Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців

7436 0
Спорт, яким займається львів’янка Олена Бєлкіна, є також мистецтвом, випробуванням, даниною традиції та ліками від депресії.

Стук-тук-тук, стук-тук-тук… Ритмічний звук наповнює простір невеличкого залу, розливається луною. П’ятка – носок, п’ятка – носок, стук-тук-тук, стук-тук-тук… Карбовані рухи танцівниць визначає жвава мелодія, яку ледь чутно за ударами каблуків об підлогу. З кожною хвилиною темп стає швидшим, а кроки – впевненішими…

Мелодія закінчується, і дівчата в зелених футболках зупиняються. Тренування триває не більше двох годин, адже сучасні ірландські танці – це атлетична дисципліна, яка вимагає стовідсоткової віддачі. Якщо не дати тілу відпочити, воно перестане слухатись.

– Для мене ірландські танці – це, перш за все, виклик для мозку, – жартує Олена Бєлкіна, керівниця львівської філії харківської школи «Юнікорн». – Запам’ятовування танцювальних схем – це профілактика пов’язаних із віком захворювань нервової системи. Полегшені версії танців використовують навіть у будинках для літніх людей, щоб сповільнювати розвиток хвороби Паркінсона. Я планую жити довго та щасливо, от і вирішила зайнятись ірландськими танцями.

Казка

У 2012 році до Львова переїхала харків’янка Аліса Нестерова, яка займалась у школі «Юнікорн». Вона набрала групу охочих танцювати сучасні ірландські танці, серед яких була і Олена.

– Я цікавилась літературою та фільмами, створеними у жанрі фентезі. Більшість із них засновані на європейській, зокрема кельтській міфології, тому Ірландія для мене була чимось абсолютно ефемерним та нереальним. Вигаданий світ Толкіна має коріння у кельтській культурі, – Олена каже, що на території колишніх радянських республік саме «толкіністи» першими почали займатись цим видом спорту.

Історія ірландських народних танців починається з ХІ століття. Пізніше англійські завойовники забороняли ірландцям танцювати народні танці. В другій половині XIX століття, за часів «ґельського відродження», танці починають досліджувати, систематизувати та стандартизувати. До появи першої Комісії з ірландських танців кожен регіон Ірландії мав свої особливості, техніка виконання була різноманітною, хоча й базувалась на певних спільних принципах. З кожним роком комісія усе більше рафінувала танці, поки вони не стали досконалими. Школа «Юнікорн» підпорядковується одній із порівняно молодих спільнот, World Irish Dance Association (WIDA), яка популяризує спортивні танці у світі з 2004 року.

– Якщо порівнювати наше заняття з алкоголем, то сучасні ірландські танці – це чистий медичний спирт, а традиційна танцювальна імпровізація, шан-нос, – це ель, кожна партія якого має особливий неповторний смак, – каже Олена.

Композиція

Зараз у школі займається близько десяти людей, раніше бувало більше двадцяти. Графік тренувань складений так, щоб у приміщенні одночасно було лише четверо, максимум п’ятеро учасників – амплітуда рухів танцю досить значна, а зал тісний. Вік танцівників від 15 до 40.

– Я не дитячий педагог, і волію працювати з дорослими, тому потенційному учаснику школи повинно бути щонайменше тринадцять років. Підлітки уже достатньо самостійні: апелювати до особистості простіше, ніж змушувати дитину завчати рухи танцю. Труднощі перехідного віку мене також не надто лякають – я знаходжу спільну мову зі своїми учнями, – пояснює Олена.

У другій половині XX століття ірландськими танцями займались переважно спільноти етнічних ірландців по всьому світові.  Дитину віддавали до танцювальної школі у три роки, і навіть якщо вона була талановита та регулярно змагалась, завершувати кар’єру доводилось у віці сімнадцяти–вісімнадцяти. Лише у 1990 році в Сполучених Штатах Америки створили проект Trinity Irish Dance Company, який дав можливість колишнім чемпіонам підліткового віку танцювати далі вже як професійним танцівникам. Проект існує досі.

Після того, як Майкл Флетлі та артисти Riverdance відкрили танцювальним шоу «Євробачення» 1994 року, сучасні ірландські танці стали популярними і серед людей, які не мають нічого спільного з ірландською спадщиною.

 

– Я не можу сказати, що учні школи, яким виповнилось тридцять п’ять, танцюють гірше за молодших. Інша справа, що у людей після тридцяти років залишається значно менше часу на тренування. Проте у молодих інша проблема – брак коштів. Я працюю у сфері ІТ і допомагаю своїм учням: хочуть їхати на фестиваль – будь ласка, гроші будуть, було би бажання.

Олена каже, що для багатьох тренерів в Україні ірландські танці – це заняття для душі, аж ніяк не основна професія.

– Закордоном людина отримує сертифікат тренера, відкриває власну школу, набирає учнів та присвячує танцям більшу частину свого життя. Проте часто трапляються й нашарування різних професій. І для цього є історичні підстави. Ось нещодавно прочитала, що ірландські майстри танцю не могли викладати цілий рік: Ірландія – країна католицька, й під час посту танці, м’яко кажучи, були небажані. Щоб вижити, хореограф опановував додаткову професію. Наприклад, Джеремайя Моліно, видатний майстер ірландських танців, ремонтував взуття та доглядав худобу.

В Україні ірландські танці часто залишаються хобі, тож школу «Юнікорн» обирають радше як місце з унікальною атмосферою й товариством, а не як спортивну команду. І лише особисті якості окремо взятого спортсмена приводять його на чемпіонати Європи та світу.

– У структурі змагань є таке поняття – «феш», або ж фестиваль. Початково феш нагадував ярмарок, де крім смачної їжі та напоїв можна було продемонструвати свої танцювальні навички та позмагатися. Після появи танцювальних комісій фестивалі отримали правила і перетворились у відбіркові етапи перед чемпіонатом. В Україні феші організовують у Києві, Одесі та Львові.

Олена жартує: якщо слово «феш» легко запам’ятати, то термін для означення наступного рівня змагань не такий простий.

– З літа і до Різдва проводять так звані «ерахтаси», кваліфікаційні чемпіонати. Це слово пишеться так само як і назва Парламенту Ірландії: Oireachtas. Щоб взяти участь у ерахтасі нашого регіону, потрібно їхати до Мінська. Після – світовий чемпіонат, дата проведення якого приурочена до Великодня.

Техніку танцю для змагань учням школи викладають і харків’яни, зокрема головний хореограф «Юнікорну» Аліна Солоницька. Щороку дівчата їздять на майстер-класи та літню школу до Одеси. На початковий рівень люди потрапляють після трьох місяців тренувань, а взяти участь у феші можна вже після першого року навчання. Головні перепони – нерегулярність тренувань, травми та відсутність почуття ритму.

– Я не дуже люблю брати участь у змаганнях, але готую до них учнів. Звичайно, щоб підтримати своїх, інколи доводиться йти на феш, як ось цього року, – говорить Олена. Сама вона впевнено танцює початковий та основний рівні змагань, проте може навчати своїх учнів і передчемпіонських танців:

– Я можу виконувати окремі куски із танців вищого рівня, проте мені не вистачає витривалості, щоб завершити композицію. Наші досвідчені вихованки уже закрили цей рівень, і лише стан здоров’я однієї та процес вступу до вишу другої не дають їм підкорити новий.

Імпровізація

У кутку зали на купу складені чорні черевички на шнурівці з міцними набійками на каблуках. Деякі пари дуже зношені, залатані та клеєні. Якщо уважно розглядати фотографії, які висять на стіні поруч, можна впізнати стоптані туфлі, які контрастують із яскравим вбранням учасниць.

Олена пояснює, що саме в «хардах» із набійками танцюють сучасні ірландські танці:

– Моїм черевичкам більше трьох років, проте вони мають іще досить пристойний вигляд. У людей, які готуються до світового чемпіонату, таке взуття «вмирає» протягом року. Взуття зроблено по колодці, а не по нозі, тому його потрібно важко і довго розношувати, як пуанти балеринам. Якщо у танцівника перед чемпіонатом розвалюються черевики, купувати нові просто немає сенсу – це буде фіаско. Якось перед виступом я поїхала купити дівчатам колготки і в мене вкрали з машини сумку з туфлями. Важко передати словами мої відчуття… Тому прохання позичити взуття чи зробити постановку танцю протягом декількох тижнів звучать смішно.

Окрім степу є ще м’які ірландські танці, які виконують у чорному шкіряному взутті, схожому на чешки. В м’яких танцях є багато балетних рухів, зокрема високих стрибків, тому танцюристи часто травмуються. Під час жорстких та м’яких танців спина повинна бути прямою, а руки витягнуті вздовж корпусу. На початку XX століття спортсменам навіть давали тримати камінці, щоб руки не заважали танцювати. Зараз викладач теж часом пропонує взяти якісь дрібні предмети – зайняти руки.

– Сучасні ірландські танці не варто сприймати лише як спортивну дисципліну, під ними лежить значний пласт історії та культури, і не тільки ірландської. Мене часто питають, чому в ірландських танцях так мало Ірландії. Невже ірландці танцювали з простягнутими вздовж тіла руками? Вони одягали таке яскраве вбрання? Як довжина чемпіонської спідниці корелюється із католицькою побожністю Ірландії? Насправді ж ірландські танці – це данина традиції, як греко-римська боротьба, – сміється Олена.

Окрім обов’язкової для змагань програми, учасники школи вивчають шан-нос (в перекладі означає «старий шлях») – танець у старому імпровізаційному стилі. До дев’яностих років ХХ століття ніхто не задавався питанням збереження шан-носу, він передавався з покоління в покоління в народі. Майже занепалий, нещодавно шан-нос воскрес із небуття, зокрема, завдяки інтернету. Шан-нос не потребує особливих фізичних даних, лише регулярних тренувань. І взуття на дзвінкій підошві.

– Нещодавно ми створили канал на Soundcloud, де публікуємо звук ірландських танців. Саме так – просто звук. Що досвідченішим стає танцівник, то швидшими стають його кроки. Він паралельно основній мелодії вибиває носками та каблуками свій ритм, створює індивідуальний малюнок.

Олена наводить простий приклад: швидкість мелодії в середньому 113 ударів на хвилину, а темп чемпіона в чотири рази швидший.

– Це свого роду джаз у танці, який може обмежити тільки обсяг фантазії.

Хвилина слави

На змаганнях із сучасних танців виступ триває лише хвилину чи трохи довше – щоб оцінити вміння спортсмена, суддям більше не потрібно. Повні ж версії тривають три з половиною хвилини та потребують надлюдських зусиль. Танцівникам потрібно перекрити усю площу залу; завдання педагога – створити схему та пояснити, у якому кутку хто повинен бути. Колись майстерність визначали в інший спосіб: танцювали на вийнятих із петель дверях, по краях яких стояли склянки з водою. Головне – не вийти за межі та не розхлюпати воду. Для сучасного глядача цікавішими за змагання є шоу-постановки або ж виступи-імпровізації танцівників шан-носу.

– В ірландських сучасних сольних танцях усе залежить тільки від виконавця – не потрібно пари, ніхто не заходить в особистий простір. Тому до нас у школу часто приходять люди, які не надто люблять спілкуватись, не приймають дотику. Приходять люди з низькою самооцінкою або в депресії – великі навантаження та приємна музика допомагають упоратись із цими проблемами. Сюди можна прийти, щоб перевірити себе, – каже Олена.

Найскладніше перші півроку: танцюєш, повторюєш, нічого не виходить. Тренерці доводиться підбадьорювати учнів, наголошуючи на їхніх успіхах.

– Інколи до нас ідуть із конкретною метою, щоб підготувати танець протягом двох місяців. У мене була панянка, яка вирішила зробити подарунок музикантам свого гурту. І вона це зробила. Приходив хлопчина, який багато разів був в Ірландії, дивився шоу і хотів «так само танцювати». Я відповіла: якщо будете працювати над технікою протягом п’яти років, наблизитесь до бажаного результату. Він був спортивної статури, з гарними задатками. Тренувався місяць і покинув, не витримав навантаження…

На заняттях з новачками тренерка спершу показує рух, потім повторює разом з учнями, виправляє їх і демонструє ще раз. Щоб танець виглядав легким, потрібно працювати важко.

 – Немає ознаки чи критерію, за яким можна визначити, залишиться людина танцювати чи піде. Але спробувати дамо кожному. Можливо, саме ці танці і є тим, чого людина шукала.

Катерина Москалюк

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!