UNESCO

UNESCO

Будинок без фундаменту. Як стартувала інклюзивна освіта у Львові

5573 0
Перш ніж навчати дітей з особливими освітніми потребами, потрібно навчити педагогів.

Цього року восьмирічна Діана пішла до першого класу. Дівчинка має синдром Дауна, тому для неї та ще одного хлопчика у львівській школі №50 створили спеціальний клас. Згідно з законом «Про освіту», відтепер жодна школа не може відмовити дітям з особливими освітніми потребами через брак фінансування чи непристосованість простору до їхніх потреб. Кількість інклюзивних класів у Львівській області, в порівнянні з минулим роком, 2017-го зросла майже вдвічі – до 230. Tvoemisto.tv з`ясовувало, чи встигає кількість за якістю.

– Інклюзія – це процес адаптації шкільного простору, програм, педагогічних технологій, а не підлаштування дитини під готові незмінні умови. Адміністрація школи має вивчити особливі освітні потреби дитини, пристосувати простір і програми, підвищити кваліфікацію педагогів, – говорить експертка з питань інклюзії Оксана Трушик.

Три роки тому лише чотири відсотки садочків і шкіл Львова та області були облаштовані елементами безбар’єрності. Зараз – тридцять два відсотки. Проте навіть пандуси на вході досі має лише третина шкіл. Частіше – широкі двері та сходи з поручнями, потрібні переважно для дітей із порушеннями опорно-рухового апарату. Їх до інклюзивних класів міста ходить найбільше, бо простір пристосувати найлегше. В області, натомість, кількісно переважають діти з затримкою психічного розвитку.

Для другокласника школи «Джерельце» Остапа, який має дитячий церебральний параліч, адміністрація цього року купила спеціальний пристрій на роликах, на який хлопчик може спиратися для зручного пересування коридором і класом. Ліфт вирішили не встановлювати, тому другий поверх для Остапа залишається недосяжним; за потреби асистентка вчителя заносить хлопця на руках.

Діана ж особливих пристосувань у школі не потребує, розповідає її мама Юля. Дівчинка добре орієнтується у просторі. Натомість їй потрібні спеціальні підручники й навчальні матеріали. Поки що цим опікується мама: знайшла старий буквар, не такий яскравий, як той, що видали у школі, а дидактичні матеріали замовила закордоном.

Читайте також: Чому дорослим не слід боятись інклюзивної освіти

– Зараз інклюзивне навчання – це я. Постійно все трушу й налагоджую зв’язки між школою й міською адміністрацією. Лише за таким механізмом інклюзія буде працювати, – розповідає Юля.

Вона очолює батьківську громадську організацію «Розправлені крила». Після народження Діани обрала для себе цей шлях і на роботу не повернулась. Інклюзивна освіта вимагає великої залученості батьків до процесу навчання дитини. За законом вони мають спільно зі спеціалістами розробляти індивідуальну програму розвитку дитини з урахуванням її потреб і можливостей.

Фото ілюстративне

Юля, наприклад, наполягла на тому, щоб Діана цього року не писала прописними літерами – почне в другому класі. Дівчинка розвивається сповільненими темпами. Вона це знає точно: спеціалісти з раннього втручання у навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» почали працювати з Діаною після першого місяця від народження, згодом вона пішла до логопедичної групи в садочок та постійно додатково займалася.

Відповідно до свого плану розвитку Діана має у школі корекційні заняття. З державної субвенції на це виділили кошти – загалом близько 23 тисяч гривень, 80% яких має піти на пошук і оплату праці фахівців, решта – на купівлю дидактичного матеріалу й обладнання для того, щоб дитина опанувала навчальну програму. Львівська область цього року отримала на це п’ять мільйонів шістсот п’ять тисяч гривень, більше половини з них – три мільйони сімдесят тисяч – для Львова.

Але навіть із грішми фахівців, здатних займатись із Діаною, знайти важко – їх немає. Тому ними стали працівники школи.

– Наша асистентка вчителя має освіту логопеда, соціальний педагог – психолога. Вони займаються з Діаною після уроків. Фізичного реабілітолога поки що не знайшли, –  розповідає Юлія.

Донедавна й асистента вчителя було проблематично відшукати. Половина ставки, яку держава пропонувала за цю роботу, не приваблювала педагогів. У Львові це питання вирішили по-своєму: збільшили кількість годин роботи педагогів і доплачують їм із міського бюджету, аби мали повноцінну зарплатню.

Місця, де з Діаною могли б займатись – ресурсної кімнати – у школі також нема. Якщо дівчинка втомлюється на уроці, її виводять пройтись коридором. Корекційні ж заняття відбуваються у вільних кабінетах. Юля в цьому проблеми не вбачає: каже, що все буде, але поступово. Й недосвідчені вчителі для неї – радше виклик.

Хоча фахівці – найболючіше місце інклюзивної освіти. Лише шістнадцять відсотків учителів у Львівській області, за дослідженням соціологічної агенції «Фама», мають досвід роботи в інклюзивних класах. Ба, вони самі визнають брак освіти й досвіду. Вчителі намагаються навчати дітей, хоча ще самі потребують навчання. Курси підвищення кваліфікації поки що не розв’язують проблеми.

Читайте також: Місто бар’єрів. Як почувається у Львові людина на візку

Виходом із кризи інклюзії могла би стати додаткова освіта, яку практикують у сусідніх Польщі та Естонії. Далі – раннє втручання, інклюзивне дошкільне навчання і лише згодом початкова та середня освіта. Проте далеко не всі українські вчителі готові навчатися в університеті  ще декілька років задля дітей з особливими освітніми потребами. Для них це невигідно.

Тому вони й далі продовжують керуватися відчуттями, страхами, здогадками та загальноосвітнім шкільним досвідом. Доволі просто давати раду з дітьми без інтелектуальних вад. Інша справа – комплексні порушення. До прикладу, незрячі діти можуть мати проблеми і з писемним мовленням, і з комунікацією, і з емоційним розвитком, і з просторовим орієнтуванням. 

Педагоги не до кінця розуміють, як правильно потрібно організувати навчання. За дослідженням, жоден з опитаних вчителів ані в області, ані у Львові не знає, де саме потрібно шукати навчальні програми для дітей з особливими освітніми потребами.

Цей інформаційний вакуум намагаються подолати активісти громадських організацій, які їздять країною з роз’яснювальними семінарами. У Львові їх також проводять працівники навчально-реабілітаційних центрів. Вони чи не найбільше ознайомлені з тим, як правильно має бути влаштований інклюзивний освітній процес, й усвідомлюють, як важко його впровадити в загальноосвітній школі.

– Інклюзивне навчання в Україні стало відображенням кризової ситуації в усій системі освіти, – говорить директорка навчально-реабілітаційного центру для дітей із порушеннями зору «Левеня» Віра Ремажевська. – І в цьому випадку діти з особливими освітніми потребами опинились на другому поверсі будинку з гнилим фундаментом.

«Левеня» – унікальний для України заклад, у якому є групи та класи для сліпоглухих дітей. Віра Ремажевська створила «Левеня» майже двадцять років тому, аби якнайшвидше інтегрувати дітей із вадами зору до середовища однолітків. До свого закладу не взяла жодного працівника з досвідом роботи в інтернаті. Всіх намагалась поступово навчити сама або запрошувала закордонних спеціалістів.

Віра Ремажевська

– Перш ніж навчати дітей, я мушу навчити свої педагогів, бо хочу, щоб вони мали високий рівень кваліфікації, – розповідає директорка. Зараз батьки незрячих дітей спеціально переїжджають до Львова, щоб дати їм вчасну освіту й допомогу.

– Ми давно дотримуємось тих вимог, які зараз представила програма «Нова українська школа». Ті, хто хотіли, працювали для дитини та її потреб іще до ухвалення законів. Провести реформу одним махом – велика небезпека для дітей і суспільства, – говорить заступниця директорки центру «Левеня» Інна Канчуга.

Як довго зможе існувати інклюзивний будинок, який намагається створювати держава, стане відомо, коли діти з особливими освітніми потребами перейдуть до старшої школи. Там проблем одразу стане більше: відсутність одного постійного вчителя, асистент, який має орієнтуватися в навчальній програмі кожного предмета, підлітковий перехідний період, що відображатиметься агресивністю та жорстокістю до особливих однокласників.

Дотепер батьки, аби уникнути цих проблем, після початкової школи переводили дитину на індивідуальний тип навчання або взагалі припиняли вчити. Хоча саме підлітки найактивніше соціалізуються й набувають необхідних навичок. Юлія ще думає, чи піде Діана до старшої школи.

В економічно розвинених країнах для таких дітей, як Діана, навіть вища освіта й робота не є проблемами. Так, із віком темп розвитку людей із синдромом Дауна поступово сповільнюється, й різниця між ними та однолітками стає дедалі помітнішою. Але це не мусить бути перепоною для повноцінної участі в житті суспільства. В Україні ж робочі місця для людей з інвалідністю почали створювати віднедавна.

– Я налаштована, аби Діана й далі навчалася, але не за будь-яку ціну, – каже Юлія.

Ціна навчання дітей з особливими освітніми потребами на помилках учителів чи відсутності кваліфікованих фахівців в Україні може бути високою.

– Є ризик того, що ця система призведе до непоправної шкоди. А ідея, що дитина за певних умов і можливостей може вчитися разом з однолітками, може бути втрачена. Нині ми тішимось кожній дитині, яка пішла в інклюзивний клас, відповідні органи звітують до Міністерства освіти й науки про їхню кількість. Але за кожною цифрою стоїть доля дитини. Якщо ми отримаємо навіть п’ятдесят відсотків неписьменних дітей за чотири роки, це не можна буде пробачити, – говорить Віра Ремажевська.

В інклюзії, як і в медицині, варто користуватись правилом «не нашкодь». Діти з особливими освітніми потребами мають здатність швидко втрачати здобуті навички, тому працювати над їхньою підтримкою та розвитком потрібно  ретельно, регулярно і якісно. А цього гарантувати не може ані Міністерство освіти і науки, ані адміністрація школи, ані вчителі. І попри те, що положення  про інклюзивну освіту прийняли ще у 2011 році, вона досі має експериментальний характер.

Олеся Біда

Повна републікація тексту без згоди редакції або його часткове відтворення без покликання на оригінальний матеріал забороняється і вважається порушенням авторських прав.