фото: Петро Ткачишин

фото: Петро Ткачишин

Алея нізвідки в нікуди. Олександра Сладкова про (не)успішні громадські простори

2920 0
Керівниця відділу урбаністики «Інституту просторового розвитку» про те, як Львів змарнував шанс на скульптури Михайла Дзиндри та як на добре посаджених деревах можна заощадити.

Ще кілька років тому про громадські простори у Львові говорили хіба що ентузіасти-урбаністи. З утіленням перших проектів стало зрозумілішим, як «просто площа» чи «звичайна вулиця» може перетворитись на комфортне місце, де людям хочеться проводити вільний час. Тепер ідеї на кшталт громадського простору на даху нової будівлі міського архіву вже не дивують. Проте проектування та облаштування громадських просторів досі не дається легко. Про перші спроби та невдачі, розбиті скульптури та вкрадені кущі в межах проекту Creative Industries Talks у Медіатеці розповіла керівниця відділу урбаністики «Інституту просторового розвитку» Олександра Сладкова. Далі пряма мова.

П’ять років тому я побачила проект реконструкції площі Липневої. Для мене це було абсолютне «вау!»: невже ця діра може виглядати так? Мене дивувало, що там можуть бути вуличні тренажери, а не тільки паркувальні місця. Що там можна буде гуляти. І що все це – без пам’ятника.

Адже більшість проектів із реконструкції громадських місць до певного часу являли собою площі навколо пам’ятників.

Річ у тім, що оплата праці архітектора оцінюється у квадратних метрах мощення і в підпірних стінках. Оплата праці проектанта – це відсоток від кошторису будівельних робіт без закупівлі обладнання. Ні класні лавки, ні озеленення не оцінюються – натомість, важлива кількість і ціна покладеної плитки. Скульптури ж вимірюються в кубічних метрах матеріалу. Не дивно, що в нас щороку з’являлася нова велика статуя.

Раніше був такий спосіб мислення: якщо немає пагорба, потрібно його створити, якщо є – розрівняти. У студентських роботах я, на жаль, бачу те саме: їхні автори намагаються натягнути дизайн закордонних архітекторів на простір, який має абсолютно іншу функцію.

Це площа біля бібліотеки імені Стефаника. 

Після загибелі Андрія Кузьменка із групи «Скрябін» з’явилась ідея створити тут простір, присвячений йому. У конкурсі «Місця щасливих людей» переміг дизайнер Валерій Кузнєцов із Дніпра.

Того ж року він перший з українців отримав нагороду Red Dot Design Award.

Проект Простору Синагог розроблявся сім років, а втілили його за три місяці. Вийшов громадський простір європейського рівня – єдиний об’єкт в Україні, номінований на премію Європейського Союзу з сучасної архітектури імені Людвіґа Міс ван дер Рое.

Німецький архітектор Франц Решке вирішив, що простір повинен лишатись порожнім, адже єврейської громади у Львові не стало. Натомість, більшість поданих з України проектів передбачали крила, ангелів, відбудову синагоги або чогось схожого на неї.

Читайте також: Єврейський Львів. Частина перша: Золота Роза – справжня й міфічна

Площа Яворського – це приклад державно-приватного партнерства. Міський бюджет не мав коштів, тому площу оновили коштом закладів, розташованих там. На площі було лише два кущі, тож ми вирішили висадити глід. Німецька дизайнерка Ленка Войтова розкритикувала це рішення: як можна було розділити такий величезний відкритий простір?

Перший громадський простір, створений коштом локального бізнесу – лавки з деревами на площі Галицькій. Місцева влада не брала в цьому жодної участі – не допомагала й не заважала. На ринку тоді не було якісних вуличних меблів, тому Олександр Шутюк робив їх власноруч із бетонних кілець і кутників.

Площа Митна – поки що найдорожчий і наймасштабніший проект громадського простору.

Архітекторка Ольга Криворучко зробила неможливі речі. За півтора року вона десятки разів переробляла проект. Умови змінювалися щотижня: то ми проводимо трубу, то не проводимо. В місті немає служби, яка б могла чітко сказати, що потрібно. Коли задум врешті втілили, шви плитки поповзли – підрядники зробили погано. Тож навіть із найкращим проектом халепа може статися на етапі втілення.

Читайте також: Площа Митна і Фабрика повидла. Як ревіталізують громадські простори Львова

Церква Покрови на Личаківській, де прогресивні священики активно працюють із молоддю, запросила нас спроектувати громадський простір перед церквою. Ми кілька разів збирали молодих людей на обговорення: хотіли зробити живе, стримане місце, не сильно втручаючись у простір. А коли побачили, який проект подали на громадський бюджет, ми зрозуміли, що так не подобалося священикам.

Водойму вони прикрили, всі дерева прибрали, але ж без скульптур, мощення і псевдоісторичних ліхтарів у нас нікуди. Ніхто не послухав наших слів про те, що, аби там хотіли бути люди, так робити не треба. Традиція дуже глибоко сидить у головах…

Але є й добрі приклади. Сквер Гідності на Сихові постав у місці, яке мало бути забудоване. На той час там було кілька кіосків. Раптом з’явилась новина, що кіоски реорганізують у будівлю дев’ятиметрової ширини, шістдесятиметрової довжини та заввишки в чотири поверхи.

Місцеві активісти замовили хороших архітекторів, які довго працювали з громадою, та довели в суді, що ця територія є сквером. Усе – і лавки, й озеленення – робилось коштом мешканців, хоча Сихівська районна адміністрація зрештою теж долучилась.

Читайте також: Прогулянка майбутнім пішохідним кільцем у центрі Львова. Фото, відео

Мені б дуже хотілось перенести сучасне мистецтво у громадський простір. Наприклад, скульптури Михайла Дзиндри, одного з найталановитіших скульпторів двадцятого століття, який у нас майже не відомий. Він перевіз усі свої скульптури зі Сполучених Штатів до України у трьох авіаконтейнерах. Але виявився тут не потрібним: вісімсот його скульптур перебувають у музеї в Брюховичах. Вони не створені для того, щоб стояти в ангарі! У США вони стояли на відкритому просторі.

1996 року на День Львова Дзиндру попросили поставити в центрі міста кілька скульптур. І виявилось, що люди були настільки не готові до прийняття сучасного мистецтва, що розбили їх – оригінали його найкращих робіт!

На пішохідній алеї на вулиці Пулюя ми з Групою 162 вирішили поставити якісні копії робіт Дзиндри. Й виявилась цікава річ: пам’ятник можна зробити державним коштом, а скульптуру – ніяк.

Виготовлення однієї скульптури коштує від тридцяти до ста двадцяти тисяч гривень. Ми зробили каталог і с подівались знайти компанію, охочу дати на це гроші.

Не знайшли. Алею реконструювали, але без скульптур.

Оновлення громадського простору коштує мільйони. Наприклад, скейтпарк – це три з половиною мільйони гривень із бюджету міста. У межах проекту «Громади в дії», натомість, можна було зробити щось на суму до п’яти тисяч доларів. У Рясному-2, зібравши гроші, зробили перголу, сподіваючись, що з неї почнеться облаштування громадського простору.

Проте використовувати цю перголу почали в ось такий спосіб.

Читайте також: Хроніки перголи. Як живе громадський простір у Рясному-2

На Левандівці, яку ми сприймали як район, де хлопці шукають гострих відчуттів, ми вирішили зробити альтернативний спосіб отримання адреналіну – скейтпарк. Ми розробили дуже гарний проект, однак його потрібно було представити людям.

Одна громадська організація, наближена до певної політичної сили, запропонувала його надрукувати. Й надрукувала – зі своєю символікою. В результаті опозиційні депутати з цього округу заблокували проект. На громадське обговорення прийшли люди і сказали, що на цьому місці має бути не скейтпарк, а футбольне поле. Районна адміністрація припинила консультації з архітекторами.

В підсумку з’явилась алея, яка веде нізвідки в нікуди.

У дворі на Горбачевського, 15 ми бавились із рельєфом. Розписали, які вуличні меблі має купити районна адміністрація. А вони придбали синьо-жовті лавки. Тепер я не можу туди заходити, а мешканцям подобається. Наші вимоги до дизайну часто вищі, ніж у посадовців місцевої влади та самих мешканців.

На Сихові я мала задум продовжити різнокольорові плитки кущами. Та всі кущі покрали. Але рослини, посаджені в центрі, можуть вижити.

До речі, контейнер теж спроектований самотужки: кілька разів ми помилились, але дійшли до такого варіанту.

Раніше дерева не мали жодних опор. Ми вигадали їх самі. Ландшафтний архітектор із Ірландії сказав, що бачив таке лише у книжках. Ми знайшли людину в Рівному, яка робить ці опори, і тепер у нього їх замовляємо.

Ідею дренажних систем для дерев на вулиці Курбаса ми підглянули закордоном. Олександр Шутюк придумав, що можна зарити бетонне кільце, й тоді коріння нікуди не піде. І просвердлив у себе на балконі в каналізаційному трапі 1582 дірки.

Дерева взагалі саджають погано. Наприклад, каштани на проспекті Свободи міняють уже втретє. Одне таке деревце коштує три тисячі гривень. Якби докинули дві тисячі за догляд, вийшло б дешевше. Намагання заощадити не веде до добра.

Наприклад, ці лавки тепер провалюються, бо дерев’яний брус, із якого вони виготовлені, клеєний.

Текст – Ольга Кутишенко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.