Лєрка-волонтерка: історія одинадцятирічної львів’янки

6191 0
Півроку зі своїх одинадцяти львівська школярка Лєра щосуботи навідує мешканців Геріатричного пансіонату. Дівчинка пам’ятає їх не за іменами, а за історіями, які привели цих людей у будинок престарілих. Вона збирає гроші, на які купує дідусям та бабусям газети лише для того, щоб бачити, як ті усміхаються. Журналісти Tvoemisto.tv розпитали Лєру та її маму, з чого все почалося.

Мама юної волонтерки Людмила Ізеницька, яка нині здобуває освіту психолога, каже, що до подібного волонтерського досвіду дитину змушувати не можна. Це має бути власним бажанням і рішенням дитини.

Людмила Ізеницька: «Ми з Лєрою ходимо на заняття із пол-денсу до Анастасії Рибак і вона нам розповіла, що кожної суботи навідує мешканців будинку престарілих. Мені захотілося допомогти.

Коли я вперше улітку 2015-го брала зі собою Лєру у притулок, то мене застерігали, що, можливо, не треба того робити, бо дитина матиме психологічну травму. Але я знаю свою доньку краще, тому передбачила її реакцію. Я знала, що сліз не буде – будуть просто серйозні запитання, на які треба знайти відповіді.

Найперше, що Лєра мене запитала, коли ми вийшли із притулку, чому ці люди так живуть? Після першого візиту до геріатричного пансіонату ми довго розмовляти, чому діти залишають батьків. Нині, оскільки я по суботах працюю, Лєра навідує стареньких частіше, ніж я. Для неї це вже стало звичкою. Незважаючи на погоду, на те, чи пізно вона лягла спати, щосуботи зранку Лєра має бути у притулку.

Часто ті гроші, які я даю Лєрі до школи, вона збирає, щоб купити щось людям із притулку. Ми з татом теж допомагаємо наскільки можемо, якщо вона хоче придбати щось у пансіонат.

Життя є різне. І я хотіла, щоб моя дитина бачила не тільки добре, але й розуміла, які у людей є проблеми, у яких ситуаціях може опинитися кожен. У нашій сім’ї завжди духовні норми стояли вище матеріальних. Матеріальні речі потрібні для підтримання фізичного тіла, але треба дбати, насамперед, про тіло духовне. Мої батьки свого часу взяли на виховання двох дітей із неблагополучної сім’ї. І так склалось, що ми звикли до того, що коли ближній потребує допомоги – треба допомогти. І мої діти теж до цього ставляться так, як і я.

На мою думку, робити чи не робити добрі речі  це не запитання, яке виникає певної миті. Є певні обставини, які вимагають милосердя. І якщо дитина вихована у правильному напрямку, то вона так чи інакше відреагує на ці обставини.

Наша старша донька нині навчається у Кракові, вона теж ініціативна, але каже, що у притулок не змогла б піти. Бо вона тим переймається і не хоче плакати на очах у цих людей. Тому не може на це наважитись. Лєра ж після відвідин ніколи не плаче, але приїжджає дуже змученою й емоційно виснаженою. Проте ніколи не жаліється. Для неї це важливо.

Після таких візитів у доньки виникає багато запитань, на які ми шукаємо відповіді разом, хоч часто буває й складно. Проте ми з татом її у цьому всіляко підтримуємо, адже це у будь-якому разі краще на неї вплине, ніж час, проведений, до прикладу, за комп’ютерними іграми».

Сама Лєра вже настільки звикла до суботніх відвідин Геріатричного пансіонату, що дуже засмучується, коли не вдається потрапити. Каже, що для неї це важливо.

Лєра: «Найбільше у притулку мені подобаються усмішки людей. Коли я заходжу у геріатричний пансіонат, то найчастіше відчуваю жаль до цих людей. Вони там дуже самотні: не мають рідних, а навіть якщо й мають, то ті їх навідують украй рідко.

Як на мене, то найбільше стареньким людям у будинку престарілих бракує спілкування. Вони не так тішаться тими солодощами, які ми приносимо, як увагою, яку ми їм приділяємо. Бо кожна людина, насамперед, потребує любові.

На п’ятому поверсі живе пані Марія, із якою ми потоваришували. Коли вона мене вперше побачила, то одразу почала плакати. Згодом вона мені розповідала, що має 13-річного внука, але той не любить із нею говорити по телефону. Ми обмінялися контактами і зараз вона час від часу до мене дзвонить. Ми розмовляємо на різні теми, але пані Марія не любить розповідати про своє минуле.

Найбільше я проводжу часу на 4-му та 5-му поверхах будинку престарілих, адже там живуть люди, які фактично не рухаються і найбільше потребують спілкування. Часто вони просять воду, бо п’ють лише з крану. Також вони тішаться газетам. Багато людей у притулку хворі на цукровий діабет, тому, на мою думку, краще привозити їм фрукти, які можуть довго зберігатись. Після того, коли я побачила, як живуть ці люди, я почала більш цінувати свою бабусю. На зимові свята я приготувала їй сюрприз – надіслала цілий пакунок смаколиків.

Я пропонувала своїм друзям поїхати до притулку разом зі мною, але їх батьки не дуже в захваті від такої ідеї. Бо вважають що це погано на них вплине. Мені подобається їздити у геріатричний пансіонат, бо навіть якщо я змучуюсь, то усмішки людей, які не так часто чомусь радіють, того варті».

Читайте також: У домі покинутих надій. Як доживають віку самотні львів’яни

Розмовляла Наталія Середюк

Фото Петра Ткачишина

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!