Фото: Віталій Біляк

Фото: Віталій Біляк

Волонтер з Донецька, пані Лавра з Чупринки. Репортаж з Маршу нескорених у Львові

2021 0
Львівські ветерани та волонтери у День незалежності вшанували пам'ять загиблих воїнів, підтримали поранених та помолились в Гарнізонному храмі.

Сьогодні, 24 серпня, у Львові по-своєму відзначили 28-ту річницю Незалежності України. Ветерани, волонтери, родини військових та їхні друзі зібрались зранку на Личаківському цвинтарі, аби після панахиди за загиблими у війні на Сході України пройти Львовом Маршем нескорених. Tvoemisto.tv взяло участь у марші та розповідає, як це було.

Читайте також: Військовий оркестр привітав львів’ян із Днем незалежності. Відео

Без прапорів

Марш нескорених ініціював ветеран та волонтер Артур Кірєєв і його друзі. Артур Кірєєв жив на Донеччині, з початком війни пішов боронити свій дім на фронті, де був важко поранений – зараз чоловік пересувається на візку. Він переїхав до Львова, де активно займається волонтерською діяльністю та разом з іншими опікується пораненими у військовому госпіталі.

Головною умовою проведення сьогоднішнього маршу була відсутність прапорів та політичних гасел, адже, каже Артур Кірєєв, ми всі українці і маємо поважати один одного попри розбіжності.

Втім, гасла із політичним підгрунтям були. До маршу приєдналась група активістів на чолі із львівським журналістом та волонтером Миколою Савельєвим. На його думку, львів'яни не повинні мовчати щодо політичної ситуації в Україні та реваншу проросійських сил. Та порушувати умову маршу його група не стала – вони ішли окремою колоною у кінці та несли транспоранти із написами. Про свою позицію вони також повідомили заздалегідь.

До панахиди на Личаківському цвинтарі, на полі почесних поховань, долучилась і низка політиків, але своїх вподобань вони не видавали.

Провідати

Близько 9:30 до Личакова ще добігають люди у вишиванках і з букетами з парною кількістю квітів. Із туристів тут поки що одна нечисельна група. Алеєю до поля військових поховань поспішають жінка і чоловік, їхні сорочки вишиті чорним. Назустріч,  у протилежному від поля напрямку, важко іде трохи згорблений чоловік у камуфляжі із гвоздикою. «Зі святом!», – радісно звертається до нього жінка. Та він не відповідає.

Читайте також: Коли тато побачив мене у формі - заплакав. Жінка-морпіх про службу і відвагу

Деякі люди стоять на пагорбі осторонь від могил військових унизу, хтось із них – у траурі. А в почесному секторі зібрались військові, духовенство, представники влади, і дуже багато волонтерів та рідних воїнів. Багато хто прийшов з немовлятами та старшими дітьми. Також на полі є старші львів'яни.

Читайте також: Центром міста проїхав найстаріший львівський трамвай. Фото дня

Жінки-волонтерки – закутані у прапори, державні і червоно-чорні. Багато стягів розписані подяками від військових із різних куточків зони бойових дій. До групи волонтерок, серед яких відома у Львові 75-річна пані Лавра, яка з 2014 року плете маскувальні сітки, підходить чоловік. Вони тихо і приязно вітаються, чоловік дістає із сумки пакет, з якого бережно витягає акуратно складений прапор, також із подяками, і приєднується до жінок.

На полі під звуки військового оркестру присутні співають гімн. Після цього на кілька секунд западає тиша – чути лише дзижчання дрону, який літає в синьому небі. Майже такий самий звук – від двох візків, на яких до поля під'їжджають двоє військових. Пані Лавра розділяє букет літніх квітів, що тримала в руках, на два і кладе їх чоловікам на коліна, вітає їх із Днем незалежності та дякує. На жаль, поле почесних поховань облаштоване так, що ним далеко без сторонньої допомоги на візку не заїдеш – тут бордюри, щебінь та сходи. Тож військові лишаються трохи позаду перших рядів.

Після гімну починається панахида. Окрім духовенства УГКЦ та ПЦУ, на Личаків прийшли представники ісламу – кримські татари. 

Багато років, говорить священник після молитви, ми у цей день згадували, що дуже легко отримали незалежність, нам не довелось її виборювати. Сьогодні ж так сказати вже не вийде. Інший священник дякує землі, що прийняла у своє лоно загиблих на війні, і нагадує, що, попри все, Бог – «благий і чоловіколюбець».

Після офіційної частини і перед формуванням колони, що піде маршем, люди розпадаються на групки і спілкуються між собою, вітають один одного зі святом, фотографуються з військовими та говорять про буденне – хто чим займається, кого і коли бачив. Про те, що життя незмінно триває, нагадують розмови групи дуже літніх жінок і чоловіків, які скаржаться, що діти сьогодні стали «пустими». Тим часом, біля могил своїх чоловіків, татів, братів стоять рідні. Вони принесли квіти і лампадки. До колони долучаються родини загиблих із їхніми фотографіями, серед них – і діти.

Підтримати побратимів

Колона Маршу нескорених рушає з Личакова зі сторони Погулянки. Політиків і представників влади тут вже не видно. Натомість – все ті ж волонтери, загорнуті у прапори, багато молоді з дітьми. Позаду колони – активісти з транспорантами, а за ними поліція. Патрульні також їдуть попереду і просять, часом дуже наполегливо, аби з дороги від'їхали великі туристичні автобуси, що привезли на Личаків екскурсійні групи. Учасники маршу співають патріотичні пісні і вигукують гасла: Слава Україні! Слава нації! Україна понад усе! Пізніше хтось починає вигукувати відомий вислів про Путіна, на початках його підтримують мало, зніяковіло, пару голосів співають «ла-ла-ла-ла». Та, зрештою, хтось з колони голосно вигукує продовження відомої кричалки. «Ну так же не можна», – говорить хтось, маючи на увазі, що навколо – діти, та й взагалі, нецензурна лексика не притаманна українській мові. «Але ж так є», – спокійно відповідає ще хтось.

Читайте також: Як Україну вітають із Днем незалежності. Відео

Колона повертає на Личаківську. Патрульні попереду зупиняють транспорт – автівки, трамваї, маршрутки. Люди рухаються досить швидко, тож надовго рух не перекривають. Подалі від цвинтаря вони почуваються більш розкуто – вигукують гасла голосніше, бадьоріше заводять пісні. Перехожі на хідниках зупиняються, знімають відео, усміхаються, хоч іноді – ніяково. Також за маршем спостерігають туристи.

Читайте також: Супергероєм може стати кожен. Як залучити українців до волонтерства

«Бодя, а ти чого там сидиш?? Ану давай до нас! Паркуй машину і ходи!», – раптом вигукує жінка з колони, яка побачила в автівці на Личаківській знайомого.

Невідомо, що він їй відповідає, та через пів хвилини у підтримку маршу машина починає сигналити. За кілька секунд – ще одна, а потім – ще. І вже майже всі водії голосно сигналять колоні, а поміж них з усіх сил радісно дзенькотить трамвай. Цей галас не схожий на нервовий, що буває в корках. Він – про підтримку. Він об'єднує тих, хто йдуть, і тих, хто трапився їм на шляху. Він – про українців. З однієї машини також дістають прапор і махають ним із вікна, усі усміхаються і ще голосніше співають. Із магазинів та кав'ярень виходять працівники і відвідувачі, махають колоні руками і вигукують патріотичні гасла.

Перед військовим госпіталем на Личаківській волонтери починають аплодувати, а потім голосно скандувати – «Дя-ку-є-мо!». Вони роблять це ритмічно і радісно, аби їх почули ті, хто сьогодні не може взяти участь у марші, але так само, як і він, потребують підтримки.

Читайте також: Пів тисячі курсантів Академії сухопутних військ у Львові присягнули на вірність України. Фото

У дворику шпиталю на мольбертах розставлені надруковані у великому форматі фотографії військових із друзями та чотирилапими. Чоловіки і жінки на світлинах усміхаються, лише камуфляж та часом повна амуніція – бронежилети і зброя – говорять про те, що це не мирні львівські фотографії.

«Незалежність – це сльози матерів, це тисячі дітей, які не мають до кого сказати «тато». Незалежність – це наша з вами спільна відповідальність. Відповідальність за те, що ми робимо і що не зробили. І за те, що ще маємо зробити. Незалежність – це наша віра і наш пріоритет», – розпочинає акцію у дворику шпиталю один з присутніх офіцерів.

Читайте також: Місяць по тому. Репортаж із села на Львівщині, де підтримали Зеленського

Потому військових вітають патріотичними віршами зовсім маленькі дітки – вихованці дитячого садочку. Після виступу вони пов'язують воїнам на руках синьо-жовті стрічки та дарують малюнки. Їхня вихователька трохи затинається від хвилювання і, здається, боїться розплакатись. Із вікон госпіталю визирають медсестри.

«Ми всі різні, але ми одна нація. І це найголовніше, про що ми маємо пам'ятати. Нашою акцією ми нагадуємо пораненим, щоб вони знали і не забували – ми їх підтримаємо в будь-яку хвилину. Важливо піти помолитись за наших захисників у храмі, щоб вони відчули наші молитви, щоб не забули, що в будь-яку скрутну хвилину ми їм допоможемо», – кілька разів наголошує у своєму виступі Артур Кірєєв.

Коли військовим передають гостинці від волонтерів, колона починає формуватися далі, аби вирушити Маршем нескорених до Гарнізонного храму. Раптом хтось заспівує гімн України, і всі зупиняються. Співають голосно, щиро і натхненно. А потім ідуть шикуватись далі. Тепер в колоні змішались усі – і ті, хто без гасел, і ті, хто з гаслами.

Поміж них зустрічаються двоє знайомих, які давно не бачились. Один розповідає, що зараз займається вихованням молоді – проводить табори і вишколи. Він додає, що дуже скучив за товаришами із Руху, хотів би їх побачити.

«Так от вони тут, тільки без прапорів і гасел. І тут, і тут», – показує в різні сторони колони другий.

Знайомі то тут, то там обертаються, махають руками, усміхаються. Чоловік також усміхається, а його голос стає м'якшим. Друзі говорять про своє, аж згадують «Ходу гідності» у Києві.

«Я дивився зранку. Стільки всього в Києві сьогодні зробили. А казали, гроші не хочуть на парад витрачати. А витратили, певно, ще більше. Це щоб відволікти людей. Нащо їм парад, сила, гордість, велич? Танцюй краще, їж сало і ні про що не думай», – зітхає один.

Колона львівських ветеранів та волонтерів рушає.

Читайте також: В Україні відзначатимуть День пам'яті захисників України

На Личаківській, ближче до центру, люди знову радісно зустрічають марш: махають руками, прапорцями, виходять на балкони, перегукуються. Працівниці магазинів і кав'ярень знову вибігають подивитись. Здається, що цей Марш – не на противагу, а що він – переможний. Ніби ми нарешті вибороли свою незалежність і несемо наші прапори до храму, аби подякувати за них Богові.

«Знаєш, якщо постійно слухати тих, хто весь час скаржиться, можна з'їхати з глузду. Тому не варто. Все буде Україна», – долунає ще з однієї розмови.

Олександра Бодняк

Фото: Маріанна Попович/Фейсбук, Віталій Біляк/Фейсбук,

Мар'яна Марковська-Согуйко/Фейсбук, Христина Процак/Фейсбук

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста