pixabay.com

pixabay.com

24 роки в черзі за ниркою. Чому у Львові так рідко пересаджують органи

1594 0
Сотні львів’ян потребують пересадки нирки чи інших органів. Але чинне законодавство дає шанс на порятунок одиницям.

Дві тисячі донорських нирок, півтори тисячі печінок, тисяча сердець. Стільки органів потрібно українцям щороку за статистикою. Отримати орган, необхідний для порятунку життя, щастить небагатьом. Позаторік в Україні провели лише сто двадцять шість операцій із пересадки.

Одна з причин – ухвалений 1999 року закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», згідно з яким, якщо людина за життя не зазначила, що хоче бути донором, після смерті її органи трансплантувати не можна.

Хворому можуть пересадити нирку, частину печінки чи підшлункової залози родича – чоловіка чи дружини, брата чи сестри, матері чи батька, дідуся чи бабусі, сина чи дочки, рідного дядька чи тітки. Якщо, звісно, серед родичів знайдеться хтось сумісний за імунними показниками.

Пацієнтам, чиї родичі не можуть стати донорами, медики продовжують життя за допомогою апаратів. Людям із хворим серцем вживлюють кардіостимулятори, а тим, у кого відмовляють нирки, проводять гемодіаліз – очищення крові від токсичних продуктів процесу обміну речовин. Цю процедуру, яка триває чотири години, проводять тричі на тиждень. Річний курс гемодіалізу коштує близько двохсот тисяч гривень; ці гроші відшкодовує держава.

Читайте також: Як працюватимуть поліклініки та сімейні лікарі за новими правилами. Запитання і відповіді

Залежних від штучної нирки в Україні близько шести тисяч. У Львівській обласній клінічній лікарні діаліз проходять кількасот пацієнтів. Аби очистити кров кожному з них, лікарі працюють шість днів на тиждень із восьмої ранку до другої ночі.

Пані Тересі вони продовжують життя вже двадцять чотири роки. Їй шістдесят один рік, і майже півжиття вона на гемодіалізі.

– Я холерик за темпераментом, – розповідає пані Тереса. – Мені хочеться жити, більше рухатись. Раніше завжди їздила на закупи на ринок. Кажу водієві, що в мене перша група інвалідності, а він мені: «пані, яка перша група? Та вами орати можна!». Не можу собі дозволити опустити руки.

Двадцять років пані Тереса їздила на діаліз громадським транспортом між змінами на роботі. Останні чотири роки її возить чоловік. «Дуже мене любить. Хтозна, чи була б я жива, якби він мене так не любив. Він рік прожив зі мною в лікарні, коли я захворіла – доглядав мене, як я навіть ходити не могла», – каже жінка. Вона має тут друзів серед лікарів і спілкується з багатьма пацієнтами. Залежні від гемодіалізу у Львові заснували власну спілку.

– Раніше на діалізі я завжди читала. Колишній завідувач мав цілу бібліотеку, тож я приходила перед процедурою і брала собі одну чи дві книжки. Старі гемодіалізні апарати виснажували організм, тому мене дуже хилило на сон. А зараз я завжди п’ю на діалізі каву. Так мені подобається, як вона пахне! – говорить пані Тереса. Перш ніж розпочати діаліз, вона кілька років лікувалась різними традиційними та народними методами. Зрештою, саме від народних їй значно погіршало. Лікарі сказали: тільки очищення крові.

– Раніше на діалізі помирало п’ятеро-семеро пацієнтів щотижня. Тому мені стало дуже страшно. Я щонеділі ходжу до костелу. Бачила там літні пари і плакала, бо була впевнена, що не доживу до такого віку, – розповідає жінка. Донора, який міг би віддати їй свою нирку, серед її рідних немає.

Пані Тереса з чоловіком

Донором могла би стати й стороння людина, яка померла, але її органи зберегли життєздатність. У Німеччині, Нідерландах, Данії та інших європейських країнах кожен громадянин після повноліття або при отриманні документів висловлює згоду або незгоду стати донором органів після смерті. Згодних стати донором заносять до спеціального реєстру. На зворотному боці водійського посвідчення американського громадянина зафіксована воля людини щодо розпорядження його органами у разі загибелі.

Читайте також: Знати, що здорова. Де у Львові обстежитись на мамографі

Згідно з останніми опитуваннями, 63% українців згодні пожертвувати свої органи після смерті. Проте це неможливо: реєстру охочих стати донорами в Україні немає. Створити його та спеціальні координаційні групи, які шукатимуть донорів і реципієнтів, планує Міністерство охорони здоров’я. В бюджеті на 2018 рік для цього передбачено 112 мільйонів гривень.

Теоретично на те, щоб органи людини після смерті були трансплантовані, можуть погодитись її родичі. Проте трапляється таке вкрай рідко. «Більшість потенційних донорів помирає раптово – від інсульту чи черепно-мозкових травм. Їхні родичі перебувають у стані шоку й не готові приймати такі рішення. А часу на роздуми немає», – пояснює трансплантолог  Ростислав Жук.

Тож львівський центр трансплантації – як і решта п’ять, які є в Україні (в Києві, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові та Одесі, а до 2014 року був у Донецьку) – робить пересадку органів переважно від родичів. «Родинне донорство в Україні вважається вимушеним кроком, хоча в багатьох країнах до нього заохочують. Пересадка органу від живого донора дає більше шансів на життя хоча б тому, що до операції можна підготуватись», – каже Ростислав Жук.

У багатьох державах дозволене перехресне донорство. Воно дає змогу родичу одного реципієнта стати донором для іншого, чий родич, у свою чергу, погодиться віддати свій орган першому. Ще один важливий варіант – ланцюг донорів, коли родич першого реципієнта стає донором для другого, а хтось із його рідних – донором для наступного, і так необхідну кількість разів. Такий принцип діє в США, де найдовший донорський ланцюг урятував двадцять одне життя.

Ще один шанс на порятунок – емоційне донорство, коли людина віддає свій орган цивільному партнерові чи другові. Відомий приклад – американська співачка Селена Ґомес, якій торік пересадили нирку її подруги Франсії Райси. Щоб уникнути махінацій, спеціальні комісії перевіряють, чи справді донора й реципієнта пов’язують відносини.

Принципи перехресного й ланцюгового донорства, а також донорства від далеких родичів передбачені в поправках до закону «Про трансплантацію», які Верховна Рада намагається ухвалити з 2015 року. Якщо зараз трансплантаційний центр у Львові щороку пересаджує нирку приблизно двадцятьом пацієнтам, то ухвалення цих поправок збільшило б кількість проведених операцій щонайменше вдвічі, каже Ростислав Жук.

А поки що найбільш реальна можливість для українця здобути донорський орган – операція закордоном. Із моменту ухвалення закону 1999 року в Україні провели лише вісім операцій із пересадки серця. За той самий час тридцятьом українцям пересадили серця в Білорусі. Тамтешнє законодавство визначає квоти донорських органів для іноземців, які записані у списку очікування. Україна виділяє кошти на оперування своїх громадян закордоном – у бюджеті 2018 року на це передбачено 390 мільйонів гривень. Ось тільки платять білоруським лікарям утричі більше, ніж аналогічна операція коштувала б в Україні.

Марія Горбань

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.