Коли свої поруч

2039 0
У Краматорську діє унікальний для України центр, де військових реабілітують не поодинці, а цілими сім’ями. Tvoemisto.tv побувало на Сході країни, щоб дізнатись, чому 50% родин атовців розпадаються та як їм намагаються допомогти.

«Коли він був там, я трималась. А тепер почало все виливатись…»

Альона сидить з донечкою на шкільному ранку у Свердловську. Бринить телефон: «Збирай речі і виїжджай. Нас ставлять на казарму», – чує в трубку голос свого чоловіка, кадрового військового. 2014 рік.

Не послухала. Залишилась у місті. Хотіла бути поруч. Виїхала аж тоді, коли чоловікову частину виводили з міста. Взяла дитину і поїхала до батьків у рідний Хмельницький. Тоді й почалася її війна. У тилу.

– Не знала, де він. Не дзвонить три дні, подзвонить – зв’язок переривається. І знову три дні тиша… Оте чекання – найстрашніше. Плакати не можна, бо дитина. Батьків теж треба втихомирити, бо переживають. Себе мусиш тримати в руках, бо чоловік з фронту подзвонить, його треба підтримати. Коли він був там, я трималась, усіх треба було заспокоїти. А тепер почало все виливатись…

Альона чекала свого чоловіка з АТО вісім місяців. Нервове виснаження викликало проблеми зі здоров’ям. Та й коли він приїжджав у десятиденну відпустку, був ніби й за родинним столом, але насправді десь далеко…

– І ти мучишся. Не знаєш, як запитати, чи потрібна йому допомога, так, щоб не наробити більшої шкоди. Що можна зробити? Чи варто починати про це розмову? Почала на дрібниці закривати очі. Якщо раніше могла влаштувати скандал через те, що він свої шкарпетки не там кинув, то тепер – дурниці, головне, що вдома.

Альона з чоловіком – далеко не перша сім’я ветеранів АТО, яка наново будує стосунки після війни. Інколи на зону бойових дій перетворюється дім. Так трапилось у сім’ї Альониної куми:

– Каже чоловікові: «Вкрути лампочку». А йому взагалі не до лампочки! Він досі не може прийти до тями. І через дріб’язок були побутові скандали.

Офіційної статистики ніхто не веде, однак і військові, і психологи, і волонтери кажуть, що сім’ї ветеранів після повернення з війни розпадаються:

– Якщо скажу, що цифра досягає 50%, напевно, не помилюся, – розповідає військовий і працівник краматорського центру «Поруч» Роман. – Саме тому ми допомагаємо усій родині.

«У мене є моя донька і Україна. Це те, що від мене ніхто не забере»

 

Діти приходять у невеличке розфарбоване приміщення в історичному центрі Краматорська за іграми, майстер-класами і малюванням. Дружини військових – за можливістю поговорити з тими, хто переживає те ж, що й вони, порадитись як з іншими дружинами ветеранів, так і з психологом.

Чоловіки тут мають кілька можливостей: «За ВДВ» (за ветеранів до влади) – школа громадського лідерства, адреналінотерапія (скелелазіння, походи в гори) та психологічні групи самодопомоги, де ветерани борються зі своїми проблемами за принципом «рівний-рівному».

Одним з фасилітаторів групи психологічної самодопомоги є Роман. У нього є дружина і дитина, але немає обручки на пальці:

– Люди жили-жили, а погляди на майбутнє країни і як нам жити далі починають розходитись… Вона хороша, в мене з нею нормальні стосунки. Просто війна показала, що ми по-різному думаємо. Але в нас є дитина, якій 8 місяців – Іва. Я її дуже люблю, вона моє сонечко… – ніжно усміхається ветеран. – У мене є моя донька і Україна. Це те, що від мене ніхто не забере. Для цього я живу. Працювати з людьми дуже важко, і часом хочеться сказати: «Та пішло воно все!». Але ти ж не просто так живеш. Хочеться, щоб все пройшло недарма. Достатньо, що я комусь допомагаю і людям стає краще.

Роман завжди повторює таким же військовим, як і він:

– Ми інші. І ніколи не будемо такими, як до служби. Наші життєві цінності або змінились, або утвердились. І нам з ними жити. Йти проти – неможливо. Треба повертатись в соціум і жити в ньому, приносити користь іншим. Це першочергове завдання.

На заняттях з психологічної самодопомоги військові не говорять виключно про війну, однак в процесі допомагають один одному з’ясувати, чому конкретний ветеран не спить ночами:

– Ми зрізаємо шарами, поступово йдемо до якоїсь ключової історії, яка призвела до цього. Хлопці різні: хтось багато розповідає, а хтось мовчить дві години кожного разу. І якщо йому так добре – Ок! Він може мовчати тиждень, два, місяць, а потім через півроку розплачеться і скаже: «Хлопці, мені погано!». От для цього ми працюємо.

«Політика – та сама війна, просто замість автомата – папери»

Окрім груп психологічної підтримки, у центрі «Поруч» є дозвілля для всієї родини: різноманітні тренінги – від планування бюджету до способів подолати стрес і почати власну справу, сімейні подорожі-екскурсії Донеччиною та іншими регіонами країни, які для родин ветеранів є безкоштовними.

До того ж, воєнні не є відірваними від спільноти Краматорська – центр запрошує на свої заходи місцевих і переселенців.

Завдяки такій взаємодії у центрі з’явилась пані Таня. В минулому педагог, а нині – переселенка з Єнакієва. Коли дружини військових двічі на місяць приходять на групу з психологом, вона бавиться з їхніми дітьми, які ще з дверей центру летять її обіймати. Також пані Таня опікується сімейними подорожами:

– Коли тата довго не було в родині, дитина, особливо маленька – 4-5 рочків -  відвикла уже. Горнеться до мами, а тато ж теж хоче її обійняти. Але під час спільного відпочинку і діти знову звикають, і тати, які замкнуті через пережите, відтанують, – усміхається пані Таня, збираючи новорічні солодощі для дітей.

Збоку їй допомагає пакувати подарунки координатор громадського активізму Володимир Рибак. Він їздить на роботу за 50 кілометрів:

– У мене 16 років стажу роботи в реабілітаційному центрі для дітей-сиріт. В Донецькій області було близько 70 інтернатів без воєн і катаклізмів. Така кількість дітей показує наше ставлення до життя і майбутнього. Після демобілізації я шукав місце, де можна була б можливість змінити суспільство.

Знайшов. Окрім лекцій з громадського активізму, на яких військових вчать відстоювати свої права (правильно добиватися пільг і землі, наприклад), тут діє програма «За ветеранів до влади». Володимир має в Краматорську двадцятьох студентів-ветеранів, які вчаться державному управлінню. Пройшли уже 28 занять за два з половиною місяці. У березні - випускний.

Ветерани – це і є реформа. Вони бачили смерть, кров, біль і в більшості своїй не братимуть баришів.

Працівники центру пропонують таким же ветеранам, як вони, альтернативу зброї як «відновлювача справедливості»:

– Рік солдат був з автоматом і бронежилетом. Без них він залишився оголеним. А політика – та сама війна, просто замість автомата – папери.

«Ветерану легше уже від того, що піклуються про його дитину і дружину»

А щоб «зігнати» накопичену злість та енергію, ветеранам облаштували спортзал, яким опікується Ігнат – теж воєнний і координатор спортивного напрямку. Ще він домовляється про походи в гори і скелелазіння:

– Всі ці заходи ми організовуємо просто для того, щоб колишній військовий, ветеран АТО, відволікся від того, звідки прийшов і знайшов захід собі до душі – від дитячого малювання до скелелазіння і походів в гори. От візьміть навіть дитяче малювання. Ветеран не бере в ньому участі, але йому легше уже від того, що піклуються про його дитину і дружину.

В Ігната власної сім’ї ще немає, однак є свій рецепт безболісної адаптації до мирного життя на прикладі батьків та брата із сестрою:

Мені було дуже важливо, щоб за мене не переживали мама і тато. Старався хоч трохи їм розказувати, що відбувається: «Стріляють? – Так. – Страшно? – Так». Мама деяких моментів не знає досі, але знає тато. Або брат. Оцей контроль дуже важливий. Наприклад, сьогодні мені не можна телефонувати. Я вимикаю телефон, знаючи, що за мене не хвилюються здорові батьки. Тож можу спокійно виконувати свої обов’язки. Батьки навіть приїжджали до мене на позиції. Переконались, що все добре, побачили, як я живу і з ким.

Однак не всі Ігнатові родичі розділили його бажання піти на фронт «за Україну». Чоловік Ігнатової рідної сестри пішов воювати за так звану «ДНР». Коли Краматорськ був окупований бойовиками, приносив додому автомати і пістолети. Його молодшій доньці тоді лише виповнилось два місяці:

– Коли «ДНРівці» відступали, він пішов з ними. Тепер погрожує дружині і родичам, що забере дітей так, що ми навіть не будемо знати. Та до того, як я пішов на фронт, тут половина Краматорська була за «ДНР»!

«Він приїжджає –  руки-ноги на місці, а тебе від переживань ще місяць трусить»

Такі ж настрої у місті відчула й Альона, коли її з чоловіком перевели до Краматорська:

– Перший час було дуже тяжко. Ідеш по вулиці і чуєш: «О, пішов фашист» – тільки через те, що у військовій формі. Моя дитина принципово ходила у вишиванці до школи і розмовляла українською. Хоча й серед дітей було: «Не говори на украинском, мы не понимаем».

Доволі довго дівчина приховувала, що її чоловік військовий: «Бо це ще гірше, ніж мама з Хмельницького» (сміється). Коли у травні відкрився центр «Поруч», Альона повела сюди дитину, а потім і сама почала ходити на психологічну самодопомогу:

Коли приходиш і без страху можеш вилити все, що назбиралось – неймовірно легшає. Чоловік на завданні і знає, з чим стикається, а жінка чекає. Природа її така: «Що не бачу, додумую». Деколи так себе накручуєш, що фізично зле. Він приїжджає – і бачиш, що руки-ноги на місці, але від переживань ще місяць трусить. Сюди я пришла впоратися з собою.

З Альони досі лиються переживання, які вона мала під час чоловікової служби в АТО: перепади настрою і безпричинна тривога, наприклад:

– Сидиш на заняттях, слухаєш інших дівчат, і розумієш, що не одна така, інші теж через це проходять. Послухаєш одну жінку, другу, і розумієш, що не ненормальна! – заливається дзвінким сміхом дівчина, поглядаючи краєм ока на донечку, яка малює за столом разом з іншими дітьми та пані Тетяною. – Після цих всіх подій стосунки з чоловіком покращились. Ми зблизились. Чому? Напевно, тому, що я дала йому зрозуміти: захочеш поговорити – я поруч. 

Автор Ірина Андрейців

Фото Романа Закревського

 

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади

 

Інтерв'ю Твого міста