Фото: Вікторія Андрєєва

Фото: Вікторія Андрєєва

«Гнутися, але не ламатися». Мар'яна Савка про творчість, успіх та стереотипи

1521 0
Мар'яна Савка переконана, що треба дозволити собі успіх.

Відома письменниця, головна редакторка популярного видавництва, а віднедавна — співачка Мар'яна Савка у межах проєкту «Що б ви робили, якби не боялись» розповіла Tvoemisto.tv, як особистісна криза спонукала створити «Видавництво Старого Лева», як навчитись чути себе та не боятись стереотипів.

Ваше «Видавництво Старого Лева»  це видатна історія успіху, бренд міста, країни. Як гадаєте, чому ваша справа стала успішною?

Я ніколи не сприймала це в категорії успішного проєкту, який звикло вимірюється добробутом та фінансами. В перший рік роботи видавництва було дуже багато праці, вкладень і викликів. Ми вболівали за якість, іноді без особливих умінь.

Але ми реалізовували мрію. Нам дуже хотілося створювати нову реальність, у якій зростають українські автори і разом із ними — читачі. Ми хотіли творити майданчик для творчого нетворкінгу та розвитку. Дуже хотілося, щоб український читач не почував себе меншовартісним, щоб міг отримати такого ж рівня літературу, що й в Європі. Так воно і сталося. 

Ваш підхід відрізнявся: у вас все починалося не з ідеї, а з легенди?

Насправді все починалося з небажання жити далі так, як ми жили. З бажання змін. У далекому 2001-2002 роках ми з одним із засновників пережили певну особистісну кризу. Здавалося, що вже ніщо не тішить, не було втішної роботи і радісних обставин. Про який успіх взагалі можна було говорити? Ми такими категоріями навіть не мислили. Зрештою, не особливо читали тоді мотиваційну та бізнес-літературу. Хотілося робити те, що нас реально драйвувало би. Оскільки ми обоє філологи, вирішили, що книжки  це саме те, що нам подобається.

Мої батьки були затятими бібліофілами, у нас була велика бібліотека. Це і стало визначальним, аби бути видавцями. Поступово копали цей тунель, бо на початках навіть не знали авторів чи художників, які є на ринку. А їх і не так багато було. Деякі книжки, як-от «Чи є в бабуїна бабуся?», я писала просто тому, що в мене не було рукописів.

У країні бракувало гарних дитячих книг і ви вирішили заповнити цю нішу?

Так. У мене взагалі така позиція, якщо тобі бракує чогось, то візьми і зроби це. Потім була теж правильна позиція: красиві книжки, які ти вже створив, треба ще й красиво презентувати. Важливо було організувати цікаву промоцію книги, щоб навколо цього закручувати аудиторію прихильників, щоб вони приходили не лише за товаром, а й за емоціями. На початках я писала сценарії до презентацій, залучала акторів, сама брала участь у цих хороводах. Із легкістю могла піти на секонд-хенд і купувати для акцій відповідний одяг героям. Ми їх одягали у перуки і вони буквально перетворювалися на персонажів книжок. І насправді це було класно, воно межувало з тим, чим мені подобалося займатися, адже починала я як актриса.

Від мистецьких занять мене трохи відсунуло, коли почала працювати в бібліотеці імені Стефаника, тому поверталася з радістю: працювала з дизайнерами і у такий спосіб ставала художнім редактором книжок. Це був теж цікавий досвід, бо я ніколи не володіла дизайнерськими програмами, але завжди відчувала: а може, це посунути сюди, тут змінити шрифт, тут  колір. Мені це завжди подобалося. І через багато років я прийшла до того, що сама малюю і навіть створила ілюстрацію до книжки Іздрика. А зараз знову повернулася на сцену вже в іншій зовсім ролі, віддавши багато менеджерських функцій великій команді «Видавництва Старого Лева».

А як вдалось вибудувати цю велику команду? 

Вона з'явилася не одразу, а після певних кризових моментів у житті видавництва. З того часу, як ми почали працювати з нашим партнером  компанією !Fest. У 2012 році всередині поміж засновниками відбулася серйозна перетрубація  Юрій Чопик вийшов. До команди приєднався директор Микола Шейко. І разом із Миколою ми створювали колектив, брали на роботу людей, більшість із них працюють досі.

Я іноді задумуюся, що ж тримає цих людей стільки років? У якийсь момент були ротації, але міцне ядро залишилося. Я думаю, що це і великий позитив, і велика небезпека. В нас у колективі родинні стосунки, які ми плекали на довірі. Не з кожним є змога підтримувати теплі стосунки, але я все одно намагаюся не втратити нікого з поля зору. Люблю їздити в ті осередки, де є інші частинки колективу  до Одеси, Києва чи Дніпра. Мені було б дискомфортно переходити на віддалені корпоративні стосунки. Можливо вони були б ефективніші, але там би втратилася оця важлива емоція, з якою ми створюємо книжки, адже це дуже емоційний продукт  ти мусиш любити те, що робиш. Люди мусять ладнати між собою, щоб книга вийшла гармонійною. Я чомусь дуже вірю в те, що ці речі дуже пов'язані.

Ваші книги дуже гарні, мабуть, ви візуал?

Я справді  візуал. Я навіть колись у блокнотах не записувала (записувати для мене нічого не означає), а малювала обкладинки нових книжок. У такий спосіб мені їх було легше робити. Люблю собі створювати борд із завданнями. Для мене дуже класно все малювати, робити візуалізацію.

Ви друкуєте такі книги, які радо приймають у світі. У Франкфурті дві ваші книги внесли до сотні найкрасивіших. Що ж приваблює іноземців?

У нас із нашими книгами багато перемог на міжнародних конкурсах. Нам дуже пощастило, що ми почали співпрацю з Андрієм Лесівим і Романою Романишин, бо фактично вони відчинили нам двері в іноземний ринок. Вони нас переконали подати в Болонью їхню книжку. Тоді ми вперше брали стенд і подавалися на конкурс. Книжка «Зірки і макові зернята» увійшла до п'ятірки в номінації Opera Prima конкурсу Bologna Ragazzi Award. Це дозволило продати її за кордон.

Коли ми приїхали на виставку в Болонью, то раптом побачили, що наша робота на усіх стендах, які промоціюють книги переможців. Наступна книжка «Війна, що змінила Рондо» знову увійшла до п'ятірки, але вже в номінації New Horizons. Ми були в ситуації, яка дуже рідко трапляється: коли два роки поспіль ті ж самі автори, те ж саме видавництво отримують такі нагороди. І буквально через рік, коли вони зробили книги «Голосно, тихо. пошепки» і «Я так бачу»,  цей дует став переможцем у номінації нон-фікшн. Іноземні фахівці дуже цінують інтелектуальну складову в ілюстраціях.

(Також недавно стало відомо, що «Видавництво Старого Лева» продавало права на книги від творчої майстерні «Аґрафка» «Голосно, тихо. пошепки» і «Я так бачу» російському видавництву «Манн, Іванов і Фарбер» («МІФ»). Цей факт викликав бурхливу дискусію у мистецькому середовищі. У видавництві пояснили, що таким чином популяризують українську книжку, — ред.)

Є думка, що книжку зустрічають за ілюстрацією. Це окремий елемент книги, не менш важливий і промовистий, аніж сам текст.

Звичайно. Загалом провідні світові видавці дуже цінують ідею, і залежно від того, наскільки ці ідеї є цікавими, новаторськими для них, так вони і реагують. Тут є важливою і своєрідна подача колористики. І цей друк кількома пантонами дуже новаторський, тож важлива не лише ілюстрація, а її насиченість сенсами. Книги нон-фікшн для дітей  це світовий тренд. Ми були у цьому піонерами. Зараз багато маємо іноземних книжок у цьому жанрі. Але найбільше тішимося, коли в цьому руслі з'являються українські автори, адже жанр не простий і новий для нашого ринку. А книги мусять бути ще й конкурентноздатними. Крім того, новими для нас є книжки-картинки. На ринку вони лише кілька років, за цей час жанр зайняв свою нішу, але у нас її аудиторія значно менша, аніж за кордоном. Те, що українські ілюстратори починають щораз більше працювати в цьому керунку, вселяє надію, що ми зможемо показати світові більше.

А як вам вдається залучати іноземних авторів, наприклад, Генрі Марш та його дружина обрали саме «Видавництво Старого Лева».

Це така неймовірна штука! Видавництво  це глобальний нетворкінг. Іноді я думаю: Боже мій, до яких неймовірних людей я можу дотягнутися тільки тому, що я є видавцем. От ми є видавцями книжок Террі Пратчетта, а я побачила його колись давно на фестивалі в Единбурзі. Я ще подумала собі, що це за дивний дядько з бородою та в капелюсі. До нього були такі черги, а я навіть не знала тоді, хто такий Террі Пратчетт. Але запам'ятала, що в Британії він був дуже популярним.

Коли ж ми стали видавцями його творів, зустрілися з його агенткою, мені хотілося зацікавити її, розказати про місто, з якого ми приїхали. А Львів у світі має чимало версій написання, то він Lviv, то  Lvov, то  Lemberg. І дуже часто людям не зрозуміло, що ж це за місто. Я починаю щось розповідати, але з порожнечі в її очах, розумію, що це їй нічого не говорить. Потім ми почали говорити про наших британських авторів. Кажу, що один з них  Філіп Сендс. Вона поділилася, що цьогоріч читала дуже класну його книгу «Східно-Західна вулиця». І я продовжую: «Так-от! Це ж про Львів! Це про наше місто»...

Філіп та Генрі стали амбасадорами України в своїх книжках. Це просто фантастичний вплив, для мене це те, заради чого ми працюємо. На перший погляд здається, що ми просто видаємо книжки для українців. Насправді ж через цих людей ми робимо нашу країну видимою. Вони наші зв’язкові.

У Генрі є друг  Андрій Мизак зі Львова. Саме завдяки його ініціативі ми познайомилися. Він став нашим другом, часто приїжджає. Потім був Майдан, мені згадується така історія… Чоловік моєї однокурсниці отримав тяжку травму, його череп прострелили наскрізь. Його вже вважали безнадійним, але оперувати таки взялися. Генрі консультував медиків. І так сталося, що чоловік вижив, із ним все гаразд. Коли приїздив Генрі Марш, ми тут у видавництві влаштовували їм зустріч. Генрі дуже любить Львів, у нього тут багато друзів.

Рік тому ми привезли сюди Майкла Катакіса  він відає усією спадщиною Гемінґвея, родина письменника довірила йому займатися усім величезним архівом. Він написав книгу «Ернест Гемінґвей: артефакти з життя». На спільному сніданку я познайомила його з Генрі і зрозуміла, що зустрілися люди, які обов'язково мали зустрітися в цьому житті. Вони вже нікого не бачили, спілкувалися тільки між собою. І досі контактують, листуються і навіть їздили один до одного в гості, при тому, що один мешкає в Каліфорнії, інший  у Лондоні.

Львів стає доленосною точкою перетину для багатьох. Що змінює ставлення іноземних авторів до України? 

Цьогоріч до нас прилітала Арундаті Рой  фантастична жінка. Вона, як і багато інших, летіла до нас як у невідомість. Але їй дуже хотілося подивитися на Україну. Я надіслала їй приватного листа, в якому описала свої думки. Мені видається, що ми близькі люди, що вона наче моя родичка. І так ми можемо бути пов'язані з неймовірною кількістю людей у світі.

Коли вона їхала зі Львова, то казала, що їй сподобалась кожна хвилина перебування тут, а також запевнила, що в листопаді чи в грудні, коли полетить на велику конференцію в Нью-Йорк, перше, про що буде розповідати  про Україну. Ми намагаємося цим зарядити гостей. Вони пропагують тоді не той образ нензи і розпачу, вони говорять про країну нових людей, яка розвивається, яка створює новий мистецький простір.

На форумі за численними рекомендаціями я і собі придбала друковану у вас книгу «Місто дівчат» Елізабет Ґілберт. Зараз багато літератури про жіночу свободу, як гадаєте, чому?

Дуже мрію, щоб Елізабет приїхала до нас! А про свободу… Я думаю, що це історично так склалося  ми мали до цього дозріти. Ми не могли отримати цього раніше, бо ситуація з жіночою свободою нагадувала тотальну несвободу.

Наприклад, покоління моєї покійної бабусі. Вони постійно перебували у шаленій нерівності. Моя бабуся, мама мого тата, була неписьменною. Водночас обидва її брати отримали дуже гарну університетську освіту. Як таке могло бути? Тому що на дівчинку ніхто не покладав ніяких сподівань. Вона мала бути при полі. А нащо на господарці читати книжки? Поле, худоба, дітей глядіти. Це просто парадигма тієї епохи.

А друга бабця отримала 4 класи освіти. Хоча цього виявилося достатньо, аби читати книги. Її батько був дуже освіченою людиною і брати навчалися в університеті. Це при тому, що йдеться про вихідців із маленького села, а не з міста.

Моя мама, наприклад, сама собі прокладала стежку до нового життя. Вона була бунтарка: в школі першою обрізала волосся на коротко, носила коротку спідницю, а коли подорослішала — не намагалася бути такою, як всі. Вона сама вступала, як і тато. Тобто, для цього покоління освіта  це було вже звичне явище. Але, знову ж таки, з маминого класу може двоє дівчат здобули вищу освіту.

А якщо розглядати моє покоління — не знаю, як можна було не піти вчитися. Коли отримуєш освіту, отримуєш зовсім інший рівень свободи. В мене цей процес становлення ще й перегукувався з процесами в країні, бо в 90-му році вступала в університет. І тоді розумілося, що за Радянським союзом абсолютно не шкода. Нам не було чого втрачати, ми були готові до змін. Попри юність, після пар ходили на страйки. Я не їздила в Київ на революцію на Граніті, але писала поетичну відозву хлопцям і дівчатам, котрі голодували: «О, брате! Ми покинули книжки, бо совість б'є у дзвони наших душ».

Тобто цей вибух трапився паралельно з моїм поколінням. Але відгомін стереотипів ми ловимо досі. Те, що зараз сприймають як сексизм, те, що трактують, як приниження, тоді сприймали за норму. Так до цього ставилися, поганий гумор  теж гумор, посміємося. Недавно мій друг розповідав історію: приїхав знайомий із Росії і дуже грубо, по-сексистськи пожартував. Ніхто з оточення не засміявся. Гість був дуже здивований, але йому пояснили, що у нас з цього вже давно не сміються. Часи змінилися і це перший період усвідомлення.

Чи варто чоловікам панікувати з приводу жіночої незалежності? І як нам не переходити межі? Де взагалі ця межа?

Розумні чоловіки з цього збирають дивіденди. А не розумні  впираються в традиційний стереотип родини, де всі ієрархічно підпорядковані. Він  здобувач, який шукає мамонта, вона чекає його вдома, готує потім дичину, годує дітей. Це вже настільки не про світ, усе змінилося. Чоловіки такі ж люди. Межа їхньої свободи залежить від усвідомлення їхніх гуманістичних бар'єрів. У родині можуть бути дуже різні стосунки, але найважливіше, щоб вони базувалися на людяності, повазі, доброті, любові, довірі.

Як жінки можуть побороти стереотипи про гендерні ролі? Приміром, Мар'яна Возниця каже, що чоловіків ці стереотипи не цікавлять  вони є в головах жінок.

Це правда. Я просто божеволію, коли читаю деколи дописи у соціальних мережах, щоправда, серед моїх друзів таких мало, але є. Досі залишається стереотип жіночої вроди та сексуальності, як того, до чого всім треба прагнути, бо це нібито найважливіший інструмент досягнення цілі. Інший стереотип — про чоловіка яким він має бути сильним, відповідальним, незламним. А чому не думати про те, що він має бути уважний, добрий, чуйний. Я не за те, щоб у чоловіків не було маскулінних речей. У нього має бути все, що для нього є природним. А це можуть бути риси, які поза межами стереотипу, які просто властиві йому. Чому чоловіки не плачуть, чому їм не можна чогось дозволяти, наприклад, слабкості. Це повна дурня, вони мають на це право, як і жінки. Якщо вони самі собі цього не дозволяють, якщо не дозволяють собі вибуху емоцій, то заганяють проблеми всередину, а потім це виливається непростими хворобами.

Давайте дозволяти людям бути такими, як вони є,бо часи мамонта минули. Є чоловіки, які зараз на війні. І це велике щастя, що у нас вони є. А є і жінки, які можуть це робити. А є дуже багато таких, які не готові. І це теж нормально, бо усі люди різні. Одна справа, коли це свідомий вибір, інша, коли хлопчиків просто вербують і кидають туди. Це зовсім різні речі. Є такі люди, в яких оце чоловіче начало дуже сильне, в них є потреба в адреналіні, вмикатися у щоденний подвиг. Але є такі, які носять дітей у слінгах і готують кашку вдома, тоді, як жінка працює в офісі. І нічого не порушується в їхній системі координат. Він опікується, просто в інший спосіб. Він дбає про дитину. І це значно краще, аніж бути мачо і залишити маля, бо він дуже крутий, а всі оці пелюшки його вивели з рівноваги. Тож взяв гримнув дверима і пішов.

У вас шалений ритм життя. Великою його частиною є сім’я. Як поєднуєте?

Намагаюся просто не заморочуватись. Наприклад, у стосунках із дитиною не проявляю нічого, що принесене педагогікою з постійним намаганням виховувати. Все життя зі своїми батьками я собі думала, що вони в мене такі класні, але чого вони так багато мене виховують, Це не минає так просто, вони досі це роблять. А я сина не виховую, його життя виховує. Я ніколи не була мамою, яка намагається, щоб у її дитини були найкращі речі, черевики в колір до штанців, або колір одягу дитину перегукувався з одягом мами. Чи коли йдеться про оці супер технології розвитку, за якими з ним треба працювати. Мені здається, що простіше просто любити людину і давати бути їй такою, як вона є. 

Вам доводилося розповідати про педагогіку, яка зараз процвітає серед мам. Як ставитися до постійних новинок у вихованні і до материнських порад? 

Мені дуже пощастило. Більшість моїх коліжанок вже мають дорослих дітей. Я ж встигла в останній вагон, бо народила дитину в 42. Тому вони не пхаються зі своїми рекомендаціями. Їхні діти вже давно виросли і вони забули, як це було. 

Ви тоді відчували тиск суспільства, прояви ейджизму? У нас прийнято дотримуватися вікових рамок щодо освіти, шлюбу, дітей…

Так, звичайно. Я багато наслухалася різних варіантів про те, що ми підтримуємо ґумову промисловість і таке інше.

Що відповідали на такі закиди?

Нічого. Я завжди приймала таку позицію  не реагувати на дурні репліки. Це тільки поглиблює безглуздість ситуації. Так само і у видавництві  ми ніколи не вступаємо у дивні словесні перепалки. Це лише втягує у непотрібний і безсенсовий конфлікт, який може дуже довго тягнутися. Ігнорування дурниць  найкращий спосіб боротьби з цими дурницями.

Ваш син вже читає? Чи можете порадити, як взагалі заохочувати діток до книги?

Ще не читає, бо йому нема 5. Але він уже знає всі букви. Ми йому читаємо. Але він цього діла не любить  ґаджетозалежний. Поки що я зовсім цим не турбуюся, бо дитина дуже розвинена. Він настільки багато знає, як для свого віку! Дуже вдумливий, може розповідати неймовірні історії. В нього дуже образне мислення і неймовірна фантазія. Я думаю, що колись він, може, і сам буде ці книжки придумувати. Також видається, що він проявить реальну, а не побіжну цікавість до книжок, коли сам почне їх читати. Коли в домі багато книжок і вони доступні, то рано чи пізно це станеться.

Що надихає вас до творчості?

Мій товариш, дуже гарний поет Сергій Осока, так гарно сформулював: із чого народжується поезія  з шуму в ефірі. Це і є творчістю. Ти твориш тоді, коли вмієш це вловити, коли налаштований. Тебе можуть налаштувати різні емоції: жалю чи радості. Але щоб це відчути, треба відкритися. Це відбувається часто і тоді, коли ти себе змушуєш. Я переконалася вже не раз, що іноді чарівний творчий копняк потрібен усім творчим людям. Це такий виклик самому собі.

Вам властива прокрастинація?

Ооо. Звичайно! Мені здається, що прокрастинація  це взагалі про творчих людей. Можливо, саме вона призводить до того, що вони займаються тим, чим насправді мають займатися. Коли я працювала в бібліотеці імені Стефаника, основна моя робота була робити бібліографію видань. Я працювала зі старою пресою, зокрема міграційною українською пресою. І я пам'ятаю, що у мене була чудова прокрастинація: я розгортала ці видання і розуміла, що з мене поганий бібліограф, я робила все для того, щоб це не робити. І коли я відволікалася і починала писати вірші, я собі думала: «Боже, як добре! День минув не даремно!».

А зараз багато дуже всього. Я розумію, що творчі люди дуже ліниві. Це також не просто так. Оцей творчий процес, насправді, забирає дуже багато енергії. Після цього ти тоді трохи розпружуєшся. А потім зусиллям волі знову вмикаєшся. Якщо у тебе високий ритм життя, ти часто просто не маєш часу на те, щоб полінуватися.

Для кожного автора вся його творчість важлива. Та чи є у вас якісь особливо знакові рядки?

У мене є такий вірш, який загалом дуже підсумовує мою життєву філософію. Я взагалі гедоністка, я люблю отримувати від життя задоволення. Але задоволення не в догоджанні собі, а в радості. Найбільше я не люблю страждати. Це мимоволі виходить. Але, дякувати Богу, у моєму житті ніколи не було депресії. Я не знаю, що це таке. В якийсь момент народилися отакі рядки:

«Питиму, їстиму хліб і вино.
Виловлю істину, виорю дно.
Істина істинна у простоті.
Боже, у радості всі ми святі».

Ваша «Оптика Бога»  це не просто книга. Розкажіть більше про те скельце і оптичні ілюзії.

Це найтяжча і, в певному сенсі, найсильніша книга з усіх моїх книжок. Творила її у непростий час. Там є розділ «Майдан», писаний просто онлайн, коли все відбувалося, зокрема розстріли. Власне, у ній було дуже важко здобути радість. Але там є, знову ж таки, вихід у світлий простір, бо любов змирює і дозволяє приймати данність.

І коли ми говорили з Романою і Андрієм про оформлення, я їм казала, що «оптика»  там не випадково. Це та оптика, яку ми виставляємо завжди стосовно людей, стосовно ситуацій. Вона людська. А яку оптику виставляє Бог, коли допускає певні речі? Іноді це страшні речі, ми постійно думаємо, чому Бог допускає їх. Оптика посередині між злом і добром. Залежить, із якого боку ти дивишся. Це може бути лінза, як мікроскоп, яким рятуєш життя людей. Або забираєш життя, коли снайпер дивиться у гвинтівку. Все залежить від того, по який бік ти знаходишся.

У творчості ви дуже часто звертаєтеся до Бога.

Я не є церковною людиною, але Бога у моєму житті і творчості багато.

Як гадаєте, хто ваш читач? Можете змалювати людину, яка захоплюється вашою творчістю?

У мене є тепер і читач, і глядач. Іноді люди не знають, що я письменниця, бачать мене в іншій іпостасі. Це дуже класна категорія людей! 

Гарна вибірка людей, які вміють думати. Це точно люди, які можуть приймати власні рішення, ними навряд чи можна маніпулювати.

Ви малюєте і співаєте. Де берете енергію ще й на Тріо «Мар‘яничі»?

Ці енергії підсилюють одна одну. Навпаки, я беру енергію від «Мар‘яничів» ще й на інші частини мого життя. Цей музичний проєкт дуже драйвує. Насправді, це дуже важлива частина моєї сутності, яку я довгий час посувала на задній план. 

Із дитинства я була на сцені, але ніколи не бачила себе драматичною актрисою. Мені завжди подобалося, як вирішила своє творче амплуа Мар’яна Садовська. Це музика і театр однієї акторки. Правда, у неї це будувалося на народній музиці, вона збирала фольклор. Мені ніколи не було це настільки питомо. Я не була заглиблена в етно, але мені було дуже цікаво спробувати себе в авторських проєктах.

Рік тому я почала писати музику. І це мені страшенно сподобалося! Дуже багато дають оці репетиційні зустрічі. А ще більше задоволення — бути на сцені і бачити свого глядача. Дуже люблю відчувати його якомога ближче. Мені подобається камерна сцена, де я можу розглядати глядачів, їхні очі, обличчя; де я можу адресно звертатися до них. Тому формат такого трохи кабаре мені дуже сподобався. Ну і пощастило з друзями-музикантами. Склався пазл невеличкої музичної родини, я відчуваю їхню підтримку не лише на сцені, але в житті.

Так виглядає, що встигаєте геть усе!

Це ілюзія, що мені вистачає часу. Це щастя, що коли я почала свій музичний проект, команда видавництва була сформована, кожен менеджер має свій напрям. Щастя, що Микола — моя підмога. Я беру участь у цих процесах, але я спокійна, коли не контролюю якісь дрібніші речі. Це дозволяє мені творчі експерименти.

Як релаксуєте?

Зміна занять дуже допомагає. А відпочивати не дуже виходить. Раз на море їду. Раніше я взагалі мало собі дозволяла. Останнім часом почала ходити на масаж. Дуже допомагає. Дуже люблю танцювати і хочу потрапити на танго. Подобається джаз. Але все одно не встигаю побачити нові фільми, піти на вистави. Я не маю змоги читати книги, які мені хочеться, бо маю читати ті, які треба.

Є тисячі прикладів, коли жінки не мають часу на свої хобі через роботу, інші класичні обов'язки. Як знизити градус цієї напруги? Що зробити, аби почуватися щасливішою?

Потрібна фінансова незалежність і правильний менеджмент свого життя. Не лише на роботі, але й вдома. Це варто починати вже, коли вагітна. Треба думати, хто може допомогти. Люди є, їх просто треба знайти. В когось є фінансові можливості найняти спеціальну людину, в когось є хтось в оточенні. Підмогу треба шукати між знайомими, друзями, родинами, спільнотами, які гуртуються навколо цієї проблеми. Головне не перетворити ситуацію на пастку, в яку жінка потрапила і не може вибратися. Треба дозволяти собі успіх. Щоб мама була ефективна, треба віддавати те, що її напружує.

До речі, делегувати обов'язки, насамперед, варто своєму чоловікові. Бо коли ми народжуємо дитину разом, а відповідає за неї жінка, то це дивна ситуація. Це має бути предметом обговорення. Я з цим також довго боролася і виборювала в самої себе, щоб не відчувати провину. За мною також ходили напрацьовані поколіннями моделі підневільного існування жінки. Тому також боролася з виною, яку я відчувала перед чоловіком, бо він залишається з дитиною, в той час як я іду вирішувати свої справи. Нічого не дається легко. Треба трошки гнутися, але ламатися не можна. Якщо чоловік тотально вас не розуміє, то може задуматися, чим він вам допоможе, чи це ваш чоловік. Може, це чоловік іншої жінки, якій потрібно, щоб їй давали вказівки і вимагали виконання. Насамперед треба формувати ставлення до себе. 

Вікторія Мацькович

Фото Вікторії Андрєєвої

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції ;TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.

Що б ви робили, якби не боялись