Уже більш ніж два місяці в Україні триває героїчна війна проти російських загарбників. У контексті цієї війни активізувалися багато рухів декомунізації та дерусифікації. Одне з питань, які зараз активно обговорюють у соцмережах: чи варто святкувати 1 травня. То чи варто відзначати Першого травня, перейменовувати вулиці, названі на честь російських діячів культури та науки, і чи можна повністю відмовитися від радянської спадщини, Tvoemisto.tv розпитало у Сергія Гуменного, доктора філософії в галузі історії, наукового співробітника історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Чи варто було б скасувати святкування 1 травня? В Україні воно несе зі собою суто радянський наратив. Чи святкують цей день у Європі?

Це свято у нас асоціюється з радянським союзом, так. Але святкують його не тільки на просторах колишнього СРСР. Фактично саме свято з’явилося як данина пам’яті про протести в США наприкінці XIX століття, під час яких вимагали запровадження восьмигодинного робочого дня. В часи «дикого капіталізму», які почалися із середини XIX століття в США та інших промислово розвинутих країнах, дуже сильно експлуатували робітників. Робочий день тривав 12 годин і більше, працювали і жінки, і діти. Тому робітники постійно вимагали скорочення робочого дня та бодай мінімальних прав. 

Робочі сидять на балці під час будівництва в Нью-Йорку. Фотографія 1932 року (© Granger)

Тому, в принципі, за кордоном цей Міжнародний день праці більше асоціюється з американськими робітничими протестами. Звичайно, комуністична ідеологія завжди спекулювала на робітничому русі, тому запровадила це свято як один із заходів свого ідеологічного очільництва над робітничим рухом. 

Якщо не помиляюся, на конгресі Другого інтернаціоналу (Міжнародне об’єднання соціалістичних робітничих партій, створене 1889 року – Ред.) вже ухвалювали рішення про міжнародне відзначення цього свята. Але знову ж таки в кінці XIX століття, коли ніяким радянським союзом ще не пахло. 

У Львові День праці (як тоді казали «Львівська маївка») відзначали ще в 1890 році, себто за часів Австро-Угорщини, за 20 років до Першої світової війни. Галичина тоді була центром нафтовидобутку, і робітництво зазнало жорсткої експлуатації, тож і підтримало це прогресивне свято. Відомо, що на львівській маніфестації того дня були присутні Іван Франко і Михайло Павлик, які брали активну участь у створенні першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії (РУРП). Тому, як бачимо, елементи святкування Дня праці були і до радянського союзу, однак мали інше забарвлення. Просто в часи СРСР сильно «вчепилися» у це популярне серед робітників свято і активно його використовували. 

«Львівська маївка», 1990 рік

Чи варто провадити потужну державну політику комеморації задля переосмислення цієї дати, перенести це свято на якийсь інший день або просто скасувати? 

В Україні у 2017 році вже були зроблені певні кроки. Були внесені зміни до закону у Верховній Раді про те, що День міжнародної солідарності трудящих перейменовано в День праці. У принципі, його краще актуалізувати до подій «Львівської маївки» 1890 року. На них можна спиратися. 

Саме свято варто було б просто позбавити першотравневих радянських міфів. Я не вбачаю у ньому радянського підтексту через те, що в нас були прецеденти його святкування до союзу. На них варто звертати увагу. Є інші свята, які мають конкретно радянський підтекст. Варто звернути увагу на них у ході декомунізації. Наприклад, те ж саме 9 травня, яке дехто все ще відзначає. А свята до радянського періоду варто співвідносити зі святами з нашої історії або знаходити якісь інші виходи. Це, взагалі-то, почалося з перейменування свята парламентом у 2017 році, коли його почали прив’язувати до подій у Галичині.

Що ви думаєте про політику радикальної дерусифікації, яку впроваджують тепер, відхід від усього російського: назв, топонімів, літератури тощо? 

У нас зараз воєнний час. Хоч він триває з 2014 року, але активна фаза його настала тепер. А в такий час усе радикалізується. Тож такі дії виправдані. 

Ми маємо спільні історичні події, не тільки з росією. Ми маємо їх і з Польщею, і з Литвою (часи Великого князівства Литовського). Але наші спільні історичні події та культурні діячі не є настільки комеморовані в нашому суспільному просторі.  

Усе ж таки всі ці назви – це «маркери», які є не лише в топографії, але й у стандартному сприйнятті навколишнього середовища, в якому ми живемо. Наприклад, якщо у нас дуже багато російської літератури в школі, дуже багато назв, пов’язаних із росією, то з часом це починає сприйматися як норма. 

Якщо ми шукаємо підґрунтя, аби показати свою відмінність, то, напевно, варто там, де це можливо, звернути увагу на якісь ресурси власної історії та культури. В контексті вивчення літератури чи історії ми можемо звертати більше уваги на європейські зразки. У нас все-таки євроінтеграція, і тривалий час територія України була невід’ємною частиною Європи. Ми входили до державного об’єднання, яке тепер називають далеким прообразом Європейського Союзу, – до Речі Посполитої.

А в нас більшість топонімів на карті того ж Києва належать до XIX – XX століть. Це яскраво видно на прикладі станцій метро. Останнє перейменування було станції «Петрівка» на «Почайну». Почайна – давня річка у Києві, але тривалий час станція називалася «Петрівка» на честь радянського партійного діяча. Чи має він стосунок до тієї місцевості? Ні. До Києва мав певний стосунок. За кордоном станції метро, наприклад у Празі чи Варшаві, називаються за назвою місцевості. Цей досвід успішно реалізують і в нас. Сподіваюся, при майбутніх перейменуваннях станцій київського метрополітену також орієнтуватимуться на історичні топоніми столиці або присвячуватимуть їх діячам «русского міра без душку».

Другий приклад : у Тернополі довший час були проблеми з пам’ятником Пушкіну. В принципі, Пушкін, за деякими даними, у Тернополі бував, проте більшість джерел вказують на те, що таки ні. Бо в 1820-их роках, коли він мав бути у Тернополі, перебував у Бессарабії під наглядом губернатора. Тож потреби в пам’ятникові Пушкіну в Тернополі не було ні з естетичного, ні з комемораційного поглядів. Це був просто «маркер» приходу туди радянської влади та її утвердження. 

На фото: демонтаж погруддя Пушкіну в Ужгороді

Так само радянська влада на засаді Тернопільського національного медичного університету створила пам’ятник так званому возз’єднанню сходу і заходу України. А фактично це був пам’ятник окупації Галичини радянськими військами. Цей барельєф демонтували давно, а Пушкіна не досі чіпали, бо це елемент російської культури, яка йшла паралельно і начебто не перетиналася з російською політикою. 

Вважаю, що провадження політики тотальної дерусифікації виправдане, оскільки воєнний час цього потребує. Так само як ППО потребує системи розрізнення «свій-чужий», так само вона нам потрібна в сфері національної пам’яті. 

Тим паче що в Україні суспільство постгеноцидне. Ми пережили Голодомор, всі події на початку і в середині XX століття, і зараз фактично переживаємо другий геноцид. 

Коли росія окупує нові території, то розставляє ті «маркери» суспільної пам’яті. Ось окупувала вона південь України, і там починають відновлювати пам’ятники Леніну. Навіщо? Невже всі росіяни – комуністи? Ні, просто вони і місцеві колаборанти намагаються означити цю територію як пострадянську чи в майбутньому радянську, чи як вони це уявляють залежно від того табору, до якого належать. Бо в росії є імперіалісти та комуністи. 

Фото: Ленін у Запоріжжі, УНІАН. Пам'ятник спершу переодягали, а потім знесли

Тож усі сторони під час гарячої фази війни здійснюють оте «маркування» територій і «мічення» свідомості. Так працює людська пам’ять. Це могло статися поступово і в більш виважених формах, але позаяк це існувало у нашій історії тривалий час, то тепер дерусифікація відбувається радикально. 

Чи ми маємо відкинути абсолютно всю радянську спадщину? 

Вважаю, що ми не повинні відкидати всього. Наприклад, ми не маємо відмовлятися від набутків періоду українізації (політика РКП(б) – ВКП(б) у 1920 – 1930-х роках для нейтралізації національно-визвольних прагнень українського народу та зміцнення більшовицької влади в УРСР – ред.). 

Нам не подобаються пам’ятники Леніну і нам вони, в принципі, не потрібні, але вважаю, що напевно можуть бути свідчення, що проводилася політика українізації, і має бути якась пам’ять про тих людей. Так, вони були комуністи, але вони принаймні були за українську культуру, а деякі, наприклад Олександр Шумський (1890 – 1946 рр., український радянський державний і політичний діяч, один із лідерів націонал-комуністичного руху. Народний комісар внутрішніх справ та освіти – ред.), вважали, що Україна має бути соціалістичною, але існувати окремо від росії. 

Повністю відмовитися від радянської спадщини все одно не вдасться, бо багато урбаністичних об’єктів, як-от конструктивізм 20-их років, вже є набутком української культури. Ми не можемо відмовитися від Дніпрогесу, ми не можемо відмовитися від центрального архітектурного ансамблю Харкова. Це вже певний елемент нашої культури, яка не є позичена нам радянським союзом, а є адаптацією нашого місцевого середовища. 

Наприклад, та ж сама школа бойчукістів (плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Михайла Бойчука, представників «красного мистецтва» і «красної культури» 1920 – 1950-их рр. Їхня творчість впливала на свідомість митців включно до 1990-их років – ред.). 

Тому не можна казати, що в радянському союзі все було чорно-біле. Принаймні у 1920-их роках було те, що українська культурна і національна думка могла б собі залишити. 

Роман Тищенко-Ламанський