Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя

6765 0
Андрій Павлишин у дитинстві тікав із тісної львівської квартири до музеїв та бібліотек. Історик за фахом, згодом він переклав десятки книжок польських авторів та став співзасновником Форуму Видавців. Перекладач розповідає про те, як виглядає справжній інтелектуальний Львів.

Дитина львівських вулиць

Мої батьки – перше поколінням львів’ян, які отримали змогу вибратися з тісного ґетто галицького села та містечка. Батько походить із Твіржі, мати – з Судової Вишні. Перші сім років я мешкав у малюсінькій врем’янці, у тимчасовому приміщенні на околиці на вулиці Сонячній. Вона виглядала майже як сільська: з одно-двоповерховими будиночками.

Але коли я мав іти до школи, батько отримав невелике помешкання на вулиці Івана Франка, неподалік від перетину з сучасною вулицею Грушевського. І більшу частину моєї юності я провів у історичному центрі, сприймаючи цю музику архітектури, користуючись усіма скарбами культури, яких зараз, на жаль, позбавлені діти Львова, які живуть на околицях, на усіх тих Сиховах та Рясних.

У 14 років я записався до бібліотеки імені Стефаника. Щонеділі ходив в національний, історичний музеї, картинну галерею. Я часто пропадав в музеях та бібліотеках.

Навчаючись у 27 школі, я соціалізувався, як і всі – був дитиною вулиць, району так званої Гірки, що називається так від ХІХ століття через гору святого Яцка над сучасною вулицею Шота Руставелі. Звичайно, Стрийський та парк Україна – це місця моїх дитячих забав.

Я багато займався спортом зі своїми друзями. Ми шаленіли від легкої атлетики. Я штовхав ядро, друзі метали списа, бігали, стрибали через перепони. Оскільки наша тренувальна база знаходилася на сучасній вулиці Винниченка, то ми бігали швидким темпом на Високий Замок і назад.

У 16 років я вперше поїхав у археологічну експедицію разом із легендарною Ларисою Крушельницькою. Це сильно розширило мій світ.

Огида до сталінізму

Я вчився на історичному факультеті Львівського державного університету. Навчання у ті часи було дуже специфічним, оскільки держава намагалася перепинити доступ до інформації. Нам доводилась її відколупувати з якихось реферативних журналів, перелопачуючи гігантську кількість книжок. Мої найкращі молоднечі роки пов’язані із бібліотекою на Драгоманова. Зараз вона прекрасно відремонтована, є вільний доступ до літератури, але немає стільки студентів, як раніше.

У ті роки я виробив собі глибоку огиду до сталінізму, до тоталітарного минулого Радянського Союзу. Звичайно, я не маніфестував цього на кожному кроці, але і не приховував. Коли Радянський Союз почав розвалюватися, то я, працюючи учителем історії в школі на Майорівці, записався у Меморіал. Організація, яка займалась вивченням сталінського минулого, повертала імена цікавих та яскравих людей. Оскільки я був знайомий з Ларисою Крушельницькою та знав про драму її родини, то довго їй набридав, записав на диктофон десятки годин її оповідей, з яких ми зробили книжку «Рубали ліс». Ця книга про долі українських інтелектуалів у ХХ столітті. А потім став кореспондентом газети Меморіалу.

Згодом я надовго пов’язав себе із громадською організацією «Просвіта». Ми уперше в історії материкової України видали повноцінну збірку віршів Стуса, намагалися видавати твори емігрантів, раніше заборонених в радянській Україні. А згодом з групою однодумців створили Форум Видавців, у чому є ключова заслуга Олександри Коваль. Пізніше він став масштабним осіннім книжковим ярмарком.

Ми хотіли створити засіб для промоції українського слова. Ми боялися, що у добу дикого капіталізму книгарні буде ліквідовано, а українське слово заблокують у поширенні на більшу частину України. Так воно і сталося. Але Форум у Львові попри байдужість міської та загальнонаціональної влади існує досі. До нього долучився і літературний фестиваль.

Наприкінці 90-х я багато співпрацював із видавництвом «Фенікс» в Академії друкарств і став представником видавництва «Основи» у Львові. Мені допомагала прекрасна Соломія Павличко, ми тісно співпрацювали із Науковим товариством.  Модель книгарні «Є» – це те, про що ми роками мріяли у середовищі львівських книгарів, як уявляли ідеальну книгарню: із широким асортиментом, найбільшою репрезентацією всього, що виходить в Україні, відкритим читальним залом, зустрічами.

Стаханівський подвиг

Усе моє життя було пошуком засобів до існування. Я досі не працюю на жодній офіційній роботі, не отримую регулярної зарплати, мушу шукати заробітків, твердо не виїжджаючи з нашої виморочної країни та страшенно кохаючи це місто.

У кінці 80-х на початку 90-х років я впродовж двох каденцій був депутатом міської ради. Це були перші два найбільш чесні скликання, коли ми скидали Леніна, перейменовували  вулиці, піднімали прапор, міняли владу, проводили перші кроки у напрямку приватизації. І тоді ж Київ та Москва спільними зусиллями обвалили це місто, перетворивши його в напівруїну, знищивши тут усіляке виробництво і можливість для урбаністичного розвитку.

У кінці 90-х я пішов працювати у культурологічний журнал «Ї».  Буквально за десять днів я підготував переклад із версткою книжки Лешека Бальцеровича про економічні реформи в Польщі. Це був мій перший стаханівський подвиг та початок кар’єри перекладача. Відтоді я переклав понад два десятки книг, сотні журнальних та близько тисячі газетних статей. Співпрацював із багатьма видавництвами, польськими та українськими проектами.

Моя велика гордість у тому, що сьомого грудня у Варшаві я отримаю нагороду польського ПЕН-клубу за перекладацьку діяльність. Я другий українець після Максима Рильського, який отримує цю відзнаку за 90 років існування цієї нагороди. Але це заслуга цілого перекладацького середовища Львова, зусиллями якого Україна є другою після Німеччини за кількістю перекладів з польської мови у світі. Навіть попри те, що в Росії в це вкладають великі кошти.

У 2010-х роках я почав викладати спецкурси з історії в Українському католицькому університеті. І тільки зараз я працюю над своєю дисертацією – досліджую життя та творчість Антона Крушельницького. У нас багато схожого, бо він теж був Дон Кіхотом, громадським діячем та людиною лівих переконань.

Сума трьох ґетто

Недолугість української культурної політики полягає у тому, що ми по інерції продовжуємо симбіоз витворений у радянські часи. Ці радянські часи внесли у культуру сюжети псевдонародності, шароварщини, щоб вона була національною за виглядом, але більшовицькою за змістом. Після падіння Союзу інтернаціоналістичний меседж замінили банальним жлобством та кар’єризмом.

Упродовж ХХ століття над світом прогуркотіли дві світові війни. З’явилися зовсім інакші погляди на культуру. В Україні це розуміють у вузьких експертних середовищах, але ніколи не розуміли у середовищах політиків. Вони ж консервували стару совєстську парадигму, пофарбувавши паркан комуністичної ідеології у синє-жовті кольори. Ми у Львові намагалися це міняти з «Просвітою», Форумом Видавців, журналом «Ї» та навіть відділом культури ЛМР, коли ним керувала Ірина Магдиш, чи відділом міжнародних зв’язків із Іриною Подоляк. Це були і є дуже пружні та динамічні середовища.

Львів органічно є містом взаємодії багатьох культур. Так, до речі, не було до Другої світової війни. Львів існував як сума трьох ґетто: польського, українського та єврейського, які між собою ніяк не перетиналися і діяли в аутичних групах. Згодом польське та єврейське ґетто були фізично усунуті звідси, й почалися спроби реанімувати тут українське і творити закриту версію культури. Це дуже шкодить їй бо така форма не життєздатна. Культура, яка цікава лише її носіям рано чи пізно приречена на загибель.

Ми передовсім творимо українське, хоч  і залучаємо німецьке, австрійське, польське,вірменське, угорське минуле, але це ніби гілки, які долучені до основного стовбура.

 

Форум Видавців – явище в кризі

У Львові, як і в цілій Україні, немає інфраструктури навколо книжки. Тобто дуже слабкі бібліотеки, в яких мізерна матеріальна база, грошей Мінкультури вистачає на зарплатню працівникам, а на поповнення фондів – уже ні. Я видав десятки книжок з тисячними накладами. А якби хоча б по одній книжці купила кожна бібліотека, то наклади були б не менше ніж 50-тисячними. Але цього не відбувається. Цікавих, нагороджених європейськими відзнаками книжок, які перебувають у центрі уваги ЗМІ, найчастіше немає навіть у найбільших бібліотеках країни. Вони з’являються там тільки, якщо їх дарують.

Форум Видавців – це один із інструментів, який поволі розвивається незалежно від локальної чи державної влади. Форум існує уже 20 років, але не має власного приміщення у Львові. Уже це про щось свідчить.

Натомість у нас ростуть як гриби церкви по всьому місті. Вони, мабуть, сприяють духовному розвитку та індивідуальному спасінню прихожан різних конфесій, але до певної міри забирають ті ресурси та можливості, які паралельно могли б бути скеровані на розвиток духовності та культури через світські установи.

 Я вважаю це питанням  національної безпеки. Оскільки сильними та непереможними будуть у ХХІ столітті ті нації, які будуть багато читати та швидко інтелектуально розвиватись, матимуть справні освітні системи. А Форум Видавців – це така цікавинка львівського життя, спосіб привернення уваги до України та міста, але це поки що явище у кризі. Форум досягнув меж свого розвитку та мусить перейти на іншу якість, але ресурсів для цього поки що немає. Я би дуже хотів аби він існував 500 років, як Франкфуртський книжковий ярмарок.

 

Фермент свободи

Усі визнали, що Львів зараз є культурною столицею України. Це не від доброго життя. Це від того, що тут було повністю загорнуто виробничу активність і ми повинні були якось давати собі раду. Але це і результат того, що тут панує фермент свободи. Без цього ферменту не існує успішної консервативної культури. Рано чи пізно вона стає прісною та нецікавою. Якщо вона розвивається в наперед визначених рамках без провокацій та скандалів, без неврівноважених особистостей. Це як брак солі та приправ у кулінарному виробі.

Львів має дуже потужний інтелектуальний потенціал, але він має розвиватися у максимальній дистанції від держави, від формальних рамок. Держава повинна створити грантову систему, як у цивілізованих країнах. Коли культурні та мистецькі проекти – це результат подачі заявки.

У Львові є дуже цікаві середовища в Українському католицькому університеті, на гуманітарному факультеті. Це не тому, що я хвалю своє гніздо, у якому живу. А тому що воно є некорумпованим, вільно думаючим та творчим, готове до будь-яких світових трендів. Є дуже цікаве мистецьке середовище навколо «Дзиґи». Це легенда, авторитетні митці, але водночас і напрацьований механізм. Є Спілка композиторів, з чудовими музикантами, театральне середовище навколо фестивалю «Золотий лев». І, звичайно, ІТ-сектор, наукові та дослідницькі проекти. Це усе разом творить основу для того, щоб з’являлися нові і нові генії, які продовжать нашу справу. Не втечуть та не сховаються десь.

Мені, мабуть, уже пізно куди-небудь виїжджати. Буду уже триматися за це місто скільки вдасться і хотілося щоб так чинили і інші. Тут для мене є ізраїльські сіоністи, які їхали на свою убогу небезпечну Батьківщину, аби будувати її.

Бабло вирішує не все, а найчастіше вбиває творчість та не дає ефективно розвиватися. Воно може бути підпорою, але не самоціллю для креативної особистості, як на найвищих щаблях драбини Маслоу покликана здобути повагу суспільства та реалізувати себе.

Текст Олександри Чернової

Фото Аліни Смутко

 

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!