальцман.
Від костелу Св. Софії, наліво, гористим залісненим гребенем, можна зійти до Залізної Води. Місцевість відносно молода і лише від 1830 року розпочинається її традиція. Директор німецької сцени у Львові, Францішек Краттер, на деякий час заклав тут літній театр. Зрештою, донедавна, купелі в ставку Камінського і маленька корчма, разом з ліском, що здіймається вгору, були єдиною атракцією для нечисленних відпочиваючих, що по неділях забрідали у цю забуту сторону.
Басейн «Залізна вода». Стара поштівка
Однак, який тут колись панував рух ще пам'ятають старші люди, а серед них п. Леон Гершманек, який залишив навіть друкований опис прогулянок, де «бундючними юрбами з няньками, колисками і великими запасами провіанту мандрували не раз львів'яни раннім ранком до Залізної Води, заповнювали галасливими таборами поляни і лісові галявини, а повертались пізнім вечором у спроможності, яка відповідала особистості, а ще більше кількості вихилених кварт чорного винниківського пива».
Декілька років тому уряд міста Львова закупив цілу цю територію і з того часу розпочалась нова ера для цієї дільниці. Ера ще незакінчена – лише майбутнє покаже, що зробить магістрат з Залізною Водою.
(Переклад Петра та Івана Радковців)
І ось це майбутнє настало…
Що ж ми бачимо? Колись далека околиця перетворилась на доволі заселений і освоєний район міста. Джерельну колись чисту воду тепер спеціалісти не рекомендують до споживання. Навколо будуються вже не вілли та приватні маєтки, а великі багатоповерхові будинки. Життя вносить свої корективи.
Чи сподобалось би це тим людям котрі мешкали на Софіївці та Залізній Воді, якби вони могли зазирнути у майбутнє?
Не знаю. Але дивлячись як міняється наше місто приходжу до висновку: якщо не берегти надбання минулих поколінь, то наші нащадки не побачать і не будуть розуміти чому місцина називається «Залізна Вода» і «Софіївка», чому не можна будувати на місцях витоків джерел та потоків. Бо «не можна любити того, чого не знаєш»…
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
