Пані Леся вийшла заміж за сина Івана Крип’якевича Романа в 1967 році. Роман Крип’якевич був фізиком і першим віцеконсулом України в Австрії. Пані Леся займалася мистецтвом і створювала гобелени у школі знаменитого Карла Звіринського. Кожен її твір містить елемент української національної думки. З часу проголошення Незалежності займається благодійністю у створеному разом із Романом Крип’якевичем Фонді святого Володимира. Від 24 лютого цей фонд допомагає армії, переселенцям, постачає гуманітарну допомогу українцям у прифронтовій зоні. Tvoemisto.tv поговорило з пані Лесею про її сім’ю, про заслання до Сибіру, про її творчість, сучасне волонтерство, дітей та онуків.

Про сім’ю Цегельських і Крип’якевичів – Митрополит Шептицький, Грушевський і Ойстрах

У сім’ї Крип’якевичів я з 1967 року. Чоловік мені розповідав, як його батько, знаменитий історик Іван Крип’якевич, ще у дев’ять років писав у своєму щоденнику: «Я мушу стати істориком. Я мушу стати великим чоловіком». Він вибрав історичних фах, позаяк постійно зазнавав поневірянь у польській гімназії. Зрештою, став учнем Грушевського, який казав, що Роман має дар писати легко, і доручив йому писати історію для народу. Тому Крип’якевич писав для різних класів маленькі книжки з історії України, за які можна було легко потрапити у Сибір за радянського союзу.

Галицька інтеліґенція кін. XIX - поч. XX століть. Іван Крип'якевич стоїть перший ліворуч. Фото із сімейного архіву сім'ї Димидів-Крип'якевичів  

Мого батька Артемія Цегельського висвячував у 1942 році Андрей Шептицький одним із останніх, бо Митрополит на той час уже не міг ходити. Одного разу він благословляв маму, поклав їй на голову свою масивну руку, і вона казала, що витримала в тюрмі усі тортури, бо на її голові була рука Шептицького. Тато був засновником парохії Святого Йосафата на Замарстинові. Митрополит Андрей готував його до джерел Київського благочестя.

Але батько помер і не бачив, як Церква вийшла з підпілля, та завжди говорив: «Ви побачите, як та імперія розвалиться, побачите, як наша Церква стане во славі і ворог буде поганьблений». Звідки він це знав? Спершу Церква вийшла з підпілля, а тут буквально на очах ворог зазнає такої ганьби в цілому світі.

Мій наймолодший брат Петро народився в Сибіру, і ми думали, що він не виживе. Мама привезла його із санітарної частини на санях по снігу. Але він виявився дуже здібним до музики, був першою скрипкою Київської опери після закінчення консерваторії у москві. Був улюбленим учнем знаменитого скрипаля Давида Ойстраха. Петро дав понад 20 концертів у Японії і має там своїх учнів. Він єдиний українець, який був першою скрипкою Варшавської філармонії понад 15 років. У музичній історії Польщі такого не було.

Шлюбна знимка мами пані Лесі – Марти Скобельської і Артемія Цегельського, альтиста і майбутнього священника

Про заслання до Сибіру

Мою сім’ю відправили до Сибіру, коли мені було п’ять років, у 1950-ому. Нас було троє дітей: три, п’ять і сім років, яких вивезли з батьками. Томская область, Кривошеинский район, поселок Красный Яр – саме там і народився мій брат Петро. При ріці Об, одної з найбільших рік у Сибіру, були поселення в’язнів, які рубали дрова, сплавляли їх по річці та стелили дороги. За зміну мама мусила підготувати певну кількість дерев, щоби нас прогодувати. 

Коли була переслідувана Церква, арештували священників. У тюрмі на Лонцького сидів і мій дідусь, отець Ігнатій, і мій батько, отець Артемій, і моя мама. Ми самі залишилися з бабцею удома. Мама в тюрмі пробула три місяці, і коли її відпустили, нас повантажили у вагони та вивезли у Сибір. Пам’ятаю вночі сильний стукіт у двері, як дерев’яними сходами йшли солдатські чоботи. Зайшов високий солдат, бабця відкрила двері, а нас троє маленьких дітей. І солдат до неї: «Скорее, старуха, скорее – полчаса на сборы!» Бабця вже мала приготовані мішки, бо ми всі тут, у Галичині, чекали на ту хвилину, коли нас вивезуть.

Шлюбна знимка бабусі пані Лесі Крип'якевич – Анни Бачинської (Скобельської) з Атанасієм Скобельським, надрадником суду в Золочеві. Фото із сімейного архіву сім'ї Димидів-Крип'якевичів

Пам’ятаю, як бабця вдягала білі колготочки моїй трирічній сестричці, а вона плакала спросоння. Нас повантажили у відкриту машину. Бабця мала сухарики, взяла якісь клунки і баночку з молоком. Солдат чоботом копнув ту баночку, молоко розлилося. Світив місяць, і воно відбивалося в місячному сяйві. А ще пам’ятаю, як фіранка відслонилася у вікні. То, певно, сусіди дивилися, як нас вивозять. Ми вижили завдяки тому, що тато вмів грати на скрипці. 

Сім'я Цегельських після повернення з Сибіру. Верхній ряд перша ліворуч – Богдана, майбутня мама Олега Тягнибока.  Фото із сімейного архіву сім'ї Димидів-Крип'якевичів

Про свою творчість і учнівство у Карла Звіринського

Коли помер Сталін, у нас з’явилася можливість повернутися до Львова. Мені тоді було 13 років. Спочатку дідусь відвів мене у художню школу, бо казав, що я гарно малюю образочки, що мені треба продовжувати навчання. Відтак я вступила у Львівську академію мистецтв на гобелен. На першому курсі долучилася до школи Карла Звіринського – майстра, заслуженого діяча мистецтв України. Його роботи зараз можна побачити в Музеї модерного мистецтва у Львові. Він був феноменальний учитель, який мав дар навчати від Бога. В тій режимній ситуації совєтського союзу було складно залишатися порядною людиною, цікавим художником, який не вписується у рамки соцреалізму, творить щось своє і, крім того, має учнів. 

Двічі мої роботи були на міжнародних симпозіумах, притім що я до проголошення Незалежності не була в Спілці художників, а значить, не могла отримати дозволу на виїзд за кордон. Бо спілка давала рекомендацію в КДБ і Міністерство закордонних справ. У всі свої роботи я вкладала якусь «тиху бомбочку», не могла робити просто декоративні речі, а завжди робила їх проблемними або до визначної дати, яку в росії замовчували. Наприклад, мій гобелен до 350-ліття Києво-Могилянської академії. У росії всі мовчали, а то найвища освіта в Європі на той час. Я зробила гобелен, який виставляли у Києві. На ньому спудеї тримають книжку, а на тій книжці – герб Мазепи. В КДБ не знали, що то за значок, а для мене то була ця «тиха бомбочка», яку я заклала в цю роботу. 

Завіса для Лялькового театру в Рівному. 450х1200 см. Ткали Олександра Приведа, Леся Крип'якевич і світлої пам'яті Софія Бурак. Фото із сімейного архіву сім'ї Димидів-Крип'якевичів

Тоді я запитала, чи мають вони якусь національну пісню, яку співали б як гімн. Він накидав мені на папері ноти цієї пісні, і ми зробили завісу: фанфари, переплетені вінки, а на стрічках написали той гімн. Ніхто цього не знав. Та колись, може, прийде молода людина, яка шукатиме своє коріння, і прочитає ті ноти, і зрозуміє, що хтось також у тому напрямку «стріляв».

Про сучасне волонтерство

Мій чоловік Роман Крип’якевич був співзасновником Фонду святого Володимира. Був першим віцеконсулом України в Австрії як людина, яка добре знала німецьку мову. Він пробивав перші шляхи до Європи на початку 90-их років. 

Пані Леся Крип'якевич-Цегельська і Роман Крип'якевич. Фото із сімейного архіву сім'ї Димидів-Крип'якевичів

У 1990 році усе мистецтво мені наче обрізало. Я до нього не поверталася, лише займалася громадською роботою. Ми налагоджували багато закордонних зв’язків – Австрія, Німеччина, Швейцарія. Митрополит Любомир Гузар публічно сказав, що ми є агенти довіри і робимо добру справу, і дав нам зелене світло. Тому від початків Незалежності займаємося благодійністю.

З початком війни ми зосередили всі свої сили на допомозі армії та цивільним. Нині щодня сортуємо і відправляємо різну гуманітарну допомогу. Хтось має гарних піарщиків і поширює дописи, що на фронт відправляють 250 кілограмів вантажу. Ми ж відправили вже понад 70 тонн різних вантажів, але нам ніколи займатися цими оголошеннями, тому про нас переважно не знають. 

Про своїх онуків

Моя сім’я і зараз бореться за Україну, за її майбутнє. Іванка, донька – чудова іконописиця, яка працювала з багатьма прекрасними майстрами, розписувала багато церков. Наприклад, каплицю Стрітення в УКУ разом із покійним Остапом Лозинським. 

Моя найстарша онучка, Климентія – дизайнерка, знимкувала Майдан. Вона розповідала історію, як майданівців затримали. Якимись правдами й неправдами Климентія проникла туди, де їх тримали, сфотографувала, а потім вивела тих хлопців. 

Її фото, зроблені камерою телефона, ставали обкладинками провідних американських журналів, їх продавали на різних міжнародних виставках, зокрема в Німеччині. Німці поняття зеленого не мали, що у нас відбувається. Я ті фотографії поширювала, і тоді Ганс-Йозеф Нюхель, учень Конрада Аденауера, який започаткував Християнсько-демократичну партію, написав мені і сказав, що він приятель Ангели Меркель, що матиме з нею розмову, і запитав, що б ми іще хотіли сказати. «Напишіть мені пункти, за якими я маю з нею говорити», – попросив він. І ми всією командою фонду сиділи цілу ніч і ті пункти йому складали. За тиждень він нам зателефонував: «Я мав із нею розмову». 

Кожну нішу треба було виповнювати. Любомир Гузар казав: «Як вам дають якесь запрошення – їдьте! Їдьте і виповнюйте кожну нішу, щоби ви всюди були, щоби Україна всюди звучала!» 

Климентія робила ті фотографії, і дві з них отримали нагороду в New York Times. Її запросили приїхати по неї, і вона купила собі за ті гроші перший комп’ютер. Климентія закінчила художнє училище Труша, є добрим графіком, гарно бачить мистецтво. Тепер чекає на дитинку.

Ще двоє моїх онуків, Артемій і Дмитро, зараз на фронті. Артемій понад сотню разів стрибав із парашутом і в Швейцарії, і в Південній Кореї. Виробляє в повітрі такі неймовірні речі, що як показує мені, то я кожен раз вмираю. Добровольцем пішов на фронт, має добрий вишкіл, бо він пластун.  

Дмитро вчився на програмі «Етика, політика та економіка» в УКУ, проїхав всю Україну на велосипеді – від Ужгорода до Лисичанська. Теж пішов добровольцем на фронт. Має велику голову, тож не можу йому шолом знайти 62 розміру.

Магдалина закінчила УКУ, богослов’я. Раніше з молодшою сестрою Емілією та з отцем Михайлом робила відео для ютуб-каналу «Християнин чи бандит». Зараз перебуває у римо-католицькій місії від «Дому Серця» біля Неаполя. Пише там чудові речі та знімає прекрасні короткометражні фільм. Іванка жартує, що «Фелліні курить у куті, і йому руки трясуться». Робила і нам до з’їзду УМХ фільм 

Про потреби Фонду святого Володимира

Ми маємо склади на території колишньої тюрми. Тюрму цю продали ІТ-фірмам, тож ми знову в невизначеності, треба шукати приміщення. Як Бог хоче, щоб ми й далі працювали, то допоможе нам знайти його. 

Уже всі орендарі потроху звільняють приміщення, а нові власники роблять обміри. Та вони добре до нас ставляться. Можливо, запропонуємо їм співпрацю: збудувати великий ангар, який можна використовувати як склад і який би їм потім залишився. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.