Фото: Микола Тис/Твоє місто

Фото: Микола Тис/Твоє місто

Бруд – це вибір. Дві історії львів'ян, які самотужки відновили під'їзди в історичних будинках

6396 0
«Люди не можуть змінити свої звички, не змінивши способу мислення», – писала Марі Кондо у книзі «Викинь мотлох із життя». Одна з ментальних звичок українців – зі смаком облаштовувати своє помешкання, але чекати, поки хтось наведе лад в будинку чи на вулиці. Tvoemisto.tv дізналося, що надихає людей, які самотужки реставрують свої під’їзди у старих будинках, відновлюють втрачену історичну спадщину і вибудовують справжнє сусідське ком’юніті.

Чому ми так живемо?

Будинок львівської художниці Олени Онуфрів на вулиці Січових Стрільців, 19 зведений у 1870-х роках у стилі неоренесанс. До Другої світової війни цю вулицю називали львівською «Волл-стріт» через низку колись збудованих тут банків. Сьогодні ж вікна мешканців виходять на головний корпус Франкового університету. Під’їзд Олени Онуфрів приховує красиві елементи декору, яким уже близько 150 років.

Олена Онуфрів

«Я звикла до гарних умов: у квартирі хороший ремонт, чисто. А під’їзд був настільки жахливим, що в голову не вкладалося. Пригадую, коли ми сюди поселилися, на дверях не було коду і дехто дозволяв собі ходити тут в туалет. Старший син соромився запросити однокласників додому. Одного разу я подумала: «Боже, в чому ж ти живеш?» Ми їздимо світом, відпочиваємо у затишних готелях, то чому ж удома так жити?», – ділиться Олена Онуфрів.

Читайте також: Львівські під'їзди, у які варто потрапити. Фото

Жінка – чи не єдина у під’їзді, хто під час ремонту залишив в квартирі оригінальні дверні портали, що сягають стелі. А далі – вирішила відновити обличчя свого під’їзду.

«Перед тим як братися до ремонту, потрібно було вирішити проблему котів, які зробили тут туалет. Що ми тільки не робили – і перцем посипали, і гілочки полину ставили, вимивали підлогу оцтом – все марно. Тому я просто викликала приватного ветеринара, який приїхав і простерелізував усіх котів. Тоді в’їдливий запах нарешті зник і ми взялися до роботи», – розповідає Олена Онуфрів.

Художниця говорить, що вдалось знайти хорошого майстра за адекватні кошти. Почали із того, що почистили забілені дерев’яні елементи, вивели грибок та домовились із сусідами про те, щоб поставити домофон, аби у під’їзд не могли потрапити п’яні студенти.

«Обійшлися мінімальними затратами – два роки тому найпростіший ремонт-збереження коштував близько 1,5 тисячі доларів: шліфування однієї сходинки – 200 гривень, а олія – 30-35 євро. Та щоб зробити таку красу, як має бути, потрібно значно більше коштів», – говорить художниця.

На підтримку не чекала

Олена Онуфрів вирішила рятувати перший і другий поверх під’їзду. На горішньому ж досі залишився занедбаний стан і радянський дизайн, хоча там на поруччі збереглися оригінальні литі з чавуну елементи, що внизу просто вкрали.

«Це була моя захцянка, тому я не чекала, що сусіди підтримають ідею. До деяких навіть не підходила, бо розуміла, що це марно. Але знайшлися такі, хто приєднався і грошима, і роботою. Мій сусід Орест дуже допоміг зі сходами – брав інструменти і працював після роботи», – каже жінка.

У під’їзді відреставрували дерев’яні антикварні елементи, на стінах зробили фактурну штукатурку, а сходи відшліфували і покрили спеціальною олією.

Читайте також: Бюро спадщини хоче спільно з львів'янами реставрувати під'їзди

Художниця вважає, що будинок заслуговує на більш ґрунтовну реставрацію.  Наразі до такої вдались із центральною брамою – подались на проєкт співфінансування від міської ради і разом із сусідами зібрали 40% вартості реставраційних робіт.

«Дуже допоміг власник хостелу Віталік. Зараз розумію, що, на жаль, вберегти це майже нереально, адже середмістя досі потерпає від вандалізму. Хочуть зайти в туалет – штовхають, вибивають скло, регулярно залишають графіті. І хоч адміністратори хостелу підтримують чистоту у внутрішньому дворику та замінюють побиті шибки, це не вирішує проблеми, а лише усуває наслідки. За 2-3 роки брама знову потребуватиме реставрації», – говорить Олена Онуфрів.

Іноді досить небайдужості

Сьогодні за будинком, де мешкає Олена Онуфрів, не закріплений двірник, тож вона сама із кількома небайдужими порається тут самотужки. Жінка не робить із цього клопоту – каже, що творити комфорт простіше, аніж здається.

«Чимало всього зав’язано на коштах, але багато можна зробити своїми силами. Я впевнена, що в кожному під’їзді є людина із золотими руками, яка зможе пошліфувати чи перекрити. Все залежить від ставлення людей до чистоти і порядку. Мене безлад сильно дратував. Можливо, якби запустили програму, коли кожен повинен зробити щось для свого будинку, то люди не завдавали би шкоди чужим, а мали б відчуття причетності, спільної справи», – розмірковує художниця.

Утім, каже Олена Онуфрів, її сім’я готується до переїзду, хоча будинок став рідним.

«Усі перетворення не марні. Вірю, що цю справу хтось обов’язково продовжить», – додає вона.

Залюблений у Кастелівку

Львів’янин Олександр Одуха про те, щоб поселитись у новобудові, не думає. Чоловік захоплюється Кастелівкою – районом, що є музеєм функціоналізму під відкритим небом.

Олександр Одуха

«До честі забудовників, які зводили ці будинки в 30-х роках, до планування вони підходили значно розумніше, ніж сьогодні. Я вибрав чудове розташування: обжитий, зелений район, де є сквери, стадіон і, водночас, ти живеш за 100 м від двох великих магістралей. Таких точок у Львові лише декілька», – розповідає Олександр Одуха.

Утім, у цих старих будинків є проблеми з каналізацією, адже їй уже скоро 100 років. А дах, каналізація і електрика – це мінімум, який передусім має бути хорошим, каже Олександр Одуха.

Сьогодні Сашка Одуху знають чи не усі сусіди. Каналізація, електрика, точкова реставрація і благоустрій – це дуже загальний список змін, які чоловік втілив за декілька років. Але уперше він зайнявся облаштуванням спільного простору ще коли мешкав у батьківському будинку на вулиці Котлярській. Тоді «першою ластівкою» став щур.

«Ми з'їхалися з дружиною після весілля. У перший же тиждень вона відчинила двері, а на сходовій клітці сидів щур. Я почав розслідування – звідки він там взявся? Австрійський будинок, де ми тоді жили, має декілька підвалів, якимись із них користувались, іншими – ні. Виявилось, що не надто благонадійні сусіди із першого поверху, яким важко було іти до смітника, вирішили залишати пакети у підвалі», – розповідає Олександр Одуха.

Читайте також: Львівська сецесія. Екскурсія під'їздами, де збереглись унікальні розписи

Сміття у підвалі було так багато, що довелось замовляти вантажну машину. Олександр з дружиною самі прибирали і вантажили його, а потім мили підвал.

«Іноді простіше зробити і забути. Не завжди треба людям доводити, що вони неправі. Досить сусіду передати: побачу там ще один кульок, і він полетить тобі у хату. Так і сталося: я піймав сусіда за руку, коли він почав просто залишати сміття навпроти будинку. Добрим словом можна зробити багато, а добрим словом і сміттєвим пакетом, що летить назад в помешкання – ще більше», – сміється Олександр Одуха.

Справу він продовжив, коли переїхали з дружиною на Кастелівку. Спершу до господарських реформ чоловіка ставилися з підозрою. Іноді навіть приписували причетність до виборчого процесу. Та поступово, через позитив і точки дотику йому вдалось залучити сусідів до змін.

Ставте відкриті питання

Якщо дах мешканці замінили ще до переїзду Олександра, то усі інші комунальні проблеми були актуальними – через несправну каналізацію будинок зазнав внутрішнього руйнування. Як не дивно, говорить чоловік, з комунальниками вийшло не лише домовитися, але й подружитися.

«Люди зазвичай починають з того, що вивалюють іншим на голову усе, чим не задоволені – «я за це плачу гроші, я маю право». Це все так. Але краще працює правило про ласкаве теля і двох мам. Немає сенсу визвірятися на якусь конкретну людину, коли «лажає» вся система.  Є сенс задавати відкриті питання. Типове моє питання: склалася отака ситуація, який ви бачите з неї вихід і чим я можу допомогти? Це просто відчиняє двері. Працівники, які приходять латати дах, заслуговують на нормальне людське ставлення: занести холодної води покрівельнику чи запитати у прибиральниці, чи їй щось потрібно – це продуктивніше, аніж щось вимагати», – розповідає про свій підхід Олександр Одуха.

Так працівники ЖЕКу поміняли каналізаційні системи в будинку. Згодом чоловік узявся за освітлення і камери спостереження.

Челендж

Та найбільш цікавою була історія із вхідною брамою. «Металеве одоробло» мешканці замінили на двері, максимально схожі до своїх.

«Оригінальних дверей тут не було вже після Другої світової. Добре, що люди зібралися і поміняли ці розвалені частини на хоч щось. На мою думку, функціонал від цього постраждав: в під’їзді стало темно, двері були візуально страшні. До того ж, неправильним було планування висоти тротуару – через що у дощ перед дверима збиралася калюжа 2 на 2 метри», – розповідає Олександр Одуха.

Він пригадує, що робив схожий проєкт в іншому будинку, тож уже знав відчуття до і після. А сусіди після багатьох позитивних змін в будинку уже довіряли.

«Цей будинок – пам’ятка місцевого значення. Якщо відновлюєш, то роби це як слід. Це був прикольний челендж – знайти усі матеріали, майстрів і людей, які цим цікавляться, знайти синергію, вписати ці двері в оточення. У скаутів є таке правило: коли ти залишаєш місце табору, зроби так, щоб там стало краще, ніж було до того. По-моєму, це прекрасний підхід. У тому, щоб повернути двері, з якими будинок народився, є логіка і цінність», – говорить Олександр Одуха.

Двері відновлювали близько пів року. У браму вставили фацетове скло, яке слугувало призмою: колись сонячні промені заломлювалися і проникали у під’їзд, створюючи додаткові потоки світла. Зараз, каже чоловік, потрібно реставрувати внутрішні двері, але це коштує близько 3-х тисяч доларів. Така ж історія з поручнями – деякі елементи втрачено, а відновлення коштує чимало.

Олександр Одуха, як і Олена Онуфрів, не розуміє, чому занедбані історичні будівлі отримують у спадок, крім втраченого оздоблення, ще й нікудишню господарку.

«Я не пам’ятаю, де прочитав це, але думка дуже зрезонувала мені – чому звиклося поєднувати бідність і бруд? Візьмімо порядного господаря в селі: у нього дірка в корівнику. Можливо, він не має змоги перебудувати приміщення, але дірку він залатає і прибирати там він буде. Бідність і бруд – це не пов’язані поняття. Це питання свідомості. Можливо, сам ти не можеш впливати на відновлення всього під’їзду. Але вийти і замести чи вкрутити лампочку – можна. Щодо бідності – бувають різні життєві ситуації, але бруд – це завжди вибір», – вважає Олександр Одуха.

Відновити місто-сад

Щодо вартості змін, то, говорить чоловік, на цьому не варто зациклюватися – це коштує рівно стільки, скільки ти готовий віддати.

«Є такий розподіл Гауса: 70% людей можуть допомогти грішми чи роботою, 15% – не можуть допомогти нічим, а ще 15% – можуть допомогти усім. Чи правильно не робити нічого, якщо кілька людей не змогли чи не захотіли приєднуватися? Класична ситуація: поки всі не скинулися по 200 гривень, нічого не відбувається, люди роками живуть без рішення. Буває, люди не мають змоги долучитися фінансово, зате приходять допомогти руками», – каже Олександр Одуха.

Зараз Олександр має надійну підтримку – навколо нього гуртуються щонайменше три десятки людей, які готові підтримати його ініціативи.

Район прагне повернути собі статус міста-саду. Спочатку була клумба навпроти відреставрованих дверей, а потім почалась справжня «зелена реставрація» вулиці.

«У межах експерименту я купив 10 минулорічних кущів. Посадив – і стало гарно! Сусіди питали, чи буду далі щось робити. Я кажу: «Ви знаєте, як це працює. Я організую, але треба матеріально і руками докластися». Висадили на другу клумбу більше50-ти рослин. Підтягнулись сусідні будинки і вся вулиця Кастелівка від 2 до 16 номеру вже в клумбах», – розповідає ініціатор змін.  

Олександр Одуха вважає, що кожен сам має прийти до того, в якій реальності він хоче жити і ростити своїх дітей.

«Жертва каже: «Мені винні», «Мені мають це зробити», «Хай Зеленський, Янукович, Порошенко прийде і все зробить». Така собі віра в доброго царя. Але не царі справляють нужду в під’їзді і вони «не порішають», щоб там було чисто. Тому варто перестати відчувати себе жертвою, а зрозуміти, де зона мого комфорту. Вона закінчується за моїми зубами? Чи, може, за моєю квартирою? Чи вона все ж ширша? Якщо ти змирився із ситуацією, яка тебе не влаштовує, то ти – раб цієї ситуації», – підсумовує Олександр Одуха.

Філософія цих героїв проста – вони без примусу беруться за справу і цінують ту красу, яка їм дісталася. Схоже на принцип, за яким жив Маленький Принц Антуана де Сент Екзюпері: «Прокинувся вранці, причепурився – і одразу наведи лад на своїй планеті». Її розміри ми обираємо самі.

Коли запитую Сашка, що ж далі, він безжурно відповідає:

«Все буде – і сквери, і в будинку щось зміниться. Але головне – побудувати горизонтальні зв’язки в районі. І це вже починається. Так вибудовується громадянське суспільство. Люди, які переїдуть звідси в будь-який інший район, коли побачать під будинком затоптані клумби, будуть знати, що можна жити інакше».

Вікторія Мацькович

Фото: Микола Тис

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!