фото: надане Любов

фото: надане Любов'ю Ільницькою

Готель Belvedere і вахтер Бобік. Невідома історія театру Курбаса

5138 0
Як Олег Цьона жив нелегально в кімнатці під сценою, актори відвойовували територію театру в «совка», а глядачі побачили в обдертих стінах унікальний стиль.

21 вересня, змиваючи нашарування штукатурки на фасаді будинку на вулиці Леся Курбаса, 3 у Львові, реставратори відкрили напис Hotel Belvedere. «Ми всі знали про театр-вар'єте Casino de Paris початку ХХ століття, потім про кінотеатр у 1911-1918 роках і про верхні поверхи, де був розташований готель, – написав актор театру Курбаса Андрій Водичев. – Назву готель отримав за гарний колишній вигляд на Ратушу й Високий Замок, з одного боку, і на Святоюрську гору з іншого… І раптом станеться оказія, що на нашому горищі відкриється ще одна сцена Belvedere, ви теж матимете змогу насолодитися “красивим виглядом”».

«Красивим» у лапках є поки що й інтер'єр верхніх поверхів театру Курбаса. Поки майстри відновлюють фасад, а адміністрація театру чекає з міського бюджету обіцяних коштів на реставрацію, Tvoemisto.tv розпитало Олега Цьону, який грає в театрі Курбаса вже майже тридцять років, про те, якою була і як змінювалась ця будівля за його пам’яті.

1988 року ми зайшли сюди на пташиних правах. Грали вечорами вистави й мали кілька годин для репетицій. Тоді тут був Будинок народної творчості: оперна студія, грав оркестр, увесь зал був заставлений різними інструментами, литаврами, арфами, стільцями.. Щоразу ми мусили все це перебрати, розчистити простір, а після репетиції швиденько розставити на місця. Робили це двічі на день – ми мали ранкову й вечірню репетиції.

Ми орендували маленьку кімнатку під сценою. Поруч зі сценою є гвинтові сходи, які спускаються у підвал, і між підвалом і сходами в порожнині сцени є малесенька кімнатка-бункер зі стелею в людський зріст. Там у нас була і бухгалтерія, і реквізиторна, і гримерна – весь театр там поміщався.

Уже потім ми почали відвойовувати територію. Самим своїм існуванням доводили, що нам потрібно більше простору, що ми щось собою являємо. З’явилася друга, третя, четверта кімната… Й нарешті ми забрали цей простір із залою й підвалом. Але й досі цю будівлю ми ділимо з Будинком народної творчості, розташованим на верхніх поверхах. Ми – муніципальний, міський театр, і місто готове віддати нам весь будинок і давно б це зробило. Але Будинок народної творчості – це обласна структура, тому виникають певні колізії.

Будинок був споруджений як театр-вар’єте 1909 року за переробленим проектом Віденського бюро конструкцій. За два роки тут відкрився кінотеатр Casino de Paris. У 1916 році кінотеатр перейшов у власність Червоного Хреста й змінив назву на Кіno Czerwonego Krzyża. Значна частина прибутків віддавалась на допомогу солдатам та їхнім родинам. Кінотеатр діяв до 1918 року >>більше на сайті Центру міської історії.

Я в театрі був одним із перших. І не лише працював у ньому, а й таємно мешкав, ховався. Я не зі Львова, й на той час не мав свого житла. Повертався сюди, коли втрачав квартиру, яку винаймав, або не мав грошей заплатити за житло, бо зарплата в мене була нищівна, символічна. Тоді я мешкав тут. Спершу в кімнатці під сценою, потім на глядацькому балконі. Був період, коли зі мною жив ще один актор – ми брали два ліжка з вистави і спали на них.

Вечорами здавалося, що тут хтось є. Іноді навіть ставало моторошно: було явне відчуття, що хтось десь мелькнув, хтось пройшов серед ночі.

Тоді ще в будинку був вахтер від Будинку народної творчості, який усе контролював. Увечері він зачиняв усе, закривав на додаткові гачки та великі защіпки, тому сюди було важко, неможливо пробратись. Я знаходив шляхи, щоб дістатись до кімнатки під сценою, а вранці, коли на репетицію приходили колеги, вставав і просто вдавав, що першим прийшов до театру.

Той дядько-вахтер – ми всі називали його Бобік, бо він був строгий, як собака, все контролював, усюди заглядав – потім якимось чином здогадався, що в театрі хтось підночовує, й почав улаштовувати перепони. Мало того, що все зачиняв, то ще й підпирав двері палицями, заставляв кріслами. Я руйнував цю барикаду, залізаючи всередину, і знов споруджував її, щоб він ні про що не здогадався.

Це приміщення дуже цікаве. В одних місцях воно резонує, в інших – не резонує, не так звучить. Ми працювали з ним, пізнавали його, знали, де вигідні місця, а де ні, де чути, а де не дуже. Використовували це по максимуму.

Починаючи з перших вистав – «Марусі Чурай» і «Двору Генріха IV» – ми ламали стереотипи класичної сцени, четвертої стіни. Робили контактний, інтерактивний театр, який на початку 90-х був цілковитою дивовижею. Кожна вистава має різний простір дії, який ми формуємо – де буде сцена, де буде сидіти глядач, де підмостки, чи ми граємо в залі, чи на сцені. Так було відразу. Це не було нашим принципом, але так ставалось само собою, коли ми заходили в цей простір із матеріалом. Як правило, спершу задіювали балкон. Дія могла відбуватись серед глядачів, між глядачами, з глядачами…

Ми ніколи не добирали матеріал, виходячи з того, що нам підказувало приміщення. Радше навпаки: спершу був матеріал, а потім у нього гарно вписувався цей простір. Наприклад, так було з виставою «Злочин і кара» за Достоєвським. Певна містичність приміщення і містичність самого матеріалу благодатно об’єднувались. Чи «Двір Генріха IV», де ми максимально використовували саме приміщення і від цього вистава ставала багатшою.

Наші вистави вписувались в інтер’єр саме нашого театру, й коли ми приїжджали на гастролі до класичного театру, це ставало проблемою. Ми навчились адаптовувати вистави під певний простір, щось видозмінювати, пристосовуватись до класичних сцен. Так само були проблеми й зі звуком. Але ми, на щастя, завжди розуміли, що інший простір потребує іншої подачі. Приїхавши, ми багато й наполегливо займались новим простором, щоб почути, як він звучить, як треба посилити звук… Коли ти раптом із камерного, інтимного простору виходиш у класичний, де інші принципи, це цікаво для актора.

Другий поверх усередині облуплений і понищений. Ми хотіли відремонтувати його власними силами, бо там усе висіло кавалками. Закінчилось усе тим, що ми обдерли стіни і… так воно там і залишилось. Ми до цього звикли, а глядачі почали казати: «Ой, у вас тут так особливо!». Що ж тут особливого, коли такий жахливий стан? «Ні, знаєте, це так наче навіть гарно…». Той випадок, коли в убогості вбачають стиль, але це справжня убогість. Треба було дуже сильно потрудитися, щоб будинок, що мав такий розкішний вигляд, таку історію, довести до такого жахливого стану. Але совдеп умів таке робити. Коли ми прийшли сюди, воно було практично в тому стані, в якому є зараз.

За радянської влади тут були різноманітні гуртки. Кажуть, багато вивезли німці. Потім совдеп перевів це на рівень примітивних форм; на щастя, саму архітектуру змінити їм не вдалося, але всі прикраси й ліпнину спростили, примітивізували, вкрали…

Міська рада нарешті захотіла виділити нам кошти на реставрацію приміщення. Ба, більше, починаючи з літа-осені цього року обіцяли почати реставраційні роботи всередині театру. Не просто ремонт, а саме реставрація. Ми були щасливі, що за тридцять років це нарешті станеться… Але у зв’язку з витратами на вивезення сміття зі Львова гроші, які мали бути виділені сюди, витратили інакше. Принаймні, так це пояснюють нам. Тепер реставрація театру в планах, але відкладена. Можливо, наступного року.

P.S. А ось і ще одна таємниця, що проступила з-під обдертої фарби буквально сьогодні. 

Марія Цигилик,

фото Катерини Джуфер, надані Любов'ю Ільницькою,

зі сторінки Андрія Водичева у Facebook

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!