«Будуємо Україну разом». Як волонтери зводять стіни довіри для України

1382 0
Засновники волонтерської ініціативи Юрій Дідула і Андрій Левицький про те, як, ремонтуючи будинки, можна водночас будувати комунікацію.

Три роки тому Юрій Дідула та Андрій Левицький стали співзасновниками ініціативи «Будуємо Україну разом». На TEDxUCU в Українському католицькому університеті вони розповіли про шлях від першої відремонтованої квартири до мережі волонтерських таборів, яка в перспективі охопить усю країну.

Юрій: Марк Цукерберґ заснував соціальну мережу Facebook 2004 року. Того ж року українці зробили так само, лише офлайн. Помаранчева революція стала платформою для спілкування всіх регіонів. Об’єднання людей, які почулися спроможними впливати на ситуацію в країні, виявилося справжньою перемогою першого Майдану.

Я став частиною цієї «мережі» взимку, вже після революції. В той час ректор Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк започаткував акцію «Різдво разом», у межах якої до Львова приїхали близько двох тисяч студентів із східної, південної та центральної України. Під час цієї акції до і так немаленької сім’ї Дідул батьки прийняли ще п’ятьох студентів із Донецька й Луганська.

Для чотирнадцятирічного школяра було пізнавальним усвідомити, що бувають ще й російськомовні українці, які люблять Україну і знають українську мову. Це був дуже практичний і простий проект, який вирішував глобальну проблему країни – брак комунікації між регіонами. Професор Ярослав Грицак казав: «Нація – це комунікація». Тоді ми прийняли виклик налагодити комунікацію всередині нашої держави.

Андрій: Все почалося з того, що 2011 року троє друзів вирішили створити студентське братство Українського католицького університету.  Потім ми організовували акції «Великдень разом» та «Вертеп на схід» поза університетом. У нас було багато креативу та завзяття. Понад тисячу молодих людей взяли участь у наших ініціативах. Спілкування з нашими ровесниками з усієї України дало нам змогу побудувати міцні стосунки, засновані на довірі. А довіра – це дуже важливий соціальний капітал, який допомагає рухатися вперед, створювати та діяти.

Під час Євромайдану ми не одноразово зустрічалися з учасниками наших акцій. Досвід Революції гідності засвідчив, що людьми значно важче маніпулювати, коли у спілкуванні вони стають ближчими один до одного.

Юрій: Майдан навчив самостійно нести відповідальність за власне життя.

Директор Львівської освітньої фундації Віталій Кокор брав участь у таборах молитви на Балканах. Їхня суть – примирити між собою сербів та хорватів у спільній праці та молитві. Українці між собою в принципі ніколи не ворогували. Проте ми вирішили використати практику цих таборів для налагодження комунікації.

Екзюпері писав: «Змусьте людей будувати вежу, і вони відчують себе братами». Ми вірили, що будівництво як нова форма спілкування має спрацювати в нашій країні. Адже до конфлікту на сході люди майже не знали один про одного. Станом на 2014 рік третина українців ніколи не виїжджали за межі своєї області. Це насправді небезпечно для будь-якої держави. І не дивно, що така кількість мешканців сходу повірила міфам про фашистів та бандерівців, які їдуть на танках українізовувати Донбас.

Андрій: У 2014 році після звільнення Краматорська та Слов’янська Віталій запропонував їхати на схід. Це була наша перша поїздка у напівпорожньому поїзді до напівпустого міста. Місцеві досить насторожено ставилися до української мови. Місяці окупації зробили своє.

У Краматорську ми побачили пошкоджені та повністю зруйновані будинки. І ми взялися до роботи. Після першої відремонтованої квартири ставлення місцевих змінилося. Сусідські бабусі почали українською запрошувати нас на вареники та борщ. І ми переконалися, що фізична присутність та спілкування з тими людьми важливі. Так ми й почали перший повномасштабний волонтерський табір у Краматорську. Потім доєдналися Слов’янськ та невеличке селище Семенівка, яке найбільше постраждало від обстрілів.

Атмосфера найпершого табору для нас особливо пам’ятна. Настоятель однієї  краматорської церкви надав нам у користування будиночок із гарним подвір’ям, де ми кожного вечора палили ватру, співали пісень, говорили та дивилися кіно. Та атмосфера мотивувала до дій.

Коли ми збиралися додому, декілька місцевих активістів запропонували нам створити постійний схожий на табір простір, де молодь могла б утілювати власні ініціативи у життя.

Юрій: Тоді у Краматорську ще було чути вибухи, і нам було дуже важливо створити таке середовище, де молодь почувала б себе у безпеці. Ми з місцевими волонтерами знайшли приміщення і з допомогою місцевих привели його до ладу. Одразу пригадався Майдан, де ми грілися біля бочок, а кияни носили нам теплі речі, чай, шоколад, а часом просто дякували. Так лише за два місяці в Краматорську з’явилося середовище взаємодопомоги та  позитивних змін – «Вільна хата».

Андрій: За два роки після нашого першого приїзду в Краматорськ ми організували подібні табори у десяти містах. А в чотирьох із них створили такі молодіжні центри як «Вільна хата». Це доводить, що через волонтерство можна творити щось нове, зміцнювати довіру між людьми.

Згадуємо, як у 2015 році у мирному Краматорську знову пролунали вибухи і нашу машину посікло кулями. Тоді ми не знали, що робити. Закралася думка пакувати речі та їхати додому. Проте ми залишилися. В ті день та ніч у «Вільній хаті» було дуже багато людей. Вони приходили до нас, щоб не лишатися вдома наодинці зі страхом. У «Вільній хаті» вони почували себе безпечно. Цей досвід нас справді згуртував.

Юрій: Нині ми маємо більшу мрію. Ми хочемо створити такі волонтерські осередки по всій Україні. Ми починали роботу з одного міста. У 2017 році їх уже сімнадцять. За чотири роки з табором «Будуємо Україну разом» нам вдалося залучити до роботи 1500 людей у тридцяти містах України. Ми збудували 100 будинків. В містах таборів відкрилося 11 молодіжних центрів. Ми віримо, що осередки на кшталт «Вільної хати» у Краматорську чи «Космодрому» у Червонограді об’єднають людей зі спільними цінностями, людей, які довірятимуть один одному. В них сформується почуття приналежності до спільноти, міста та країни, яке розвине бажання працювати задля цієї спільноти. Так люди стануть відповідальними громадянами, підприємцями, активістами, які простими кроками змінять Україну на краще. Саме тому ми будуємо стіни будинків, а не стіни між людьми.

Записала Ангеліна Ломакіна

Фото авторки та надані Юрієм Дідулою

 

 

Міські акценти