Фото: Анастасія Сидько

Фото: Анастасія Сидько

(Не)пересічні львів'яни. Балерина про життя на пуантах, травми і пенсію

9425 0
Солістка Львівської опери Христина Трач розповідає про дитинство, життя, любов, травми та пенсію.

Одетта-Оділія, Королева мишей і Фатум – такою глядачі бачать Христину Трач на сцені Львівської опери, де вона танцює вже двадцять років. За цей час вона встигла побувати з гастролями у Франції, Іспанії та Нідерландах, а ще двічі стати мамою.

У репетиційній залі відчутно прохолодно й дівчата поверх легких балетних пачок одягають щось тепле. Христина вже готова повторювати елементи «Лебединого озера», де виконує головну роль. Її колега – Трістан – іще з макіяжем після попередньої вистави. В куточку бавиться маленька дівчинка: це дев’ятирічна Ніколь, Христинина дочка. «Ніколь, поклич тітку Аліну, хай прийде нам заграє», – просить мати. Жінка сідає за фортепіано й починається адажіо, а разом із ним – магія.

Балетом займаюсь усе своє свідоме життя

Поширений міф про те, що дівчаток на балет приводять їхні мами, аби донечки здійснили їхні власні дитячі мрії, в моєму випадку не спрацював: мама не приводила, я прийшла сама. До цього я ще вчилась у музичній школі, грала на скрипці, та насправді ту скрипку ненавиділа. Я марила балетом і дуже хотіла танцювати.

Я прийшла в балет порівняно пізно – у десять з половиною років. А є діти, яких готують змалечку: хтось уже в три-чотири роки починає займатись гімнастикою й приходить до балетної школи добре підготовленим, із хорошою базою і пластикою. Вступати до Київського хореографічного училища – єдиного місця, де можна вивчитись на балерину професійно – можна з десяти років, після чотирьох класів молодшої школи. Відбір туди дуже суворий: враховують зріст, вагу, підйом стопи тощо.

Натомість, до балетної школи беруть усіх. Звичайно є більш талановиті діти, є менш. Але багато добрих артистів балету – саме з нашої школи. Училище відрізняється від балетної школи: там є загальноосвітні предмети, але все ж більше займаються саме балетом. Крім того, є багато спеціалізованих предметів – історія балету, історія музики тощо.

Якщо дитина не має фізичних даних, не треба її мордувати

Моя Ніколь теж пробувала танцювати, а зараз ходить до художньої школи. Моїй старшій дочці, Насті – тринадцять: вона має добрі фізичні дані й зараз навчається в хореографічному училищі. Я її спеціально не змушувала ходити до балетної школи, просто привела показати, але вона й не пручалася особливо. Їй почало це подобатись, відчуває, що це її.

Коли я вчилась у десятому класі, вже працювала в театрі

Останні два роки вчителі ставили мені оцінки практично екстерном, бо я весь час була зайнята й на уроки майже не ходила. Мені пощастило – моя мама була вчителькою в цій школі, тому до моєї балетної кар’єри ставились із розумінням.

Мама дуже підтримала мене в дитинстві, й тепер цікавиться, як справи в театрі, як минають репетиції, що ми ставимо. Стежить за тим, чим я живу, виставляє фото в соцмережах – пишається, напевно, як кожна мама. Зараз вона закордоном, але скоро вже має приїхати й обов’язково прийде на «Лебедине озеро».

Раніше зі мною працювала педагог Ірина Красногорова. Вона була мені як мама. Зараз вона старенька, їй вісімдесят років. Педагог, із якою я займаюсь зараз – Христина Мордзік – хрещена мати моєї молодшої дочки. На репетиції ми поводимось як педагог і балерина, але поза залою ми найкращі подруги. Тому нам легко працювати разом.

Ніколи не забуду день, коли вперше побачила балет наживо

 Це сталось завдяки моїй однокласниці, з якою ми разом ходили до балетної школи. Її мама була балериною і взяла нас до себе на виставу. Вона грала роль Мишильди з «Лускунчика». Тоді я вперше була за лаштунками, зайшла до гримерки, все роздивилась – мене страшенно захопило!

Своє перше «Лебедине озеро» я танцювала у вісімнадцять. Я дуже люблю емоційні ролі, де когось убивають. Коли роздають партії, зважають на певний порядок: є провідні балерини, яким у першу чергу дістаються головні ролі, а далі вже розподіляють, кому що більше підходить. Крім того, є ще амплуа. Нещодавно ми ставили «Білосніжку»: я не можу бути Білосніжкою, бо висока, в мене широкі плечі. Тож для цієї ролі потрібна менша дівчинка. Та й від віку балерини це залежить: якщо тобі сорок років, ти не зможеш виконувати партію юної дівчинки навіть фізично. Я не маю звички пхатися в партії, де знаю, що виглядатиму не дуже. Нехай у мене не головна роль, але така, що мені пасуватиме.

Львівська опера – наші рідні стіни: тут легше танцювати

Звичайно, ми їздимо на гастролі. Виступали у Франції, Данії, Німеччині, Австрії та інших країнах. Раніше гастролювали частіше, тепер із цим певні проблеми.

Найкращою балетною школою у світі традиційно вважається російська. Так історично склалося. Нам ставила «Па-де-катр» («Симфонія танцю: класика й модерн») Наталія Шарова – вона з України, але закінчила Московське хореографічне училище. Вона поїхала з чоловіком до Америки працювати й так і залишилась там викладати. Дуже помітна різниця між російською школою балету та іншими. У японців, наприклад, зовсім інші ноги – отже, й техніка відрізняється.

Люблю танцювати і класику, і модерн

Важко сказати, що подобається більше. І те, й інше по-своєму важко. В модерних постановках часто буває незручно, бо потрібно ламатись, працювати корпусом – там специфічна робота з рухами тіла. Класика – це бездоганна техніка, яку потрібно відпрацьовувати. Класику танцюємо на пуантах, а модерн у м’яких балетках.

Коли балетмейстер ставить виставу, то приносить свої ескізи. Ми не обираємо, в чому танцювати: є художник із костюмів, який має своє бачення – він вирішує, який вигляд вони матимуть.

Колись у кожної балерини була своя колодка, й пуанти виготовлялись індивідуально. Зараз ми користуємось американськими пуантами. Вони дуже дорогі – коштують понад сто доларів, але й служать довше: їх можна навіть прати в машинці. Коли хтось із балетної трупи їде на гастролі в США, ми всі замовляємо кілька пар.

Ноги – болюча тема для артистів балету

В мене ноги ще більш-менш, а бувають і синці під нігтями, і шкіра на п’ятках стерта. Головна професійна хвороба – вени на ногах: тому я ніколи не ходжу на підборах.

У нашій роботі трапляються падіння та різні травми. Зараз у мене права нога досі в пов’язці, але я все одно ходжу на репетиції. Рік тому мені зробили операцію на меніск у колінному суглобі. Але нічого: йдемо на лікарняний, підліковуємось і повертаємось. У кого зв’язки сильніші, той повертається швидше, в кого слабші – реабілітація триває довше. Звичайно, це ризиковано, але як інакше? Лікарі вже навіть не сваряться – звикли і знають, що ми балет просто так не залишимо.

Артистам балету підвищили пенсійний вік на п’ять років. Ми всі цим незадоволені. Раніше після двадцяти років стажу можна було йти на пенсію, адже робота ця дуже важка. Я вже двадцять років на сцені й відчуваю, що мені стає тяжко. А ще п’ять років треба триматись. Але, хто сильніший фізично, може танцювати і в сорок, а хтось просто переходить на легші партії.

В мене ніколи не було чоловіка з балету. І я б цього не хотіла. На сцені в нас є почуття, пристрасть, ми кохаємо одне одного, якщо цього вимагає роль. Але за лаштунками ми друзі й колеги.

Підготувала Анастасія Сидько
Фото: Марія Сенишин

(Не)пересічні львів'яни