Як у 20 років пройти Попасну, врятувати друга і залишитись в армії
20-літній Юрій Закопець, позивний «Калина», до того, як піти добровольцем на Схід, був звичайним підлітком: любив музику, грав на фортепіано та віолончелі, а на життя планував заробляти малярем-реставратором декоративних робіт. Втім, сьогодні Юрій – вихованець Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та майбутній офіцер Збройних Сил України, який довгий час провів у зоні АТО.
«Я одразу зрозумів – це війна»
Життя молодого львів’янина змінилося ще з початком Революції Гідності, на яку Юрій Закопець потрапив після першого побиття студентів на майдані в Києві і пробув там до кінця. Брав участь у подіях на вулицях Грушевського, Інститутській та в Маріїнському парку. Далі, не вагаючись, пішов добровольцем у батальйон «Донбас» – третій батальйон Національної гвардії України.
«Я одразу зрозумів, що це початок серйозних воєнних дій, – розповідає Юрій Закопець. – У батальйоні «Донбас» нас сформували в роти і почали тренування. Фактично, розпочалась інтенсивна двомісячна підготовка до майбутніх боїв, після якої ми вирушили в Артемівськ. Там отримали завдання охороняли блокпости дороги на Горлівку та цілодобово патрулювати місто».
Про перше бойове завдання
Перше завдання, в якому взяв участь боєць, – звільнення Попасної. Успішно виконати операцію було вкрай важливо, адже ця територія була стратегічною залізно-дорожньою розв’язкою.
«Вивчивши карту місцевості та підготувавшись до бою, ми вирішили колоною з Артемівська (нині Бахмута – ред.) Під’їхавши ближче до міста, проїхали через пошкоджений після підриву сепаратистів міст і одразу наштовхнулись на перший блокпост, – каже боєць. – Спершу в місті нікого не побачили, лише сліди перебування сепаратистів та російські прапори. Але зовсім скоро на нас відкрили перехресний вогонь з обох сторін, на який ми не сподівалися. Окрім цього, наша техніка зайшла у так звану «змійку» і сама себе заблокувала, а через двадцять хвилин бою виникла інша проблема – на БТРі зламалася гармата і ми не могли стріляти у відповідь. Згодом зник зв’язок і розпочався хаотичний відступ».
Про порятунок товариша
У бою за Попасну одному з бійців української армії відрикошетила куля в ногу. Юрій Закопець на той час був на посаді медика-стрільця і одразу почав надавати першу допомогу: перев’язав рану і виніс потерпілого з поля бою. За проявлений героїзм, та, фактично, порятунок товариша Юрія було нагороджено першим орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Допомігши побратимові, я отримав перший досвід перев’язування бойових ран і дуже радів, що допоміг людині. Проте привід сумувати теж був. У цьому бою героїчно загинув мій товариш Сергій Бохонько, який був водієм і отримав наказ залишатися в тилу і чекати нових команд. Коли розпочався хаотичний відступ, ми не могли прикривати один одного і саме Сергій виїхав на машині вперед і загинув під ворожим обстрілом», – каже боєць.
«Найважче було боротися з панікою»
«Паніка – це дуже великий ворог, саме вона заважає згуртованій роботі. Попри страх я намагався виконувати все максимально механічно і не думати про складність ситуації, – наголошує Юрій Зкопець. – У бою за Попасну злагодженість була хорошою, але недостатньою для такого бою, тому ми змушені були відступати у Артемівськ».
До повторного бою було підготовлено артилерію та проведено авіарозвідку, артпідготовку і після артобстрілу міста нам навіть не довелось зачищати його з автоматами, адже сепаратисти здали свої позиції.
«Пройшовши центральними вулицями Попасної, ми співали гімн, який тоді звучав для мене, мабуть, найбільш патріотично», – каже боєць.
Війна могла закінчитися у 2014
У 2014 році українська армія значно перевищувала ворогів кількістю, технікою та озброєнням і звільняла місто за містом. Саме припинення вогню, на думку бійця, було найбільш невчасним рішенням.
«Якби ми продовжували в такому ж дусі, то звільнили б територію до кінця року. Втім, коли було оголошено перемир’я, приїхала підмога з російської армії і сепаратисти зміцнили лінії оборони. На цей часу у нас була нестача особового складу і недостатня спрацьованість між Збройними силами України і добровольцями», – каже Юрій Закопець.
«Я до війни і після – дві різні людини»
«Війна багато чого змінила у моєму житті. Я до війни і після – це фактично дві різні людини. Передовсім, змінився світогляд, – каже львів’янин. – Людина, яка бачила війну та смерть, більше не вбачає цінності в грошах, а починає цінувати підтримку друзів, родини, любов батьків і загалом те, що вона має у конкретний момент життя».
Про виступ у Верховній Раді на День Конституції
«Емоцій від виступу було дуже багато і, можливо, не всі вони були позитивним, – розповідає Юрій Закопець. – Дорогою у Верховну Раду я планував сказати дуже багато, але все ж вирішив утриматись від негативу у цей день, а просто подякувати родині, близьким та усім людям, які допомагають армії, які без примусу віддали останнє, морально підтримували і робили це свідомо».
«На передовій не має канікул»
«Я отримав дуже цікаву можливість порівняти день у парламенті з днем на полі бою, тому вирішив нагадати депутатам, що на передовій немає канікул, а хлопці місяцями, а то й роками не бачать своїх родин і кожен день ризикують життям. Тому неприпустимо їхати у відпустку, відпочивати на Мальдівах у надскладний для країни час, коли ледь не щодня з’являються нові смерті», – зауважує боєць.
Про день в академії і на полі бою: замість чашки кави – автомат
У академії курсанти вчать теорію і практику, яку відпрацьовують на полігонах – в зоні ж АТО доводилось поєднувати і теоретичні, і практичні знання одночасно. Тим паче не в рамках навчань, а під час реальної боротьби.
«День в академії і день на фронті – це як відпочинок на Таїті і спекотне літо в бабусі на городі, де виконують тяжку роботу. Бабуся – це Україна, для якої я працюю, а академія – це Таїті, де я набираюся сил, – порівнює Юрій Закопець. – Звичного ранку, як ми звикли казати «ранку з кавою», на фронті не було. Час там не мав значення, він був лише одиницею вимірювання і не більше. Не було такого поняття, як сніданок-обід, або день-ніч. Коли ти виділиш собі час на ранок, тоді він і буде.Та й загалом ранок зустрічали не з чашкою кави, а з автоматом».
День у академії розпланований погодинно, тоді як жодного плану на полі бою немає. Єдиний план дня і час, на який всі орієнтувалися, – це час обстрілів сепаратистів, – розповідає курсант.
Про Львів та моду на патріотизм
Майбутній офіцер Збройних сил України, живучи у Львові, розповідає про своє бачення львівського патріотизму. «Львів – дуже патріотичне місто, але багато людей є патріотами лише на словах. Сьогодні модно одягати патріотичне, кричати «Слава Україні», розмахувати прапором. Але не всі розуміють що це означає, – каже хлопець. – Для мене прапор символізує цілісну державу, співаючи гімн, який існує для того, щоб збагатити свій емоційний стан, – я згадую про товаришів, про війну. А кажучи «Слава Україні! Героям слава!» я віддаю шану воїнам, що загинули».
Кожен повинен зробити те, що від нього залежить
Після поранення у бою та тривалого лікування Юрію запропонували розпочати навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Продовжити військову справу хлопця мотивує ціль – виконати обов’язок перед країною та оправдати сподівання командирів, які вплинули на формування його світогляду.
Львів’янин наголошує, що сьогодні слід зібрати усі сили і вдарити як дипломатично, так і на полі бою. Потрібно бути рішучими, чіткими і тільки тоді вдасться віддати максимум для спільної справи. «Сьогодні дуже багато молоді витрачає час на непотрібні речі і не розуміє масштабу проблеми. У компанії з друзями усі сильні та героїчні, коли ж приходить повістка, то всі косі, криві, сліпі, немічні, – каже Юрій Закопець. – Більш за все хотів би, щоб усі люди зрозуміли, що війна не припинилася і потрібно робити самопожертву заради спільного блага – щось собі заборонити, щоб зробити добру справу. Наприклад, утриматись від розваг, а на заощаджені гроші долучитися до придбання того ж таки бронежилета».
Підготувала Оксана Лісна
Фото Мар'яни Валько
Оператор, режисер монтажу – Дмитро Тарадайка