Фото: detector.media
Краще не долати прірву в два стрибки. Євген Глібовицький про реформи та прокльони влади
У першій частині розмови зі стратегом, членом Несторівської та Унівської експертних груп Євгеном Глібовицьким, ішлося про те, що Україна таки відбулася, що українці ніколи не жили у настільки комфортних умовах, як сьогодні, не мали доступу до такого обсягу знань, такого високого рівня суб’єктності, самостійності, настільки великого впливу на владу. Цього разу – про (не)довіру до держави, непослідовність дій влади, концепт відповідальності та справжні цінності, брак яких у суспільстві призвів до того, що ми всі не почуваємося у безпеці.
Паралельні інститути та довіра
Повернімось до довіри. Два останні, молодші, покоління ще більше, ніж попередні, не довіряють державним інституціям. Вони не довіряють нікому, окрім громадського сектору. Яке місце можуть посідати громадські організації в тій архітектурі, про яку ви говорите і чи немає тут ризику маніпуляцій?
Громадянське суспільство в Україні – це велика система паралельних інститутів через брак довіри або необхідного функціоналу з боку держави. Проблема у тому, що громадянське суспільство не може діяти у той складний спосіб, що діє держава. Наприклад, значна частина державних функцій є безперервними, а громадянське суспільство не має ресурсів, щоб працювати системно, постійно і універсально. Ми маємо державний механізм, що функціонує погано, а паралельно будуємо при ньому громадський механізм, що його дублює і створює систему підпор. Наприклад, погано працює система освіти – ми ідемо в репетиторство, погано працює безпека – ми ідемо в систему приватної охорони, так само з медициною та іншим. Зрештою, ми оплачуємо дві системи, які працюють недосконало.
Читайте також: «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», - режисер про фільм «Тарас. Повернення»
Ми маємо орієнтуватись на те, що громадянське суспільство є не дублером держави, а або перебирає ту чи іншу відповідальність повністю на себе, або є важливим рятівним колом у часі криз. Ми маємо сфокусуватись на тому, щоб держава виконувала свою функцію, щоб вона могла одночасно і бути корисною, і сприйматись як корисна. Є багато ситуацій, коли держава намагається виконувати свою функцію, але не має довіри від громадян, які на її ініціативи приходять розлючені, з вилами і граблями, не даючи зробити те, що вона пропонує. Нові Санжари – приклад цього.
Які реформи мають бути проведені у першу чергу, щоби держава могла трохи надовше втримати цю довіру, щоби мала змогу щось зробити, налагодити стосунок із суспільством?
В Україні не було жодного уряду, жодної коаліції, які би ставили ціллю відновлення довіри в суспільстві. У нас за мету ставляться більш приземлені та практичні показники.
Рейтинг не є довірою, він є симпатією. Коли політики надмірно захоплюються політичними технологіями замість, власне, policy, ми отримуємо постійних колосів на глиняних ногах. Держава переважно не дотримується спадковості policy упродовж тривалого часу. Було кілька чудових винятків. Наприклад, реформа із ЗНО. Її почав міністр освіти Кремінь, продовжив міністр освіти Ніколаєнко і завершив міністр освіти Вакарчук. Ця реформа змогла запуститися, бо були послідовні дії держави у трьох різних кабінетах міністрів, спрямовані на той самий результат. Отакої сталості бракує – вона би мала бути в безпеці, в освіті, в інших сферах, тоді ми би досягали результату. У Фінляндії, коли запроваджували реформу освіти, була домовленість із ключовими політсилами про те, що якою б не була коаліція, освітня політика буде незмінною впродовж років. Зараз діти у Фінляндії навчаються менше годин на тиждень, ніж українські, але мають кращі результати.
В Україні подібних домовленостей немає і наші зміни – це не марафон, а сукупність спринтів. Краще не долати прірву в два стрибки. Брак довготерміновості є одним із наслідків тієї ж тоталітарної травми, тому що страх звужує горизонт планування. Якщо перекласти на побутову мову, то це звучить: не говори мені про 5 років, дай хоча би до завтра дожити. Як наслідок, стратегічні рішення ухвалюються за процедурою тактичних, не враховуються важливі фактори і якість рішень є поганою – державні органи не враховують побічні ефекти від політичних кроків, що їм здаються доцільними.
Читайте також: Має стати брендом Львова. Художник про унікальність Національного музею митрополита Шептицького
Щоразу, коли, наприклад, президент виходить і коментує обвинувачення, за якими немає вироку суду і незрозуміло, як сформовано доказову базу, це підриває довіру до системи правосуддя, створює обґрунтоване враження, що вона є політично мотивованою. А потім, як наслідок, суспільство не може покластись на цю систему. І таких прикладів є багато.
Набір етичних підходів у політичному секторі має змінитися. Але, водночас, ці етичні підходи мають змінитися усередині суспільства. Прокльони у бік влади в Україні є частиною ритуальних зойків, вони не є раціонально обґрунтованими. Але у нас вважається нормальним говорити, що «вони там всі ідіоти і упирі», «коли вони нарешті всі нажеруться», тощо. Щоразу, коли люди це роблять, вони підпилюють гілку, на якій сидять – якщо немає держави, то немає безпеки. А коли немає безпеки, то є ризики продовження того, що ми пройшли у 20-му столітті. Щоб отримати принципово іншу якість життя, кожен має змінити поведінку.
Чи потрібні владі експерти
Чи українська влада, політикум звертаються до вас або ваших колег за консультаціями щодо створення стратегій?
Зараз уже так. Я би навіть сказав, що швидкість, з якою відбуваються зміни, є хорошою. В Україні сектор аналітичних центрів зростає динамічно, хоч це непомітно для суспільства, тому що цей сектор працює з центрами прийняття рішень за закритими дверима. В Україні зараз є вже сотні аналітичних центрів, які поволі вбудовуються в системи підготовки рішень. Тому можемо говорити про зростання раціональності і намагання вийти в сталі політики.
Я причетний до кількох галузевих стратегій, що розроблялися урядами за минулі п’ять років – це новий досвід, раніше такого не було. Передусім ідеться про сфери, де ключові політичні лідери не відчувають загроз для себе. У тих сферах, де так не є, наприклад, у питаннях виборчої системи чи боротьби з корупцією, співпраця між експертами і державою важча, тобто тут експертиза затребувана менше. А де політичним елітам, присутнім в державному секторі, залежить менше – молодіжна чи регіональна політика, довкілля, наприклад, там співпраця динамічніша.
Добре і те, що в Україні ця співпраця виходить за межі ідеологічних рамок. Я мав ситуації і чув від колег про випадки, коли до них зверталися політичні сили, з якими вони мали ідеологічні розбіжності.
Україна була «зачата» у 91-му році. Незалежність наша народилась у 2014-му. Як на шестирічну дитину ми дуже добре даємо собі раду – тут я бачу прогрес. Я загалом його бачу і вважаю, що склянка швидше наполовину повна. Хоча про це у нас не прийнято говорити.
Щоб побачити можливості і скористатись ними, побачити наполовину повну склянку, потрібно мати інший тип мислення...
Ідеться про запровадження у вихованні власних дітей концепту відповідальності. У тоталітарній системі, що має жорсткі правила і є неуникненною, люди не хочуть бути відповідальними, бо відповідальність настає незалежно від власних вчинків. Тоді батьки вчили дітей, яким чином уникати відповідальності, як махлювати, корумпувати, домовлятися, брехати, вислизати із незручних ситуацій.
В умовах підзвітної системи, що базована на правді, потрібно брати відповідальність. Цієї компетенції майже немає в українців. Відповідальність – риса, притаманна критично малій кількості українців, але нам треба привчити себе до неї, адже що б ми не говорили, це вже наша країна, наша держава, наші правила, навіть якщо вони здаються нам чужими. І ми можемо їх змінювати.
Про цінності і паску
Цінності – це те, на чому будуються стратегії. Чи в Україні є спільні цінності у влади, інтелектуального середовища, що працює над стратегіями, і у так званого пересічного українця?
Так, звичайно. Вони всі є продуктом однієї системи і всім бракує безпеки. Через брак безпеки є стільки агресії у влади щодо критиків. Через це ж є стільки агресії в суспільстві до влади.
Брак безпеки вкорінює цінності виживання і це є наскрізним викликом і проблемою для всіх середовищ. Тут важливо адресувати брак безпеки її зростанням, а у нас частина середовищ пробує зробити це через виховання інших цінностей, наприклад, самовираження. Якщо ми виховаємо людей у цінностях самовираження, а безпекові виклики не будуть подолані, люди втечуть, бо будуть неспроможні вижити.
Читайте також: Небагатий вибір Шмигаль нарешті укомплектував свій Кабмін
Тож, на мою думку, пріоритетом має бути створення системи, де ми не будемо боятись власних правил, власних поліції і судів, якості питної води тощо. Маємо ці речі відлагодити.
Які ще цінності на цьому етапі мали би стати ключовими?
Цінностям не можна навчити, їх не можна насадити. Але цінності можна виховати і їх можна спільно переживати. Через це є важливими значна частина ритуалів, через які ми з вами регулярно проходимо. Наприклад, свячення паски на Великдень має не тільки релігійне, але й суспільне значення. Ідеться про місце, де ми разом, де ми підписуємось під спільний наратив про життя після смерті, під набір спільних уявлень, це місце, де ми відчуваємо міцніший зв’язок між собою.
А спроба директивно визначити цінності на державному рівні була би катастрофічною. Так само, як спроба якоїсь групи зробити це. Ідеться про набагато складніший і триваліший компроміс, про сукупний агрегований досвід суспільства про те, що працює, що ні, і рефлексії на це. Цінності – це рефлексія попереднього покоління на свій життєвий досвід і підходи, з яким воно виховує дітей.
Чого мені бракує, так це інклюзивності. Ми маємо перед собою набагато серйозніший виклик, ніж Росія, який не є на радарах суспільства – це демографія. Рівень народжуваності у нас настільки низький, що ми ризикуємо в межах століття втратити себе. Якщо ми хочемо зберегти свою ідентичність, свій спосіб життя і себе, як частину світової спільноти, ми маємо не закритися, а відкритися. Тобто ми маємо дати шлях неукраїнцям набути української ідентичності, знайти спосіб поєднання інших культур з українською, спосіб збагачення регіональної культури іншими досвідами.
Є украй мало галичан, які розуміють мешканців Донбасу, є мало херсонців, які розуміють, наприклад, волинян і так далі. Нам потрібні ці досвіди і розуміння. Так само нам потрібне розуміння народів інших країн, бо тоді ми зможемо ставати ефективнішими і сильнішими.
Я боюся, що на експлуатації страху ми підемо не в той патріотизм, що нас зробить конкурентнішими, а у той, що заплющить нам очі і ми не побачимо загроз, які виникають на нашому шляху.
Олександра Бодняк
Фото: Максим Баландюха для The Ukrainians, Фейсбук-сторінка Євгена Глібовицького
Вибір Твого міста
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня