1200 порцій гарячої страви – саме стільки вміщає 320-літровий казан, із якого майже з перших днів війни на Львівському залізничному вокзалі годують людей, котрі приїхали поїздами з регіонів України, де тривають обстріли та падають ракети. За добу на цій польовій кухні можуть зварити сім-вісім 20-літрових казанів борщу, овочевого супу, бограчу і вже нагодували більш ніж 10 тисяч людей. Тvoemisto.tv побувало тут, щоби подивитися, хто і як готує гарячі страви для переміщених осіб, та скуштувати «жидо-бандерівської зупки».

Працюють із перших днів повномасштабної війни

Знайти і потрапити на польову кухню поблизу Львівського залізничного вокзалу нескладно. У сквері біля лавочок і дерев відразу помітно великий зелений намет, із димаря польової печі йде дим. Тут якраз доварюється бограч – ситна перша страва із м’ясом, овочами та приправами. Скоро його роздаватимуть жителям Краматорська, Харкова, Маріуполя, Мелітополя, Луганщини, Донеччини, які вийшли з вагонів евакуаційних поїздів.

Ідея польової кухні, зі слів голови товариства «Бойківщина», директора і співвласника ресторану «Бойківська гостина» Андрія Німця, виникла майже із  самого початку повномасштабного вторгнення росії. Разом зі своїм другом Іваном Бойком, директором Aria Motors-Honda, вдалося дуже швидко налагодити її роботу.

«Із самого початку повномасштабної війни всі ми почали думати, що робити: чи брати до рук автомат, чи йти допомагати в тилу. Зрозуміли, що найкраще робити те, що вміємо. Спершу хотіли везти казан на українсько-польський кордон, але там уже годували людей жителі навколишніх сіл. Годувати людей безпосередньо на вокзалі запропонував Віталій Загайний (заступник начальника Львівської обласної військової адміністрації – Ред.). Відтак до польової кухні долучилася World Central Kitchen (Світова центральна кухня), яка співпрацює із Холдингом емоцій Fest», – розповідає Андрій Німець, кілька разів наголошуючи, що польова кухня – це не лише його заслуга: «Я не сам. Усе закрутилося спільними зусиллями».

Як каже ресторатор, для приготування страв у казані спочатку використовували продукти з ресторану, а далі до збору долучилися волонтери та небайдужі люди. У планах було одне – готувати саме рідкі гарячі страви.

«Канапки, пироги, вареники –  це добре, але краще варити ситну зупу, таку, щоб була жирніша, густіша, додавала енергії, ситості, зігрівала», – пояснює він.

Знайти людей, які працювали б на польовій кухні і приносили продукти, вдалося через соціальні мережі. Щойно кинули клич, і почали приходити жінки, дівчата, хлопці. Не лише місцеві, а й ті, що приїхали з інших областей і знайшли прихисток у Львові. Отже, 80% людей, які зараз працюють на польовій кухні, це приїжджі. За добу тут порається до 40 осіб – хтось на постійній основі, а хтось на кілька годин приходить допомогти.

Один із них – Михайло. До Львова в останні дні лютого він приїхав з Ірпеня, що неподалік від Києва. Разом із ним переїхала дівчина з Запоріжжя. Спілкуватися з нами спочатку не хотів, бо «нічого особливого не розкажу», лише згодом розговорився.

«Та я звичайна людина», – сором’язливо промовляє Михайло. Хлопець за фахом автомеханік. В Ірпені працював на власній СТО, а у Львові швидко навчився тонкощів кулінарії.

«Коли над нами почали літати літаки, падати ракети, бомби, зрозумів, що треба рятуватися. Вже тут, на вокзалі, просто підійшов до хлопців і запитав, чи потрібна допомога. Так і залишився», – каже співрозмовник.

Михайло відповідальний за польову кухню на вокзалі – готує страви, роздає їх людям. До того ні борщу, ні бограчу не варив.

По приїзді до нашого міста став у чергу до військкомату. Ні про страшні події в Ірпені, про які стало відомо тепер, ні про плани на майбутнє розповідати не хоче, знову прямує до казана, несучи відро з овочами.

М’ясо, овочі, крупи польова кухня бере на волонтерському складі на тому ж вокзалі. А ще їх приносять небайдужі люди: хтось мішок картоплі чи моркви, хтось сумку буряків і цибулі.

«Нещодавно принесли мішечок часнику. Люди кажуть, чули, що тут готують їжу для приїжджих, віддають продукти і йдуть. Інколи не встигаємо їм навіть подякувати. Якось велику потребу мали у м’ясі. Сказав знайомим, і вже за кілька годин один із них купив пів свині та приніс нам», – розповідає Андрій Німець.

Спочатку овочі та м’ясо нарізали працівники в ресторані «Бойківська гостина», клали у лотки і привозили на польову кухню. Людей було багато, готували вдень і вночі. Особливо важко доводилося на початку березня, коли в інших регіонах тривали важкі бої, люди втікали.

Співрозмовник уточнює: на один 320-літровий казан потрібно 50 кг м’яса, 50 кг картоплі та 15 кг цибулі. Решта – залежно від страви.

«Це зараз на добу ми готуємо три-чотири 320-літрові казани, а раніше їх було не менш ніж сім-вісім. Щоби розпалити вогонь і приготувати один казан борщу чи бограчу, треба було витратити близько трьох годин. Зрозуміли, що варто квапитися, бо люди голодні. Допомогла нам у цьому World Central Kitchen, почала готувати і постачати у вакуумних упакованнях напівфабрикати. А ми вже на місці доводили все до готовності. Тепер наші можливості зросли в рази – казан бограчу можемо зварити за 30-40 хвилин», – каже Андрій Німець.

Їжу роздають і вдень, і вночі

Як швидко роздають волонтери гарячі страви, залежить від напливу людей. Зі слів співрозмовника, бувало, що з казана роздавали все за три години, інколи за шість-сім годин. Але одного разу побили рекорд – казан спорожнів за пів години. Їжею частували безпосередньо біля польової кухні, носили на перони, де залишалося багато людей, або ж давали провідникам, які постійно в дорозі. До гарячих страв додають канапки, булочки, дітям – апельсини, яблука, печиво.

Ярослав також працює на польовій кухні. Але на відміну від колеги Михайла має дотичність до кухні, щоправда, туристичної, оскільки є керівником активного екологічного клубу, який спеціалізується на гастрономічному туризмі, – «Добре поїхали». Як каже Ярослав, якщо забрати з назви дві літери, то можна прочитати «Добре поїли».

Спілкуючись із нами, чоловік нарізає на шматки м’ясо, готує інгредієнти для меншого, 25-літрового казана, який тут також є. Буде овочево-грибний суп із м’ясом, щоби було ситніше. А те жирніше м’ясо піде на куліш.

«У нас є великий казан і ще два менші. З нього годуємо і тих, що приїхали, і наших волонтерів. За день готуємо чотири-п’ять таких казанів страви», – розповідає Ярослав. Він народився у Львові, але вже 15 років живе у Києві.

З початку повномасштабної війни ще три тижні був у столиці. Також організував там кухню, на якій годували бійців тероборони. Відтак повернувся додому, до мами. Каже, хоче і тут бути корисним.

«Я вже знав, що у Львові розгорнули польову кухню, тож запропонував різноманіття страв. Спочатку варили переважно бограч, а я запропонував козацький куліш, який у 2014 році готував на Майдані, а ще «жидо-бандерівську зупку», грибний суп, плов», – каже співрозмовник.

Питаємо рецепт «жидо-бандерівської зупки», яку нам щойно принесли, щоби зігрітися: падає дощ, холодно і вітряно. Зі слів Ярослава, це юшка з червоної сочевиці, яку ще називають біблійною. Ця  «юшка Якова» – чи не єдина страва, згадана в Біблії.

А жидо-бандерівською її назвали вже тут, бо стали додавати галицьку ковбасу і свинину, хоча насправді вона має бути вегетаріанською.

«Одного разу на польову кухню завітав владика Володимир Груца. У той час ми готували овочевий суп. Він похвалив нас за те, що ми думаємо про тих, котрі постять», – усміхаючись, каже Ярослав.

Не їли тижнями

Наливає в одноразовий посуд страву і роздає її людям, які стоять у черзі, Владислава. Жінка одягнена в теплу куртку з капюшоном, а від талії до до колін обмотана харчовою плівкою: так тепліше, плівка захищає від віру.  

Владислава – львів’янка, пенсіонерка. Допомагати сюди прийшла сама, каже, що залишиться аж до перемоги. Син, у якого троє дітей, волонтер із досвідом, записався до війська.

Щодня на польовій кухні ця жінка перебуває з 9 години ранку до восьмої вечора. Чистить картоплю, тре буряк, наливає страви, роздає булочки, чай. Хоче, аби всім було тепло, зручно, комфортно і ситно.

«Приходять до нас різні люди – щиро дякують, передають малюнки, пишуть вірші, навіть дарують квіти. Нещодавно була сім’я, яка казала, що такої смачної страви ще ніколи не їла. Або ж приходять і признаються, що не їли тижнями. Є й такі, що нарікають, мовляв, не гаряче, не таке…» – розповідає жінка.

Є тут і «постійні клієнти». Наприклад, ті, які в перший день приїзду до Львова спробували страви цієї польової кухні і тепер приходять сюди, щоби поїсти,

як-от Тетяна зі Слов’янська. До Львова ця жінка приїхала кілька днів тому. Добиралася три доби.

«Ніяк не хотіла їхати, але коли почали літати реактивні літаки над хатою, від страху впала на землю і лише тоді вирішила евакуюватися», – каже вона і додає, що готують тут дуже смачно.

Її поселили в одному з ліцеїв у протилежному куточку міста, але щоб скуштувати борщу чи бограчу, Тетяна спеціально приїжджає сюди трамваєм.

«Я планую повертатися назад. Ось Зеленський сказав, що через два тижні звільнить Донбас, тож маю надію, що так і буде», – веде далі жінка.

У той час волонтерка Владислава дає гарячу страву мамі з донькою. Дитину відразу ж частують апельсином і печивом, питають, чи питиме чай.

Волонтерить тут і Леся з Києва. Вона належить до тимчасово переміщених осіб, з двома дітьми живе у Львові в родичів. Чоловік повернувся до Києва. Як і більшість тих, що тут працюють, жінка побачила оголошення у фейсбуці про потребу польової кухні у волонтерах. Відтоді  вона тут. Працює щодня по вісім годин, перед тим ще й чергувала вночі.

«Людям треба допомагати. Приїжджають голодні, змучені. Розповідають, як втікали в одних капцях, як рятувалися від ворожих ракет. Була тут і вчителька, яка спочатку дуже соромилася до нас підійти. А коли розговорилися, призналася, що їй ніяково і прикро, адже раніше вона добре жила, всього їй вистачало, а тепер мусить приходити по їжу. Розплакались обоє», – каже Леся.

Тих, що поводяться неадекватно, перебувають у стані алкогольного сп’яніння, тут не годують. Так само й осіб ромської національності, бо ті спочатку беруть їжу, а потім викидають.

Леся пригадала випадок, коли по їжу прийшла ціла сім’я, і чоловік зізнався, що вони два тижні сиділи в підвалі і не мали що їсти, були налякані, стривожені. І хоч їм запропонували тут усього вдосталь, майже не їли.

Приходять до польової кухні як україномовні, так і російськомовні. Тих, що розмовляють російською, тут просять все-таки перейти на українську, привітатися «Слава Україні!».

«Коли люди беруть гарячу страву, плачуть і кажуть «дякую», тоді розумієш, що ми робимо добру справу. А ще мені тут спокійніше, ніж у квартирі. Там сидиш, читаєш новини, а тут можеш бути корисною, зігріти теплою стравою і теплим словом», – додає Леся.

Люди, які стоять у черзі за бограчем, спілкуються неохоче. Фотографуватися не хочуть навідріз. Біля невеличкого столика, що поблизу польової кухні, стоять бабуся Ніна та її 14-річна внучка Марина. Вони приїхали зі Слов’янська у неділю, зараз тимчасово мешкають у приміщенні дитсадка, а за кілька днів планують вирушити до Польщі, може, Італії або Чехії. Самі точно не знають.

Мама Марини в росії. Усі разом вони виїхали туди ще в 2014 році, але бабуся із внучкою повернулася в Україну.

«Їхати до росії не хочемо. А що там робити? Не приїхали раніше, бо сподівалися, що все минеться. Дуже налякалися, коли над нами почали літати літаки, падати ракети. Уздовж Слов’янська поставили бойові установки», – каже жінка.

Марина вчиться у своїй школі дистанційно. На уроки виходить не більш ніж 10 дітей, всі інші роз’їхалися хто куди. Хоче повернутися додому, але це поки що небезпечно.

Польова кухня на Львівському залізничному вокзалі працює за будь-якої погоди. Тут не перестають готувати, нарізати, роздавати. Зі слів Андрія Німця, кухні завжди потрібні овочі: картопля, цибуля, морква, буряки, капуста, а також мֹ’ясо – сире або копчене, дрова і вода.

«Польова кухня працює. Зараз людей трохи менше, ніж у перші дні війни, але поїзди й далі везуть переселенців, і їх треба годувати. Ми не знаємо, що буде завтра, тому згортати роботу не маємо наміру», – запевняє він.

До речі, «жидо-бандерівська зупка», якою нас почастували, справді смачна. Дещо жирна, як на мене, але ситна і зігріває.

Ольга Шведа

Фото авторки та Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.