фото: tvoemisto.tv

фото: tvoemisto.tv

Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи

5725 0
Історик, публіцист, професор УКУ та публічний інтелектуал Ярослав Грицак каже, що йому знадобилося кілька років, аби полюбити Львів. Нині ж науковець переконаний, що знову обрав би це місто для життя, якби мав таку нагоду. Про Львів минулого і Львів майбутнього Ярослав Грицак розповів в ексклюзивному інтерв’ю Tvoemisto.tv.

Про себе як львів’янина

Я вже майже 40 років живу у Львові, тому вважаю себе львів’янином. І якби я мав вибір, то знову обрав би це місто. Близько десяти чи п'ятнадцяти років тому, сидячи ввечері в одній файній кав’ярні і дивлячись на Костел єзуїтів, я собі подумав: «Боже, що я ще можу від життя хотіти, живучи в такому прекрасному місті з такою архітектурою, і з такою якістю кави за таку ціну? Де мені ще таке шукати?» Я тоді для себе зрозумів, що Львів то є цілком добре місто для життя.

Читаючи спогади людей, які були вигнані зі Львова в 39-му та 40-му роках, а потім й після війни, я думаю якою це було великою трагедією для них  позбутися чогось такого, як Львів. Багато людей так і не повернулися, бо для них це була травма – повернутись до міста, якого вже немає. Але Львів має досить сильну гравітаційну силу, бо я не знаю жодного іншого міста, яке б так сильно тримало. Адже навіть виїжджаючи зі Львова, ти все одно залишаєшся львів’янином.

Про перше враження від Львова

Вперше я приїхав до Львова, коли мені було 9 років і це для мене було дуже сильним емоційним збудженням. Хоча, коли я приїхав вже  у 1977-му році, будучи студентом, Львів на мене справив дуже погане враження. Це трапилося не тому, що він був занедбаним і сірим, а тому, що я не любив міст. Існує думка, що селюки не люблять міст, але то дурне. Коли ми говоримо про міста, то є такі два дискурси, які тягнуться ще з Античного Риму. Перший – прославляє місто, як центр цивілізації, де постійно щось відбувається і розвивається, де висока концентрація цікавих людей. А другий – описує велике місто, як блудницю і місце, де все псується і де, умовно кажучи, «бабло» перемагає добро. І тоді у 77-му році я був більше схильний до другого дискурсу. Бо я тоді дуже багато читав, був майже хіпі, слухав багато рок-музики – це для мене була майже релігія. А для року дуже важливими є драйв і натуральність. І коли я приїхав до сірого і буденного міста, то у мене воно не викликало захоплення. Я пам’ятаю, що мені знадобилося кілька років, щоб зрозуміти, яке красиве є місто Львів.   

Про улюблені місця у Львові

Найбільше поза Львовом я сумую за бруківкою на Руській, причому ввечері, коли вона відсвічує захід сонця. Це для мене є образ львівської бруківки загалом. І ще, коли я за містом, мені бракує вулиці Галицької. Я завше кажу, що ця вулиця для мене є найнормальнішою. Вона має найбільшу концентрацію кав’ярень на квадратний метр і люди, які йдуть по цій вулиці, ніколи не є нахмурені. 

Про три етапи розвитку Львова

За моє життя Львів пройшов декілька етапів у своєму розвитку. Я думаю, що Львів, у який я приїхав, був Львовом індустріальним. То була його коротка історія, що становила близько 50 років. Бо до радянської доби Львів ніколи не був індустріальним містом, він був купецьким і адміністративним, що робило його досить багатим.

Я завжди кажу, що Львів, то є Нью-Йорк Східної Європи. Тобто це такий тип міста: не столиця, але багата метрополія. Тому, маючи статус цього торгового міста, Львів збирав великі потоки грошей. І що важливо, люди які тут жили, спрямовували ці потоки на те, щоб зробити місто комфортним для життя. І це місто існувало десь до 39-го року. На щастя, воно не було зруйноване війною, але те, що не зробила війна, – зробила радянська влада. Вона цілком змінила траєкторію розвитку міста. Вона прийшла й оголосила Львів індустріальним центром. Разом із новою владою прийшло дуже багато нових людей: частина із російських територій, ще частина – зі Сходу України. Тоді не було зрозуміло, чи це місто українське, чи російське.  Львів міг стати новим Дніпропетровськом чи новим Києвом. Я в це місто потрапив і я дуже добре пам’ятаю, що коли я закінчував університет, кількість російської мови на вулицях просто зашкалювала. Якби Радянський Союз не впав десять років після цього, я думаю, що Львів міг би стати ще одним російськомовним містом.

За 20-25 років після радянського періоду починається нова історія Львова. Після цього глибокого занепаду, коли всі говорили і писали, що Львів соціалізується і стає, як і всі решта міст, він раптом починає розвиватись, як літак, що піднімає колеса і відбивається від землі. Останні років 10 Львів стає типовим постіндустріальним містом. Це місто, де більшість грошових потоків формуються так, як в старі часи: за рахунок туризму й інтелектуальних технологій. Я думаю, що зараз Львів є найбільшим постіндустріальним містом України. І коли ідеш по Львову це все більше чується. Адже він стає все більше схожим на Краків чи Прагу. Зараз дуже гарно кажуть, що Львів – це місто, де дим від фабричних труб змінюється на дим від кави. Тому за 40 років я пережив три зміни Львова, і ця остання зміна – мені найбільше подобається.

Про те, чому варто знати історію рідного міста

Я думаю, що історію взагалі дуже добре знати, і людина не може без історії жити. Але, якщо це історія, в якій самі дати, то це мало що дає. Це те саме, що навчити повторювати папугу завчені фрази. Важливою є історія, яка дає розуміння того, яким це місто було. Я думаю, що такої історії ще у Львові немає. Дуже мало людей, які думають, що знають історію Львова, включно із гідами, які ходять і переповідають різні анекдоти, справді розуміють структуру Львова й ідеї його планування.  Бо, щоби зрозуміти Львів – недостатньо України, недостатньо Польщі, недостатньо Східної Європи. Треба дивитися на Львів у глобальній перспективі. Мало хто розуміє, що Львів стоїть на перетині двох старовинних торгівельних шляхів. Це осі, якими рухалась уся середньовічна економіка Європи. Хто про це сьогодні знає? Ніхто.

Для мене дуже важливим є поєднання локальної історії із глобальною. Бо тоді ти здатен діяти локально, але думати глобально. Тобто, умовно кажучи, роблячи щось, ти не просто думаєш як змінити місто – ти думаєш як врятувати світ.

Про сучасне покоління

Нинішнє покоління у світі вже охрестили прекаріатом. Цей прошарок зародився в останні десять років і ми не знаємо, чим сучасне покоління буде, але ми знаємо чим воно вже є. Ми знаємо, що представники прекаріату не будуть мати постійного місця праці, їх неможливо уявити на робочому місці у краватці з понеділка до п’ятниці, з восьмої до шостої. Вони не будуть прив’язані до місця життя і будуть дуже часто змінювати позицію. У середньому вони змінюватимуть місце праці по 30-40 разів протягом усього життя. Очевидно, що їх сім’ї не будуть такими, як наші: вони будуть пізніше одружуватися, напевне матимуть менше дітей або взагалі заводитимуть замість дітей собаку і вигулюватимуть її, щоб створити враження сім’ї. Це буде цілком новий тип життя. Тобто прекаріат – це клас, який не має впевненості в собі, і ні на що не може спертися, бо світ такий став. Але це означає, що таке суспільство є дуже відкрите до змін. І є така гіпотеза, що якщо з’являється таке покоління, то можна спрогнозувати, що країна буде дуже швидко змінюватися.

Про УКУ
Український Католицький Університет є тим університетом, яких у Львові мало би бути щонайменше десять. УКУ є маленька «блошка», тут вчиться близько тисячі студентів, в той час як у Політехнічному університеті, університеті Франка чи в медичному навчаються десятки тисяч студентів. Але це є та «блошка», яка робить якість. Головна ідея заснування цього університету полягала в тому, що виникнення УКУ змусить інші університети змінюватися. Але, на жаль, ми бачимо, що зміни не приходять. Те саме є і в Києві: скільки маємо університетів, а знаємо одну Могилянку.

Про Львів як місто-кабінет

Львів є дуже добрим місцем для праці. Це особливо добре відчуваєш, коли повертаєшся із інших міст. Тому що у Львові все є на відстані витягнутої руки. Львів має так звану «working distances», тобто відстань, яку можна пройти пішки. Все, що мені треба для життя у Львові, я можу дістати, пройшовшись пішки. Оце і є поняття кабінету: з однієї сторони – зручна географія, а з іншої сторони – дуже сильне і творче середовище.

Про те, куди треба рухатися Львову

Зараз Львів є містом дешевого туризму. Це переважно туризм молодих людей. І це добре, бо вони заповняють увесь простір: вони сидять у кав’ярнях, вони п’ють пиво, вони дивляться на Львів і вивозять із міста не лише шоколад і каву, а й певні ідеї. Про Львів зараз побутує таке враження, що це є Європа без «шенгену». Це є добре, але дешевий туризм ніколи не зможе бути стратегічним для розвитку міста. Тому що такий туризм дає вигоди на певний час, але він руйнує місто на довший час. Тому якщо Львів хоче бути містом успіху, він повинен перейти на зовсім інший тип туризму, коли до міста приїжджають науковці, люди які чимось займаються, бо вони знають, що тут можна щось робити вартісне.

Дуже яскравим прикладом для мене є Оперний театр. Насправді дуже мало міст мали оперні театри, особливо до Першої світової війни. Але подивіться як функціонує Опера у нас у Львові. Спитайте будь-кого, чи навіть самого себе: «Як часто ви ходите до опери? – Рідко. А скільки людей приїжджає до Львова спеціально в оперу? – Майже ніхто». Порівняйте це із італійською Вероною, де спеціально роблять літні сезони і запрошують найкращих співаків, як футбольні команди. Це робить Верону містом оперного туризму, і це великі гроші. Але в такому випадку це означає, що місто повинне мати дуже добрі готелі і дуже добрі ресторани. Це не означає, що у такому місті для бідних людей не буде місця, але в багатому місті і бідним добре жиється

Розмовляла Наталія Середюк,

фото – Ігор Саджениця,

оператор – Володимир Барчук,

монтаж – Masood Safdarian

 

Люди Твого Міста