Tvoemisto.tv продовжує спецпроект «Іноземці Твого міста», аби показати, чим сучасний Львів приваблює тих, які переїздять сюди жити з інших країн, у чому іноземці-львів’яни себе тут віднаходять та про що мріють. Поки деякі українці мріють емігрувати у Штати, Арета Ковальська виїхала звідти на свою історичну Батьківщину, в Україну. У свої 31 вона не думає про можливості в Америці. Вже 4 роки як живе у Львові, бере участь у місцевих проектах, пише про Львів та працює в ІТ-сфері. А ще – серйозно досліджує своє родинне дерево.

Україна за океаном

Перший раз я приїхала до Львова з батьками 15 років тому. Ми відвідували родичів, яких ніколи не бачили. Згодом приїжджала на літню школу української мови та культури в УКУ. Можна сказати, інтегрувалася сюди поступово.

У мене вже давно була така мрія: переїхати до України. Напевно, найважливіша причина – те, що мої дідусі і бабусі були звідси, з Галичини. Вони емігрували і не могли повернутися назад, тому мені здається, ніби тут я на їхньому місці. Відчуваю щось дуже особливе до цієї країни, бо звідси мої коріння.

Моя мама вже народилася у США, тато – в Аргентині, але його батьки теж були українцями. Я ж виросла в Чикаго, де була доволі активна українська громада. Ходила до української суботньої школи, на танці, в «Пласт». Завжди знала українську мову, але в діаспорі досі говорять застарілою галицькою мовою. Мені довелося вивчити багато нових слів і підтягнути граматику.

Назад – до коренів

На магістратурі в Канаді вивчала студії Східної Європи, тому давно хотіла тут жити. А досліджувати свої коріння мене спонукала книжка. Це були спогади сестри моєї бабці. Вона написала про те, як була в УПА та ГУЛАГу, а також про життя в Бродах міжвоєнних часів та наших предків. З пратіткою родичі, які емігрували, втратили зв’язок, але через 50 років вона відвідала нас в Штатах. Ми видали її книгу українською, хочемо розповсюдити по магазинах і перекласти на англійську. Зараз мені цікаво порівняти, як жили вони і як я тепер. Може, це мені якось допоможе.

Часто думають, що я полячка, але прізвище Ковальський – українське. Навіть є така легенда, що мої предки були ковалями, які кували підкову для князя Данила Галицького.

Я багато їздила Галичиною: досліджувала своє родинне дерево, відвідала всі села, де колись жили мої предки. Деякі лінії дуже далеко сягають. Виявилося, що у 18 столітті в Кам’янці-Бузькій прапрапрапрапрадідо був священиком і там досі існує його дерев’яна церква. У львівських архівах я знайшла метричні книги 1767 року з цієї церкви. На кожній сторінці був підпис мого предка – тримати в руках таку книжку і знати, що це написав він – неймовірно. Виявилось, що багато моїх предків жили в Бродах або в Перемишлі.  Через такі пошуки я познайомилася з іншими родичами.

Занурення у Львів

Кожного року стараюсь поїхати до батьків, а вони приїжджають сюди. Важко жити далеко від сім’ї, але добре, що маю тут родичів, з якими можу святкувати Різдво чи Великдень.

Коли тільки переїхала до Львова, 4 місяці шукала роботу. Знала, якщо не знайду, поїду назад у Штати. Тоді працювала у швецькій фірмі, а два роки тому – у німця, який відкрив офіс у Львові. Вже півроку працюю в ІТ-сфері - там завжди шукають нейтів-спікерів (native speaker –  носій рідної мови – ред.). Щоправда, я не ІТ-шник, а генерую нових клієнтів з-за кордону. Окрім того, маю можливість працювати над багатьма цікавими проектами. Часто перекладаю книжки, фільми, статті. Наприклад, робила англійські субтитри до фільму про УПА.

Цікаво спостерігати, як розвивається Львів і Україна, як виникає щось нове. В Штатах вже стільки всього є, а тут я пам’ятаю день, коли з’явилася перша велодоріжка, або нові продукти в магазині. У 2000-му році, коли перший раз була у Львові, тут не було ніяких закладів. Коли щось відкривалося, я знала. А тепер їх аж надміру. Добре, що в кафе тут ще сидять як туристи, так і львів’яни. В старому центрі Стокгольма, наприклад, місцевих майже немає.

Що є і чого нема

Звикла в Штатах, що можу скуштувати будь-яку кухню – індійську чи то тайську. У Львові цього нема. Не тішать умови проїзду в тутешньому громадському транспорті, хіба обслуговування по закладах вже трохи покращуються. В американських кафе й барах всі дуже привітні, а тут ще є неприємні випадки. Втім мені краще живеться тут. Цікавіше. Мені дуже подобається історія та архітектура. Кожного дня я можу бачити старі гарні будинки, дізнаватися нові історії про місто.

Подобається, що тут завжди є якісь події, а я можу випадково зустріти знайомих людей. Живу в центрі, а на роботу їду на велосипеді. Коли повертаюся до Львова з-закордону, сумно, що тут досі погані дороги і бракує велокультури.

Відголоски минулого

Люблю подорожувати, коли є можливість. Відвідала чимало українських міст, а цього року була в Австрії та Швеції. Люблю довгий період бути в одному місці, краще його вивчати. У мене є блог «Тіні забутого світу» (Shadows of a Forgotten World), де багато пишу про залишки минулого в Європі і тут. Паралельно веду однойменну групу у Facebook. Все почалося зі старих польських написів на стінах Львова. Шукаю не тільки щось видиме: наприклад, писала про нашу діаспорську мову. Бачу, що це цікаво і українцям, але в мене немає часу писати ще й українською мовою.

Українка чи американка?

Для мене досі цікаве питання ідентичності. Завжди про це думаю. Бо з одного боку я ніби українка… але відчуваю трохи різницю в менталітеті. Все-таки легше мені з американцями. В мене погляди більше західної людини, тому в сучасній культурі вважаю себе більше американкою. А от коли подорожую чи перебуваю у США, то чомусь навпаки – українкою. Ще в Америці завжди всім казала, що я українка. Тут же всі відразу знають, що я не звідси через акцент. Але в мене українське ім’я, я знаю багато про Україну, її музику, культуру – для мене це дуже важливо.

Часто, коли комусь кажу, що я американка, люди дивуються, бо що приїхала сюди. Я нічого не кажу тим, хто прагне виїхати. Шкода, але якщо чогось бракує в житті, то хай їдуть туди, де їм краще. Не думаю, що більшості американців було б краще жити в Україні… А мені тут добре. Я не планую їхати звідси. Вже бачу, як країна змінюється, і думаю, що так буде продовжуватися.

Розмовляла Ірина Матвіїшин

Фото: Андрій Поліковський