Дім для Маші. Як забирали ведмедицю з «Південного» і де вона тепер житиме

6404 0
Ведмедицю, яка п’ятнадцять років сиділа у клітці в ресторані «Гуцульський двір», перевезли до збудованого австрійцями притулку в Домажирі.

Сьогодні в Маші особливий день.

Велика бура ведмедиця з дитинства жила у невеликому вольєрі ресторану. Коли вона була маленька, її маму вбили мисливці, а невідомий чоловік забрав ведмежа до себе. За три місяці випадкові люди побачили її.

«Що ви так знущаєтеся над твариною? – спитали тоді незнайомці. – Віддайте її нам».

«Сто доларів і ведмедиця ваша», – відповів чоловік.

«Згода».

П’ятнадцять років тому маленьку Машу привезли у ресторан «Гуцульській двір» на львівському ринку «Південний».

«Випустити просто до лісу означало б її вбити. Тому ми викупили ведмежа й привезли до свого ресторану. Тут створили нормальні умови, які ліпші ніж у багатьох зоопарках. Ведмедиця сита, здорова та отримує достатньо їжі», – каже власник «Південного» Петро Писарчук. До Маші щодня заглядали десятки людей, які приходили у ресторан поїсти.

«Маша, Машенька», – кличуть маленькі дівчатка тварину. Доросла ведмедиця не реагує, а лише ходить колом із клітки в клітку, купається у своїй ванні й намагається стати у весь зріст. Розваг тут для неї небагато. Але сьогодні їй знову в дорогу. Для неї та ще двадцяти ведмедів міжнародна організація Four Paws побудувала притулок у селищі Домажир.

Ведмежий суд

Наталія Вишневська працює у Національному екологічному центрі України. Три роки тому її організація звернулася з відкритим листом до власника ресторану з проханням передати тварину до Центру реабілітації бурих ведмедів «Синевир» на Закарпатті, який відкрили 2014 року.

«Видно було, що ведмедиця хворіє, і що умови їй абсолютно не підходять, – пояснює еколог. – Ми хотіли забрати тварину в Синевир, проте господарі не схотіли тоді віддавати її. Казали, далеко».

Наталія з колегами зверталася до суду, щоб зобов’язати власників відправити Машу до притулку на Закарпатті. Вирок: 50 гривень штрафу та прохання поліпшити умови ведмедиці.

«Вони не мали жодних документів на утримання тварини, – розповідає Наталія. – Ніхто в Україні їх не має, бо відсутня процедура отримання цих документів. Наші закони цього не передбачають і міністерству все одно, що буде з дикими тваринами. Їх тримають у клітках, на них тренують собак для полювання та знущаються в цирку».

Прес-секретар Писарчука Уляна Копцюх запевняє, що насправді активісти тільки піарять себе на темі тварини. Маша жила в них уже 15 років, проте лише останні п’ять люди почали активно цікавитися порятунком ведмедиці.  Для журналістів вона вже підготувала всі папери: паспорт Маші, план її харчування та медичні документи.

«Ми давно були готові віддати ведмедицю, проте Синевир був переповнений. Декілька років тому вирішили, що Маша переїде у новий притулок, який будують біля Львова. Ми давно готові з радістю її віддати, бо це не так легко годувати та утримувати її», – говорить Уляна.

«Ми вже дуже довго чекаємо цього», – емоційно підтверджує Писарчук.

Під анестезією

Ранок. Ведмедиця сумно сидить у своєму вольєрі. Іноді лягає на підлогу й не рухається, лише часто кліпаючи очами. Близько до неї підійти відвідувачі ресторану не можуть – перед кліткою збудовано паркан з оглядовим віконечком та дверцятами для робітників. Маша ще не знає, що сьогодні її будуть забирати з клітки, де вона провела майже все своє життя.

«Ми спочатку вколемо їй анестезію, а коли ведмедиця засне, перевіримо її очі, вуха, лапи. Проведемо обстеження, щоб контролювати стан тварини, – один із ветеринарів крок за кроком пояснює, що чекає сьогодні Машу. – Ви повинні розуміти, що ми працюємо з ведмедем – одним із найбільших хижаків. Тут високий ризик, тому потрібно детально оцінити стан тварини. Потім ми будемо на носилках переносити сплячого ведмедя до машини. Анестезія діє годину-півтори. Цього буде цілком достатньо, щоб доставити її в Домажир».

«Вона ж тут звикла жити. Як вона буде там, якщо у нас вона тільки лежить, спить і їсть?», – розмірковує один із працівників ресторану, що стурбовано спостерігають за дійством. Перед ними та десятками телекамер ветеринари готують снодійне для ведмедиці. Розкривають свої кейси з ліками, перевіряють обладнання, за допомогою якого будуть контролювати стан Маші.

За півгодини все готове. Співробітники організації Four Paws разом із лікарями заходять за паркан і повільно наближаються до клітки. «Пф», – шприц із снодійним вистрілює зі спеціальної рушниці й влучає у тіло тварини. Маша ричить на незнайомців, проте вже за декілька хвилин сідає, опускає голову й м’яко падає на землю.

«Тепер обережно!», – командує ветеринар і йде ближче до тварини, щоб перевірити, чи вона заснула. За хвилину він та його помічники вже у вольєрі підключають Машу до потрібних апаратів, щоб точно проконтролювати стан ведмедиці, проводять ультразвукове дослідження. Водночас підключають крапельницю.

«А тепер звільніть, будь ласка, коридор!», – представники Four Paws просять журналістів та працівників ресторану розійтися в сторони та дати прохід ветеринарам. Для того, щоб перенести ведмедя до машини, потрібно вісім сильних чоловіків. Вага Маші – близько трьохсот кілограмів. Щоб підняти її, співробітники притулку просять ще шістьох добровольців на допомогу. Півтори години, і Маша буде нарешті вдома.

Ведмежий Край

Ігор Стойко – голова селищної міської ради Домажира. Ще його попередник підписав угоду з австрійцями щодо будівництва притулку для тварин. Стойко каже, що двадцять гектарів дали організації у безстрокову оренду. Оплату призначили символічну – 4 тисячі гривень на місяць.

«Наші місцеві навіть вовка не бачили, а тут двадцять ведмедів буде! – розповідає Ігор Стойко. – Це буде туристичний об’єкт і ми сподіваємося, що разом із притулком ми зможемо побудувати дороги у селищі, подаватися потім на ґранти та залучати більше інвестицій у район».

У кабінеті селищного голови, окрім купи книжок та спортивних нагород, вже є багато речей із ведмедями. Сумки, календарі, маленькі статуетки та великий дерев’яний макет ведмежати.

«Цього ведмедя ми купували ще до того, як приїхали австрійці», – каже Стойко.

Селище Домажир розташоване за двадцять кілометрів від Львова. Зараз сюди доїхати можна 125-тою маршруткою до зупинки Ямельня, а далі зробити ще рівно 2640 кроків сільською дорогою до самого ведмежого притулку. Відстань до свого нового місця роботи вже встигли прорахувати тутешні працівники. Сподіваються,  що зовсім скоро тут відремонтують дорогу й пустять декілька автобусів. Поки що йдуть пішки.

«У нас величезна територія для ведмедів, – розповідає охоронець притулку. – Пішки його можна аж за сорок хвилин обійти, якщо не зупинятися й не розглядати нічого».

Десятки просторих вольєрів, басейни, різноманітні іграшки для тварин. На одного ведмедя за міжнародними стандартами має бути з один гектар площі.

«Ведмеді у природі воюють одне з одним за територію, – каже співробітник притулку Роман. – За їжу, правда, вони теж б’ються. Проте у нас вони спокійніші».

Одним із перших мешканців притулку став ведмідь Потап.

Його привезли ще на початку літа, коли ще тривало будівництво. Трактори й будівельники, щоправда, працюють і зараз. До офіційного відкриття притулку залишилося декілька днів, а великі вольєри ще не добудовані. У невеликих перегінних поки що розташувалися й інші ведмеді. Нещодавно з Житомира, з меншого притулку, створеного Four Paws, приїхали Настя та Бодя. А за день до приїзду Маші з Коломиї привезли ведмедя Тайсона.

«Тайсон був у набагато гірших умовах, ніж Маша, – розповідають працівники притулку. – Його не годували як належить. Не прибирали по декілька місяців його клітку. Було тяжко і з його власниками, а під час переїзду він прокинувся за півгодини до приїзду на місце. Потім його було не так вже й легко витягти».

Доглядачі тварин – «кіпери» – годують своїх підопічних тричі на день. Розповідають, що не можна просто покласти їжу в одному місці – це не цікаво для ведмедя. Саме тому кожне годування перетворюється на гру. Хліб, фрукти, варені яйця, овочі та м’ясо ховають від ведмедів по всій території вольєру. Завдання для тварин – віднайти їжу.

Електронний пастух – дроти з невеликою напругою, натягнуті по всьому периметру вольєру – не підпускає тварину дуже близько до огорожі. Маші ще доведеться звикнути до цього. Навіть Потап, який приїхав сюди раніше за інших, адаптувався не одразу. Перші декілька днів він пробував сунутися за дроти, але вже розуміє, що не варто підходити близько.

«У притулку Маша буде жити в лісі, – пояснює директор центру утримання ведмедів Four Paws Карстен Хертвіґ. – Там є ставки, але все одно ця територія огороджена задля безпеки людей. Спочатку ведмедиця житиме у внутрішньому боксі. Декілька днів лікарі будуть спостерігати за її поведінкою, контролювати те, що вона їсть. Якщо все добре, то випустять до транзитного вольєру, де вже є природа й усі забавки. Залежно від її стану, до зими Машу спробують підготувати до сплячки».

Заснути на зиму для ведмедів у неволі не так уже й просто. Вони втрачають свої природні звички і потрібен час на їх відновлення. У диких умовах тварини перші два роки навчають своїх дітей усім навичкам виживання: беруть на річку, показують, як ловити рибу лапами. У притулках вони можуть навчити лише життю в неволі. Через це усі ведмеді тут стерилізовані.

Тібетська ведмедиця Христя жує яблуко й споглядає на людей у сусідньому вольєрі. Працівники ще раз перевіряють, чи готовий загін для Маші. З хвилину на хвилину спокійне та розмірене життя притулку враз наповниться дійством галасом: Машу везуть додому.

Дар’я Проказа, Олена Семенюк

 

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!