Хуан Мора – не просто фотограф, який любить Львів. Іспанець аргентинського походження добре знайомий з українськими реаліями під час війни, а тому не може залишатись осторонь. Більшість свого часу він присвячує волонтерській роботі, та жалкує, що як іноземець не може боротися разом з українцями. Хуан поділився з Tvoemisto.tv, що свого часу робив у Косово та Боснії і що думає про каталонський сепаратизм. Це історія туриста, який вирішив назавжди залишитися у Львові, й тепер виконує свій обов’язок перед Україною.

Я народився в Аргентині, але переїхав з батьками до Іспанії, коли мав один рік. Я жив у провінції Сарагоса, близько до Каталонії та Франції. У 2008-2009-му я досліджував Аргентину, проїхавши країною 17000 кілометрів. Тоді вирішив покинути Іспанію: був у Румунії, думав зупинитися на Чехії, бо там маю друзів. Та через кілька місяців поїхав до Львова, як турист, і через сім днів сказав, що залишуся тут назавжди.

З Україною як фото-волонтер

У Львові я продовжував працювати дизайнером та фотографом для канадського фото-стоку – роблю графіки, різні фони, надсилаю фотографії, зокрема вулиць. Фото людей, які я публікую в групі  Juan Mora Photography  – це добровільна робота. Якщо надсилати їх в канадську компанію, вони забирають авторське право. А я хочу мати їх у своїй власності на майбутнє, можливо, щоби видати фотокнигу.

До того ж я допомагаю як фотограф у Центральному військовому клінічному госпіталі: роблю фото для проектів «Волонтерської сотні», а також із різних спортивних занять в реабілітаційному залі. В госпіталі знімаю і даю свої фото пораненим бійцям. Інколи мені важко там бути не лише тому, що вони поранені, але й їхні очікування від життя негативні. Деякі не хочуть, щоб я їх фотографував, але коли бачать, що даю фото іншим, то потім погоджуються. Так допомагаю їм відчути якесь визнання.

Також співпрацюю із волонтерською організацією «Con Uсrania» (З Україною – ред.), яку започаткували українці в Іспанії після Майдану. З часом до них долучилися іспанці та латиноамериканці. Вони публікують інформацію на іспанській, борються з російською пропагандою, займаються гуманітарною допомогою для України. У співпраці з діаспорою та  громадськими організаціями «Con Ucrania» прислала сюди п’ять машин швидкої допомоги та взяла 15 солдатів на реабілітацію до Іспанії. Ми скоро будемо писати статті про пацієнтів у військовому госпіталі, щоби давати реальну інформацію про Україну.

Зараз я хочу працювати як волонтер-репортер. В Києві під час революції я фотографував та розмовляв з людьми протягом восьми днів, зробивши десь 50 інтерв’ю – на жаль, у мене все вкрали. Репортерство невигідне в плані грошей, бо такі фотографи мають малі доходи. На Євромайдані я зустрів італійського фоторепортера. Він добре заробляв в Лівії, але потім багато втратив у Сирії, то приїхав сюди, бо це не так далеко. Сьогодні фрілансери не такі вже й вільні, бо вони залежать від того, що медіа хочуть купити. В Іспанії ситуація з тим набагато гірша, ніж колись. У мене є друзі-журналісти, які покинули цю професію, щоб фінансово вижити.

Про обов’язок перед державою

У мене немає права голосувати, тому стою осторонь політики, але багато моментів мене засмучують. Я контактую з багатьма волонтерами. Після року війни забезпечення армії з 5% піднялося лише до 35%. Розумію, зарплати малі, гривня сильно впала, але ми, люди, які живуть в Україні, повинні допомагати хлопцям на Сході. Вони ж наші сусіди, друзі… Я поїду туди фотографувати з волонтерами, можливо, наприкінці цього місяця.

Як в іноземця в мене тут є обмеження. Наприклад, я бачу, що відбувається, але не можу піти воювати, бо маю бути нейтральним щодо військових справ. Важко побачити ту лінію, доки ти можеш залучатися в життя країни. Інколи комфортно не мати ніяких зобов’язань перед державою, але для мене це часто створює дискомфорт. Можливо, це моя натура фотографа. Ми часто показуємо, що трапляється з кимось, але не можемо допомогти чи брати участь.

У 2004-му та 2006-му, після п’яти років служби в іспанській армії, я був у Косово та Боснії. Тоді там не було ніякої війни, але іспанці їхали добровільно допомагати людям та наглядали, щоб уникнути конфліктів на місцях. Ми надавали медичну допомогу, працювали в госпіталях. Наприклад, в Косово у нашій сільській місцевості не було лікарень. У Боснії я був у Мостарі – ми розповідали людям про іспанську культуру в їхньому університеті. Було багато різних занять, але здебільшого наша робота була схожою на те, що роблять «блакитні шоломи» від ООН.

 

Життя «тут» і «там»: криза, їжа, мова

В Україні дуже важко жити, якщо порівнювати з Іспанією. Та я відчуваю певний обов’язок перед цією країною, бачу, що люди тут намагаються щось змінювати. Не знаю, чи можу сказати те саме про мою країну. Там люди хотіли би багато змінити, але вони думають, що не знають, як це зробити правильно. Там немає того духу Майдану, коли люди не звертали уваги на відмінності, а шукали спільне. Люди в Європі сплять, але у зв’язку із теперішньою найбільшою кризою через мігрантів вони вже хочуть, щоб їхній голос почули. В Іспанії економічна криза триває вже з 2008-го і щороку поглиблюється. Багато моїх друзів були змушені виїхати за кордон, щоби знайти нормальну роботу. Але ніхто не говорить про це, на першому плані – біженці.

У Львові справді важче знайти друзів, аніж в Іспанії, але я не скаржусь. Іноземці, які приїжджають в Україну із середземноморських країн, часто намагаються знайти відмінності від їхньої країни і нарікають. Але для чого переїжджати тоді? Так, в моїй країні апельсини, оливкова олія чи тунець набагато дешевші, але ж я в Україні.

На початку я брав уроки української, але зараз не маю багато часу, вивчаю самостійно. Тут люди позитивно дискримінують європейців. Їм приємно те, що я стараюся говорити саме українською, а не російською, хоч і не дуже добре. Нащо мені говорити російською, коли я далеко від Росії? Кумедно, але я в Польщі говорю українською, і мене розуміють.

Про Каталонію та сепаратизм

Кожен має право обирати. Щодо цього в нас багато маніпуляцій, медіа в Каталонії постійно про це говорять. У моєму регіоні (поблизу Каталонії – ред.) немає цієї сепаратистської лихоманки.  Та й це не проблема. Каталонія найбільш західний регіон Іспанії. Думаю, їхнє головна мета – мати контроль над цією провінцією. Вони більш відкриті і прогресивні, можливо. Барселона – це як наш Париж. Туди мігрують фотографи і письменники, щоб зростати, але це місто не має незалежної ідеї, як 30 років тому, наприклад.

Якщо ми розглядаємо Каталонію як країну, яка намагається змінити власну історію, то можна говорити про багато аспектів. У каталонців є своя версія: «бідні ми, так страждали під Іспанією». Але під диктатурою Франко всі дуже страждали – немає ніякого копірайту на страждання. І всі вони залишилися об’єднаними Іспанією.

Найкраще місце,  щоб пити каву

Коли я  вперше прибув до Львова, на вулиці було –27 °С вранці. Втім до приїзду я бував в Естонії, Фінляндії, подорожував Східною Європою. Там клімат навіть гірший, ніж тут, тому я вже доволі пристосований до львівської погоди.

Напевно, Львів – найкраще місце в Європі, де можна випити кави. Ми, іспанці, теж любимо каву, тож це якась спільна точка дотику. Я відвідав 30 країн, тож можу порівнювати. Так, не був в Парижі чи в Римі, але мені й не цікаві ці міста. У Львові я почуваюся як у Східній Європі, але водночас є багато речей із Радянського Союзу, які незвичні для нас. Наприклад, ринки. Тут вони мені нагадують дитинство, коли у  80-ті роки Іспанія, Португалія та Греція були бідними країнами. Зараз ці торгові лавки замінили супермаркети, мені як фотографу нецікаві.

Я знаю, що у Львові є багато студентів із Латинської Америки, але в мене немає того відчуття ностальгії за іспанським. Я хочу бути активним в українському середовищі. Раз в рік я відвідую своїх родичів в Іспанії, але не планую туди повертатися. Тут в мене є син, і тут мені добре.

Розмовляла Ірина Матвіїшин

Фото Мар’яни Валько