Фото: Любов Коваль
«Їли навіть землю». Спогади жінки, яка пережила жах Голодомору
Коли почався Голодомор, Любові Коваль було 6 років. Незважаючи на зовсім юний вік, вона пам’ятає увесь той жах, який відбувався в роки геноциду українського народу. З 13-ти дітей, які були в їхній сім’ї, вижило лише 9-ть. Решта померли від голоду. Врятуватися вдалося завдяки прогнилій картоплі, яку знаходили по полях, траві та кульбабам, які росли на долині та молоку, яке інколи похапцем вдавалося попити прямо з-під корови.
Читайте також: До 100-річчя масового голоду в Україні презентували ролик. Відео
У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів в Україні. Наймасштабнішим з них був голодомор 1932-1933 років.
Голодомор – це геноцид української нації. Він був скоєний керівництвом Радянського Союзу, щоб упокорити українців, остаточно ліквідувати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави. Під час вчинення особливо тяжкого злочину геноциду в 1932-1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тис. українців.
Із кожним роком тих, хто пережив Голодомор 1932-1933 років, стає менше. Жахіття голоду пам'ятає сьогодні 95-річна Любов Коваль. Їй було 6 років, коли в село Браїлівка Онуфріївського району, що на Кіровоградщині, де жила її родина, прийшов голод.
«Я пережила дуже багато горя – і холод, і голод, і війну. Найстрашнішим був голод. У нашій сім’ї було 13 дітей, вижило тільки 9 – чотири сестри і п’ятеро братів. Усього жаху не пам’ятаю, але добре закарбувалося, як 4-річний братик Альоша, який був дуже голодний, наївся якоїсь невідомої трави, сильно спух і помер. Також пам’ятаю, як помер 78-річний дідусь. Ми кричали і плакали, коли його кидали в яму і закопували», – ділиться спогадами Любов Коваль.
Жінка пригадує, що голод був страшний. У їхньому селі була сильна посуха, майже нічого не вродило. А те, що на полях виросло – відбирали.
Читайте також: 5 важливих фактів про Голодомор в Україні
«Влітку було трохи легше – збирали трави, зілля, квітки, кульбаби, кору з дерева і все це їли. Деколи навіть землю їли… Нам ставало погано, виникала блювота… Набагато складніше було пережити зиму. Їсти не було взагалі нічого. Ходили по полях, збирали напів зігнилу картоплю. Вдома її клали на плиту, трохи припікали, аби не так смерділо, і їли. То було не життя, а мука…», – каже співрозмовниця.
Також Любов Олексіївна пригадує, як інколи мали змогу пити молоко.
Фото ілюстративне, ВВС
«Мама працювала спочатку на тракторній бригаді, потім ходила на ферму доїти корови. Додому молока не можна було нести і красти не можна було, бо ж зловити могли. Тоді ми, діти, ходили тишком до мами на ферму. Брати і сестри сідали мамі на руки або присідали і смоктали молоко прямо з-під корови. Я її дуже боялася… Пам’ятаю, як стояла, плакала і просила дати мені хоч трохи того молока. У цей час це нас трохи рятувало…», – додає жінка.
Село Браїлівка, де жила сім’я, було невелике, всього 30 хат. Допомагати по-сусідськи односельці не могли. Насамперед, через те, що в кожній родині було по 10, а то й 15 дітей. Любов Коваль пригадує, що в час Голодомору в кожній хаті вмерли від трьох до п’яти людей.
Після 1933-го року їхнє село евакуювали. Спочатку її вивезли у Харківську область, двічі в Німеччину, але після війни все ж вдалося повернутися у рідне село.
Батько Любові Олексіївни загинув на фронті, мама з дітьми залишилася сама. Усі її брати і сестри «були грамотними» – здобули середню освіту і майже всі (крім однієї дитини) мали вищу освіту.
«Після школи я закінчила курси в училищі. Була піонервожатою і мене вислали на Західну Україну, щоб вчити дітей. Тут закінчила технікум, потім заочно – Інститут в Дублянах (Львівський національний аграрний університет). Так і вибралася в люди», – веде далі вона.
Любов Коваль працювала бухгалтеркою у сільському господарстві, з 1947 р. жила у Куликові, що на Жовківщині, а з 1951 року – у Львові.
У 25 років вона вийшла заміж. Чоловік був учасником війни, зазнав поранення. Служив кадрово в армії, дослужився до полковника і у 90 років помер.
У свої 95 років жінка залишилася одна. Син, який, як і батько, є військовим, мешкає в Одесі. До мами приїжджає нечасто і то на кілька днів. Найбільше проти переїзду до Львова його дружина. Їхати в Одесу Любов Олексіївна також не збирається. Каже, що вже застара, та й квартира у них однокімнатна. Тут у неї просторіше.
Зараз жінка практично ні з ким не спілкується. Нечасто до неї дзвонять і приходять доньки колишніх подруг, які вже повмирали. Інколи заходить допомогти, поговорити чи принести деякі продукти 81-річна сусідка. Решта сусідів молоді люди, кожен «живе своїм життям».
Двічі на тиждень – у середу і п’ятницю – до Любові Коваль приходять соціальні працівники, які приносять продукти харчування, купують ліки, прибирають у хаті та допомагають помитись.
Фото з часів Голодомору, ВВС
Живе жінка на пенсію у 5 тисяч гривень. Бідкається, що половину доводиться віддавати за квартиру, частина йде на ліки, решта на харчування.
З квартири Любов Олексіївна не виходить, адже має проблеми з ногами. Каже, що підірвала здоров’я, коли доглядала за 90-річним чоловіком. Він переніс кілька інсультів, а останній рік (у 2016 році) був паралізований. Дружині доводилося його доглядати, годувати, піднімати.
Жінка лише потрохи пересувається по квартирі за допомогою ходуль або ходить біля стола, зрідка виходить на балкон. Чи не найбільша її мрія – вийти на свіже повітря.
«Я так би хотіла вийти на вулицю. Але мене немає кому вивести. Коли приїжджав син, то допомагав мені вийти у двір. А так, нікуди не ходжу… Син, якому вже 67 років, мені сильно не допомагає, бо сам на пенсії, та й сім’я велика», – продовжує вона.
Тих, хто пережив страшні часи Голодомору чи війни, Любов Олексіївна більше нікого не знає. Тому й не має, з ким на ці теми поговорити. Але твердить: «Ми не повинні забувати своєї історії, маємо пам’ятати про страшні часи Голодомору. Нам треба жити, спілкуватися, треба людей переконувати, що мир і спокій – це найголовніше, що може бути. Люди не повинні бути звірами, всі мають мирно жити».
Завтра, 27 листопада, українці вшановуватимуть жертв голодоморів, зокрема, найстрашнішого – Голодомору 1932-1933 років. О 16.00 год. одночасно по всій країні українці у вікнах своїх будинків та на центральних площах міст запалять свічки у пам’ять про померлих від Голодомору.
Ольга Шведа
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.