Фото: detector.media

Фото: detector.media

Краще не долати прірву в два стрибки. Євген Глібовицький про реформи та прокльони влади

1388 0
Найважливішим є виховати у громадян почуття відповідальності та сформувати беззаперечні цінності.

У першій частині розмови зі стратегом, членом Несторівської та Унівської експертних груп Євгеном Глібовицьким, ішлося про те, що Україна таки відбулася, що українці ніколи не жили у настільки комфортних умовах, як сьогодні, не мали доступу до такого обсягу знань, такого високого рівня суб’єктності, самостійності, настільки великого впливу на владу. Цього разу – про (не)довіру до держави, непослідовність дій влади, концепт відповідальності та справжні цінності, брак яких у суспільстві призвів до того, що ми всі не почуваємося у безпеці. 

Паралельні інститути та довіра

Повернімось до довіри. Два останні, молодші, покоління ще більше, ніж попередні, не довіряють державним інституціям. Вони не довіряють нікому, окрім громадського сектору. Яке місце можуть посідати громадські організації в тій архітектурі, про яку ви говорите і чи немає тут ризику маніпуляцій?

Громадянське суспільство в Україні – це велика система паралельних інститутів через брак довіри або необхідного функціоналу з боку держави. Проблема у тому, що громадянське суспільство не може діяти у той складний спосіб, що діє держава. Наприклад, значна частина державних функцій є безперервними, а громадянське суспільство не має ресурсів, щоб працювати системно, постійно і універсально. Ми маємо державний механізм, що функціонує погано, а паралельно будуємо при ньому громадський механізм, що його дублює і створює систему підпор. Наприклад, погано працює система освіти – ми ідемо в репетиторство, погано працює безпека – ми ідемо в систему приватної охорони, так само з медициною та іншим. Зрештою, ми оплачуємо дві системи, які працюють недосконало.

Читайте також: «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», - режисер про фільм «Тарас. Повернення»

Ми маємо орієнтуватись на те, що громадянське суспільство є не дублером держави, а або перебирає ту чи іншу відповідальність повністю на себе, або є важливим рятівним колом у часі криз. Ми маємо сфокусуватись на тому, щоб держава виконувала свою функцію, щоб вона могла одночасно і бути корисною, і сприйматись як корисна. Є багато ситуацій, коли держава намагається виконувати свою функцію, але не має довіри від громадян, які на її ініціативи приходять розлючені, з вилами і граблями, не даючи зробити те, що вона пропонує. Нові Санжари – приклад цього.

Які реформи мають бути проведені у першу чергу, щоби держава могла трохи надовше втримати цю довіру, щоби мала змогу щось зробити, налагодити стосунок із суспільством?

В Україні не було жодного уряду, жодної коаліції, які би ставили ціллю відновлення довіри в суспільстві. У нас за мету ставляться більш приземлені та практичні показники.

Рейтинг не є довірою, він є симпатією. Коли політики надмірно захоплюються політичними технологіями замість, власне, policy, ми отримуємо постійних колосів на глиняних ногах. Держава переважно не дотримується спадковості policy упродовж тривалого часу. Було кілька чудових винятків. Наприклад, реформа із ЗНО. Її почав міністр освіти Кремінь, продовжив міністр освіти Ніколаєнко і завершив міністр освіти Вакарчук. Ця реформа змогла запуститися, бо були послідовні дії держави у трьох різних кабінетах міністрів, спрямовані на той самий результат. Отакої сталості бракує – вона би мала бути в безпеці, в освіті, в інших сферах, тоді ми би досягали результату. У Фінляндії, коли запроваджували реформу освіти, була домовленість із ключовими політсилами про те, що якою б не була коаліція, освітня політика буде незмінною впродовж років. Зараз діти у Фінляндії навчаються менше годин на тиждень, ніж українські, але мають кращі результати.

В Україні подібних домовленостей немає і наші зміни – це не марафон, а сукупність спринтів. Краще не долати прірву в два стрибки. Брак довготерміновості є одним із наслідків тієї ж тоталітарної травми, тому що страх звужує горизонт планування. Якщо перекласти на побутову мову, то це звучить: не говори мені про 5 років, дай хоча би до завтра дожити. Як наслідок, стратегічні рішення ухвалюються за процедурою тактичних, не враховуються важливі фактори і якість рішень є поганою – державні органи не враховують побічні ефекти від політичних кроків, що їм здаються доцільними.

Читайте також: Має стати брендом Львова. Художник про унікальність Національного музею митрополита Шептицького

Щоразу, коли, наприклад, президент виходить і коментує обвинувачення, за якими немає вироку суду і незрозуміло, як сформовано доказову базу, це підриває довіру до системи правосуддя, створює обґрунтоване враження, що вона є політично мотивованою. А потім, як наслідок, суспільство не може покластись на цю систему. І таких прикладів є багато.

Набір етичних підходів у політичному секторі має змінитися. Але, водночас, ці етичні підходи мають змінитися усередині суспільства. Прокльони у бік влади в Україні є частиною ритуальних зойків, вони не є раціонально обґрунтованими. Але у нас вважається нормальним говорити, що «вони там всі ідіоти і упирі», «коли вони нарешті всі нажеруться», тощо. Щоразу, коли люди це роблять, вони підпилюють гілку, на якій сидять – якщо немає держави, то немає безпеки. А коли немає безпеки, то є ризики продовження того, що ми пройшли у 20-му столітті. Щоб отримати принципово іншу якість життя, кожен має змінити поведінку.

Чи потрібні владі експерти

Чи українська влада, політикум звертаються до вас або ваших колег за консультаціями щодо створення стратегій?

Зараз уже так. Я би навіть сказав, що швидкість, з якою відбуваються зміни, є хорошою. В Україні сектор аналітичних центрів зростає динамічно, хоч це непомітно для суспільства, тому що цей сектор працює з центрами прийняття рішень за закритими дверима. В Україні зараз є вже сотні аналітичних центрів, які поволі вбудовуються в системи підготовки рішень. Тому можемо говорити про зростання раціональності і намагання вийти в сталі політики.

Я причетний до кількох галузевих стратегій, що розроблялися урядами за минулі п’ять років – це новий досвід, раніше такого не було. Передусім ідеться про сфери, де ключові політичні лідери не відчувають загроз для себе. У тих сферах, де так не є, наприклад, у питаннях виборчої системи чи боротьби з корупцією, співпраця між експертами і державою важча, тобто тут експертиза затребувана менше. А де політичним елітам, присутнім в державному секторі, залежить менше – молодіжна чи регіональна політика, довкілля, наприклад, там співпраця динамічніша.

Добре і те, що в Україні ця співпраця виходить за межі ідеологічних рамок. Я мав ситуації і чув від колег про випадки, коли до них зверталися політичні сили, з якими вони мали ідеологічні розбіжності.

Україна була «зачата» у 91-му році. Незалежність наша народилась у 2014-му. Як на шестирічну дитину ми дуже добре даємо собі раду – тут я бачу прогрес. Я загалом його бачу і вважаю, що склянка швидше наполовину повна. Хоча про це у нас не прийнято говорити.

Щоб побачити можливості і скористатись ними, побачити наполовину повну склянку, потрібно мати інший тип мислення...

Ідеться про запровадження у вихованні власних дітей концепту відповідальності. У тоталітарній системі, що має жорсткі правила і є неуникненною, люди не хочуть бути відповідальними, бо відповідальність настає незалежно від власних вчинків. Тоді батьки вчили дітей, яким чином уникати відповідальності, як махлювати, корумпувати, домовлятися, брехати, вислизати із незручних ситуацій.

В умовах підзвітної системи, що базована на правді, потрібно брати відповідальність. Цієї компетенції майже немає в українців. Відповідальність – риса, притаманна критично малій кількості українців, але нам треба привчити себе до неї, адже що б ми не говорили, це вже наша країна, наша держава, наші правила, навіть якщо вони здаються нам чужими. І ми можемо їх змінювати.

Про цінності і паску

Цінності – це те, на чому будуються стратегії. Чи в Україні є спільні цінності у влади, інтелектуального середовища, що працює над стратегіями, і у так званого пересічного українця?

Так, звичайно. Вони всі є продуктом однієї системи і всім бракує безпеки. Через брак безпеки є стільки агресії у влади щодо критиків. Через це ж є стільки агресії в суспільстві до влади.

Брак безпеки вкорінює цінності виживання і це є наскрізним викликом і проблемою для всіх середовищ. Тут важливо адресувати брак безпеки її зростанням, а у нас частина середовищ пробує зробити це через виховання інших цінностей, наприклад, самовираження. Якщо ми виховаємо людей у цінностях самовираження, а безпекові виклики не будуть подолані, люди втечуть, бо будуть неспроможні вижити.

Читайте також: Небагатий вибір Шмигаль нарешті укомплектував свій Кабмін

Тож, на мою думку, пріоритетом має бути створення системи, де ми не будемо боятись власних правил, власних поліції і судів, якості питної води тощо. Маємо ці речі відлагодити.

Які ще цінності на цьому етапі мали би стати ключовими?

Цінностям не можна навчити, їх не можна насадити. Але цінності можна виховати і їх можна спільно переживати. Через це є важливими значна частина ритуалів, через які ми з вами регулярно проходимо. Наприклад, свячення паски на Великдень має не тільки релігійне, але й суспільне значення. Ідеться про місце, де ми разом, де ми підписуємось під спільний наратив про життя після смерті, під набір спільних уявлень, це місце, де ми відчуваємо міцніший зв’язок між собою.

А спроба директивно визначити цінності на державному рівні була би катастрофічною. Так само, як спроба якоїсь групи зробити це. Ідеться про набагато складніший і триваліший компроміс, про сукупний агрегований досвід суспільства про те, що працює, що ні, і рефлексії на це. Цінності – це рефлексія попереднього покоління на свій життєвий досвід і підходи, з яким воно виховує дітей.

Чого мені бракує, так це інклюзивності. Ми маємо перед собою набагато серйозніший виклик, ніж Росія, який не є на радарах суспільства – це демографія. Рівень народжуваності у нас настільки низький, що ми ризикуємо в межах століття втратити себе. Якщо ми хочемо зберегти свою ідентичність, свій спосіб життя і себе, як частину світової спільноти, ми маємо не закритися, а відкритися. Тобто ми маємо дати шлях неукраїнцям набути української ідентичності, знайти спосіб поєднання інших культур з українською, спосіб збагачення регіональної культури іншими досвідами.

Є украй мало галичан, які розуміють мешканців Донбасу, є мало херсонців, які розуміють, наприклад, волинян і так далі. Нам потрібні ці досвіди і розуміння. Так само нам потрібне розуміння народів інших країн, бо тоді ми зможемо ставати ефективнішими і сильнішими.

Я боюся, що на експлуатації страху ми підемо не в той патріотизм, що нас зробить конкурентнішими, а у той, що заплющить нам очі і ми не побачимо загроз, які виникають на нашому шляху.

Олександра Бодняк

Фото: Максим Баландюха для The Ukrainians, Фейсбук-сторінка Євгена Глібовицького

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

...

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!