Фото:

Фото:

Ковчег Дзиндри. Репортаж із музею, який знайдеш там, де не очікуєш

2306 0
Музей Михайло проєктував сам, за зразком південноамериканських будинків. Мінімалістичний, білий, асиметричний. Спереду будинок має відкритий простір, хоч конячку випасай. Перед входом кілька скульптур – червона куля і камінь із абстрактними білими барельєфами. На воротах – вирізьблені з дерева казкові богатирі в амуніції. Одразу за воротами – ліс.

Шлях

Вперше я прийшла у музей пішки зі Львова. Сталося це через те, що жоден автобус за сорок хвилин не зупинився на Чорновола, де чекали я і ще один хлопець. Від тієї зупинки до музею було усього 6 км, ми ішли та ішли попри трасу з одного боку і ліс – з іншого. Був серпень здається, я впоралася із цим маленьким пішим кросом за годину з хвостиком. І цього, і наступних моїх відвідин, саме логістика була тим, що краще – стало моїм культурним досвідом чи не на половину. Коли ж я почала заглиблюватися у історію життя самого Михайла Дзиндри, то виявила, що шлях, дорога – невіддільні від його біографії. Тому, мабуть, є певний символізм у тому, що тепер, аби побачити його скульптури, треба виправлятися у мандрівку.

Якщо відстежити переміщення Дзиндри протягом життя, то картина виглядатиме приблизно наступним чином: народився у селі Демня, що біля Миколаєва на Львівщині. Вчиться різьбі по дереву та скульптурі у Львові. У 1944 році радянська авіація бомбардує Львів, біля Личаківського цвинтаря одна з бомб ледь не влучає у Михайла. Вирішує тікати, на Краківському ринку вимінює піджак на велосипед і, нікому нічого не кажучи, виїжджає на велосипеді зі Львова. Зі собою має тільки документи та ескізи скульптур.

Бере напрямок на Європу, але коли проїжджає Стрий, зустрічає однокурсника, і на певний час зупиняється в нього, допомагає у різьбярській роботі. Потім ще доводиться переїхатися у карпатську Осмолоду за деревом для церкви. Виконавши це, вирушив далі. Зустрів ще одного однокурсника і знайшов одноденний підробіток, віддав товаришеві портфель з документами та ескізами, щоб той потримав у себе один день. На ранок товариш, який скоріше за все повадився на шкіряний портфель, сказав Михайлові, що його вкрали.

Залишившись без нічого, Михайло зробив штучні документи, завіривши їх «печаткою», яку вирізьбив з картоплі. Вирушив через Карпати у напрямку Братислави.

Коротка зупинка: словаки пропонують займатися ремісництвом із глухими дітьми чи дітьми з вадами слуху. Організовує для них школу, вивчає мову жестів і починає навчати малюванню та різьбі по дереву. Але радянські війська підступають до Словаччини і Михайло знову вантажить нехитрі пожитки на ровер. Європа входить у 1945 рік.

У якийсь момент він змушений продати ровер, щоб купувати харчі, продовжує шлях на потягах. Одного дня потяг, у якому він їхав, розбомбили, багато хто загинув, але Михайлові пощастило. Живий, він тікає у ліс.

9 травня 1945 року Дзиндра потрапляє у табір біженців під Мюнхеном. Табір стояв серед поля, нари і жодних умов, однак, відносна безпека. Отримує працю – реставрує скульптури, знищені війною.

У таборі організовує школу різьби по дереву, згодом знову вчиться – у Мюнхенській академії мистецтв.

Комунікабельний Михайло швидко вивчає німецьку мову і налагоджує зв’язки з комендантом табору. Дарує свої роботи в обмін на підписання виїзних рекомендацій для друзів.

У 1947 році одружується, дружина Ольга народжує доньку, та через три місяці після пологів дружину паралізує. Через стан здоров’я Ольги у 1951 сім’я емігрує в США.

У Штатах митець також багато разів переїжджав, перш ніж осісти. А коли врешті осів – Україна стала незалежною, він вирішив – час вертатися, і далі мандрівні пригоди спіткали вже його скульптури, які довго, складно, але мали опинитися в Україні, аби оселитися з Михайлом та його другою дружиною Софією прямо біля лісу у Брюховичах.

Музейна вулиця

Вдруге я вчинила розумніше і сіла у автобус на кінцевій – біля готелю «Львів». Від зупинки за готелем у напрямку Брюховичів курсують класичні українські приміські автобуси. За задумом жовті, за життєвим своїм досвідом – порепано-сірі з натяком на жовту фарбу під пилом та іржею «Богдани». Частіше – біло-сині бобики, покоління, що навіть передувало «Богданам». І в перших, і в других – тиснява, хоча автобуси ходять часто, та попит на маршрут великий – Брюховичі наразі є Львівською агломерацією, місцеві і працюють, і навчаються, і, як я розумію з торб і запахів, скуповуються також у Львові. Це не зовсім та, звична для нашої уяви, ситуація, коли «вилазка» в музей – це поїздка у парадному одязі і парфумах в центр міста. Тут раптом це «вилазка» з приміської бляшаночки, і аромат парфумів не має шансів перемогти запахи пучерівки.

Я припустилась чергової помилки – посоромилася уточнити у водія потрібну мені зупинку. А коли усе ж таки наважилася, виявила, що проїхала добрих кілька кілометрів. Далі – через хащі, залізничні колії, за -, недо- і пере-будови Брюховичів. На щастя чи ні, Брюховичі перетворюються на елітний район, хоча й не без характерної еклектичності української провінції. Відпльовуючись від зрадливого навігатора, я запитувала у містян, де Музей Дзиндри, та ніхто не міг мені підказати.

– То ж ви неправильно питаєте! Треба було спитати, де Чебуречна! – простодушно розсміялася мені у слухавку пані Софія, дружина скульптора.

Вона зустріла мене на розі вулиць Львівської та Музейної і провела у музей заднім входом для відвідувачів, але для мене ця мить була урочистою,  тому що вона вела мене через власний двір, де вони хазяйнували разом з Михайлом, а тепер порядкується вона сама. Червона металева хвіртка, просторий зелений двір, який пані Софія ділить із сусідами, прямий прохід до музею.

Музей Михайло проєктував сам, за зразком південноамериканських будинків. Мінімалістичний, білий, асиметричний. Спереду будинок має відкритий простір, хоч конячку випасай. Перед входом кілька скульптур – червона куля і камінь із абстрактними білими барельєфами. На воротах – вирізьблені з дерева казкові богатирі в амуніції. Одразу за воротами – ліс.

Поки чаюємо, пані Софія пригощає своїм «фірмовим» яблучним пляцком, посміхається своїм спогадам:

– Собак знайшов. Чотири маленьких собаки. І приніс до хати. А ми перед тим постелили килимове покриття, яке купили в Америці, а ті собаки ходять і гидять на ці білі килими! Я витирала-витирала, а на другий день кажу йому: Михайле, я це більше не витираю, я тебе не просила їх приводити. Четверо собак! Прийшов брат його, Степан, і поробили їм буди. Але собачник був страшнєйший! То були вуличні собаки, ніхто їх не хотів брати – пам’ятаю, одного пса звали Петруша, ще одного – Вітренко! А потім ті собаки попідростали, і ми ходили за грибами, вони мені підказували, де гриби є, вужів їли.

– А тоді, як він тільки тих псів приніс, я килими відчистила, кажу йому – килими чисті, щоб ніде взутий не ходив! – Добре-добре! Не буду, де я тут мав би ходити? Я собі десь пішла, вертаюся – заглядаю стиха, щоби перевірити, чи не ходить взутий. Дивлюся, а він в черевиках і з цементом ходить по хаті. Кажу – а то шо таке? – Ну я ж не знав, що ти повернешся зараз!

Те, що я, скільки би не питала мешканців Брюховичів, майже ніколи не отримувала відповідь на питання «Де музей Дзиндри», мене спочатку вражало. Факт наявності в місті такої вулиці як Музейна, як мені здавалося, мав наштовхувати місцевих на думку, що в Брюховичах є музей.

На в’їзді до Брюховичів зі Львова бачимо тентову розтяжку, яка вказує нам – ось він, музей. У Брюховичах.

Брюховичі – це в першу чергу рекреаційна зона. Була нею за «совітів», залишається нею і зараз. Щоправда, тепер ці відпочинкові блага здебільшого доступні тільки тим, хто може дозволити собі житлову площу у елітних новобудовах. Вулиця Музейна, зрештою, розташована саме поміж вулицями Курортною і Пляжною. А разом з тим, чисто по-галицьки, у 700 метрах від неї – пам’ятник Івану Павлу II з одного боку та Духовна семінарія Львівської Архидецизії – з іншого. Ще за двісті метрів в напрямку Пляжної розташований Центр Свідків Єгови.

Бетон і бісики в очах

Життя Михайла Дзиндри не було райдужним  – дитинство ніби прототип до творів Василя Стефаника, від яких холоне кров у жилах українських школярів. Бідність, одні чоботи на десять дітей, рання смерть матері, недобра мачуха, смерть батька, поневіряння, війна, згодом – хвороба дружини, заробітки, обов’язки, діти. Але він примудрився створити більше тисячі скульптур! І серед них є дуже різні – від компактних до великих, у людський зріст, скульптур. І понад 800 із них стоять, лежать, висять, туляться, нависають, оточують тебе у музеї в Брюховичах. Сказати б, це все нагадує ковчег – ніби вирятувані інопланетяни згуртувалися у білому кораблі подалі від інших музеїв, галерей, пафосу і офіціозу.

Концепція музею така, що концепції немає. Скульптури розташовані довільно, без хронологічного або сценічного порядку. Просто заходиш на цю модерністську вечірку і розчиняєшся у атмосфері – ось маленький принц, ось солдат, ось закохані, відійдеш трошки – і зненацька споглядаєш Жінку, що народжує.

Село Демня, де народився Дзиндра, хоч і маленьке, але не просте. З історією, яка орієнтовно сягає XIVстоліття, із потужним ремісницьким бекґраундом. Тут добували і плавили метал із болотяної руди, обробляли вапняк. Забезпечували регіон обручами для бочок, лемешами для плугів, серпами, косами, цвяхами, чавунними пічками та надгробками.

Вапняк, робота з каменем, були доступні усім, і сам Михайло свою першу маленьку скульптурку-янгелика створив ще у дитинстві. Отак – чобіт не мав, а власного кам'яного янгелика – мав. Скульпторами були майже всі чоловіки Дзиндрів, у тому числі обидва брати Михайла – Євген і Степан. І то неабиякі, а визнані своїм часом скульптори. Це їхні леви охороняють львівську Ратушу.

Але Михайло народився модерністом. Щось у ньому ще з юності прагнуло іншості. Інших форм, іншої естетики. Ішов до неї довго, спершу творив як звикле, але вже в Америці, знайшовши своє коло мистецьких однодумців у Нью-йоркській групі, знищив сімдесят своїх реалістичних скульптур. Чотири роки відтоді не творив. Почав усе спочатку, і то дуже буквально – першою «народив» Печерну людину.

З життя у Америці пані Софія воліє теж пригадувати тільки хороше і зворушливе.

– Михайло, страхіття як, ненавидів ходити по магазинах. Походив 10 хвилин чи 15 і як крикне на весь магазин, і то па-англійськи: «Софіє, ай ем хангрі!». Всі регочуть – вмирають, а він далі на цілий магазин, а то величезний магазин, як добра частина нашого музею. А я знаю, що він не так «хангрі», як хоче їхати скульптури робити.

Будівельна сітка і бетон. З цього Михайло створював свої скульптури. З одного боку – тому що ці матеріали були найдоступнішими упродовж довгого часу, коли з родиною виживав у Америці, працюючи будівельником. З іншого, мабуть, теж керувався тим, що «так не роблять», а отже, треба так робити. Уявляю, що на всі коментарі художник пускав із очей жартівливі бісики. Коли роздивляєшся світлини з Михайлом – і недавні, де він уже в поважному віці, і чорно-білі фото часів його пригод у мюнхенському таборі біженців, увага чіпляється за вираз його обличчя. Широко розкриті очі, які ніби подивовують – момент, ситуація, життя? Ніби запитують: «Та що ви кажете?».

Прошу пані Софію стати до світлини, узявши його портрет у рамці. Маю на увазі фото митця. Та пані Софія знімає з однієї з полиць невеличку скульптуру. Виявляється, його бетонний автопортрет. Обоє сміємося.

– Тепер люди зі Львова частіше приїжджають сюди, тому що надивилися на те, що мають у Львові, і хочуть чогось нового. А в нас дуже гарно, після екскурсії вийдеш, сядеш на лавку і можеш довго, годинами, сидіти і думати над тим, що ця людина думала, відчувала, як творила. Коли я залишилася сама, я довго дивилася на кожну скульптуру, заново відкривала для себе і аж тоді приходило розуміння, що це справді щось неперевершене.

Сидимо у теплій кімнатці з обігрівом – тоді як музей не опалюється, кімнатка працівників має електричний обігрівач. Тут п’ють чаї, гостюють журналісти, митці та галеристи. Пані Софія усім приділяє час – стільки, скільки треба. Показує книжку зі спогадами і фотографіями, яку видала своїм коштом. Каже, там усе – як до останньої сповіді. За віконечком кімнатки – вид на решту музею і на вхід, щоби не проґавити відвідувачів.

8 листопада 2021 року Михайлові Дзиндрі виповнилося б 100 років. У цьому ж році другу сотню розмінює Лем. Два генії із фантазією, що перевершувала свій час. Один озброєний словом, другий – будівельною сіткою та бетоном, однак обоє – із посяганням на космічність.

У Брюховичах постановили перейменувати одну із зупинок на честь музею Михайла Дзиндри. Рішення, яке зріло давно, і яке врешті отримало шанс на втілення. Може, тепер «де Дзиндра» знатимуть не тільки цілеспрямовані львів’яни, але і мешканці Брюховичів. Бо твори Михайла Дзиндри, на відміну від гори з відомої приказки, яка не йшла до Магомета,  прийшли до українців і тихо чекають, коли до них доростуть.

*біографічні факти почерпнуто з книги «Довга дорога додому».

Ліана Абрамова

Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!