Як отець Олександр Кусий у львівській Катедрі благословляє африканських студентів і допомагає дорослим людям пізнати ази християнства.

Тридцятисемирічний римо-католицький священик отець Олександр Кусий називає себе людиною Східної і Західної України водночас. Він народився біля східного кордону, а служить біля західного, де йому як священику доводиться мати справу зі спільнотами, різними за мовою, культурою й ментальністю. Tvoemisto.tv розпитало отця Олександра про роботу з африканськими студентами у Львові, залучення дорослих людей до християнства та його рідне містечко у Приазов’ї, де тепер війна.

Я народився в Новоазовську на Донеччині, зараз це окупована територія. У тринадцять років переїхав звідти на Тернопільщину, у татові рідні місця. Я був російськомовною дитиною, й поки не опанував українську добре, середовише не цілком мене приймало. Вже тоді я зрозумів, наскільки Україна різна за мовою, культурою й ментальністю. Я ж завдяки батькам завжди ріс, дихаючи двома легенями – західною і східною. Думаю, що це мене збагатило: Бог дає мені тепер краще розуміти людей.

Із Церквою я зустрівся в тринадцять років. Зустрівся через людину. Таку, що не бреше, не краде, працює, завжди може віддати ближньому свій час і свої кошти. Це був чоловік, який працював у храмі в захристії. Якось він просто запросив мене до церкви: прийди, мовляв, подивись, якщо цікаво. Пізніше я зрозумів, що цей чоловік має віру й живе з Богом, і що цього навчають у Церкві. Я дивився на священиків, і мені подобалось те, які вони вільні, й те, що живуть не тільки для себе. І те, що вони щасливі. Я вирішив: після школи йду до семінарії.

Читайте також: Духівники Твого міста. Владика Володимир Груца про Бога, який сміється

Церква мене багато в чому збагатила. Після семінарії я навчався п’ять років у Папському університеті в Римі, потім в Америці, захистив докторську дисертацію. У Римі я жив у міжнародному колегіумі, де було понад півсотні священиків із різних куточків світу – з Мексики, Венесуели, Коста-Рики, Танзанії… З багатьма ми досі підтримуємо зв’язок. Радію, що дитяча інтуїція мене не підвела, й саме в Церкві я знайшов найцінніше у своєму житті.

Я працюю в єпархіальному управлінні – Курії. Довго займався нотаріальними справами – паперами, статутами, реєстрацією. Зараз моя відповідальність – реєстрація священиків і монахинь, які приїжджають в Україну з інших країн. Крім того, відповідаю за відділ душпастирства ЗМІ. Моїм першим завданням було підтримувати сайт та інші канали комунікації Львівської архідієцезії Римо-Католицької церкви. Хоча я переконаний, що за комунікації церкви має відповідати не священик, а журналіст. Також я вже кілька років допомагаю в душпастирській роботі у львівській латинській Катедрі. Це й участь у богослужіннях, і катехези для дорослих, і відвідини хворих – усе, що доручає настоятель.

9 років тому до мене прийшли парафіяни з Катедри з розмовою про те, що на телебаченні бракує католицького контенту і треба щось запропонувати. Разом із ними ми почали робити півгодинну телепрограму «Скеля». Вона виходила на різних львівських телеканалах, а зараз її можна переглянути на нашому каналі на Youtube. Налагодити співапрацю з телеканалами було нелегко: дехто з керівників узагалі не хотів пускати релігійних матеріалів в ефір. Інші, навпаки, раділи можливості розповідати про життя католицької спільноти. Так почалось моє практичне знайомство з журналістикою.

Читайте також: Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів

Журналістика є важливою для церкви, бо Бог хоче бути присутнім в усіх сферах життя людини, зокрема в мас-медійній. Завдяки медіа ми можемо робити багато справ, а Церква може додавати засобам масової інформації духу правди й відваги, змісту і глибини. Ми ж бо бачимо, що в світі медіа багато маніпуляцій і брехні, і часто рейтинг переважає над пошуком правди. Я вважаю завданням Церкви боротись за правду, якої хочуть люди. Але боротися мудро і благородно – в жодному разі не пропагандою чи тиском. 

Журналісти найчастіше цікавляться Церквою, коли є якась сенсація, та, звісно, на свята. Але життя Церкви набагато об’ємніше й цікавіше. В аудиторії є запит на інформацію, яка не потрапляє в поле зору колег-журналістів. Тому важливо, щоб католицька спільнота могла виховати своїх журналістів, знаходити професіоналів, які могли би на належному рівні розповідати про життя церкви. Католицьких журналістів дуже мало – не тільки у Львові, а й в усій Україні. Ми стараємось триматися разом.

Коли ми робили сайт, програмісти, які його писали, почали більше цікавитись Церквою. За час, що вони працювали над проектом, у них народилось двоє дітей, яких охрестили в одній з наших парафій. Я сміявся: швидше вийшло народити й охрестити двох нових членів Церкви, ніж створити для неї сайт.

Читайте також: Духівники Твого міста. Студентський капелан, який каже «привіт!»

Під дахом Катедри є багато різних спільнот. Найбільшою є польська, вона – фундамент нашої парафії. Далі є українська спільнота, яка також динамічно зростає, особливо після того, як кілька років тому ми впровадили українську мову у щоденний розклад богослужінь. Раніше в неділю протягом дня було п’ять служб, зараз їх вісім. Багато людей, які мають польське коріння, емігрують чи їдуть на заробітки до країн Євросоюзу. Натомість люди, які живуть, працюють і бачать своє майбутнє в Україні, приходять до нас.

Є велика потреба в катехезах для дорослих. Багато людей, яким за шістдесят або сімдесят, мають великі прогалини у знаннях і хочуть учитися. Ці люди мають прагнення входити до Церкви, але замолоду ніхто не передав їм віри – такі були часи. Йдеться не про те, щоб вивчити напам’ять «Отче наш», а про те, щоб зрозуміти правди віри, аби практичне християнство реалізувалось у їхньому щоденному житті. Для цього ми проводимо зустрічі й розмови. Ця робота дає плоди, й це дуже мене надихає. Папа каже, що Церква – це спільнота спільнот, адже в Церкві ми досвідчуємо, як Бог діє. Щоб полюбити і зрозуміти, що таке єдність, нам потрібно будувати стосунки з ближніми.

Є в нас також англомовна спільнота. Її основа – іноземні студенти, які навчаються у Львові. Це молодь із Нігерії, Камеруну та інших африканських країн. Більшість африканських студентів у Львові – мусульмани, але є серед них і християни. Вони самі прийшли до єпископа з проханням дати їм змогу утворити спільноту при парафії, можливість разом співати й молитись. Зараз у нас близько сотні таких студентів. Вони різних обрядів, не тільки римо-католики, але тримаються разом. Протестанти беруть активну участю у богослужіннях, співають у хорі, просто не приступають до сповіді і причастя. Наприклад, Пітер – ключова людина у хорі студентів-африканців – протестант, і він буває щотижня на римо-католицькій службі.

Читайте також: Духівники Твого міста. Отець Орест Фредина про складний характер святих

У спільноті африканців мене надихає, що вони мають потребу бути разом. Можливо, тому, що вони далеко від своїх країн, і це їх єднає. Студенти-українці закордоном не завжди так гуртуються. Маленьку спільноту африканців я знаю навіть краще, ніж сотні інших людей у катедрі. Знаю кожного на ім’я, в кого яка родина, хто які має потреби. Вони дуже прості і щирі. Перш ніж поїхати кудись на канікули, вони обов’язково приходять і просять про благословення. Або хтось приходить і каже: «Отче, мій тато сьогодні має День Народження, благословіть!». Так воно і працює: я даю йому благословення й не знаю, в який спосіб воно передасться за тисячі кілометрів на інший континент. Якщо хтось із них захворіє, до мене телефонують – треба йти й молитися за хворого, навіть якщо це звичайний грип. Я біжу до них, бо знаю, що людина хоче свою хворобу переживати з Богом.

Свої дні народження вони часто святкують не в ресторані, а в сиротинці. Я питав африканських студентів, чому вони обирають саме такий спосіб святкування, й чув відповідь: «Отче, я сьогодні маю свято, радість, тому хочу поділитись цією радістю з тими, кому її на щодень бракує». Тому вони збираються компанією друзів і їдуть до сиротинця організовувати музику, танці, співи, ігри, торт – усе, як має бути. Вони вміють віддавати, хоч і не є надто багатими людьми. Кожної неділі приходять до мене й питають: «отче, що нам зробити для Церкви?». Адже вони прийшли до храму, отримали благословення через участь у літургії, а тепер мають щось віддати. Це те, чого бракує нашим спільнотам – українським і польським. Вони, спостерігаючи за африканцями, й самі більше відкриваються. Завдяки цьому в нас у Катедрі з’являється набагато більше волонтерів.

Читайте також: Духівники Твого міста. Чому владика Едвард Кава знімає військову форму

У наймолодшій львівській парафії святого Івана Павла ІІ є неокатехуменальна спільнота, до якої я належу. Її мета – християнське виховання вже дорослих людей. До неї входять двоє греко-католицьких і двоє римо-католицьких священиків, а також п’ять чи шість родин, деякі з них багатодітні. Ми разорм слухаємо Слово Боже й відповідаємо на нього, маємо спільні виїзди, проводимо багато часу разом, допомагаємо одне одному. Знаємо одне одного й завдяки цьому маємо більше правди, відкритості, щирості; збагачуємо одне одного. Так, це займає багато часу й зусиль, але воно того варте – це досвід прийняття іншого. Мені це дуже допомагає, бо без спільноти священик існувати не може. Інша людина необхідна нам як повітря, щоб учитись любити, прощати, ставати святим.

Моя мама й рідні жили в Новоазовську до останнього, сподіваючись, що війна відступить. Але неможливо жити там, де дитині доводиться ходити до школи під звуки пострілів напівп’яних вояків. Колись моя мама посадила біля хати троянди, аж тут на подвір’я прилетіла міна і знищила їх. Тепер мама живе на Тернопільщині у батьковій хаті. 2014 року, коли в місто зайшли сепаратисти, я якраз був у Новоазовську – у мами на канікулах. Багато хто з моїх друзів і однокласників загинули, захищаючи місто, хоча дехто перейшов і на бік Росії. Це страшно, коли сусіди і знайомі ворогують і йдуть зі збороєю один проти одного. Колись там був курорт, а тепер кільком поколінням доведеться працювати, аби все розмінувати.

Текст – Олена Кулигіна

Фото надані отцем Олександром Кусим