Люди Твого міста: Андрій Великий

8910 0
Журналіст, радіоведучий та шоумен Андрій Великий здатний розговорити в ефірі всіх. Своїм секретом успіху він вважає щирість, не боїться помилятись, бачить недоліки в собі і навіть у рідному місті, в яке закоханий без тями. Андрій Великий поділився із Tvoemisto.tv спогадами, які в нього викликають найсильніші емоції і розповів, чому не може розлучитися зі Львовом...

Про Львів

Львів – це для мене енергетика. Досить часто доводиться чути, що люди п'ють якісь напої, таблетки чи ще щось. А я, коли довго не буваю у Львові, починаю вичерпуватись.  Просто мені треба приїхати до Львова, мені треба просто дотиком ніг відчути цю бруківку. І я повертаюся... Я люблю це місто і з його мінусами, і з його плюсами. Воно не ідеальне, але я його люблю і люблю львів'ян. Знову ж таки вони є дуже різні. Але мені цікаво тут жити. І, напевне, саме тому моя любов до Львова стала вагомою причиною того, що я ще й досі тут. Бо якось так склались обставини, що ось-ось ніби кар'єра пішла вище, то відразу Київ – там перспективи більші і так далі. Були спроби справді щось там спробувати не у Львові, але для мене це дуже важко. Можливо, хтось скаже, що я маю якийсь страх,  але я думаю, що все-таки це є реально любов до цього міста. 

Про улюблені місця

Мої улюблені місця у Львові, можливо, це пов'язано із тим, що "Львівська хвиля" тут розташована, але власне ті вулички такі: Замкова, Лисенка і ті, що до Високого замку піднімаються. Ще мені подобається, зараз мабуть всі будуть шоковані, район Левандівки. Але ота стара Левандівка, що біля парку. Колись там був такий кінотеатр "Супутник", який намагаються повернути на орбіту життя, дасть Бог вдасться. Безумовно, люблю район, де я виріс – це район Володимира Великого. Особливо там є такі скверики, про які мало хто знає.

Про покликання

Мене вся родина готувала до того, що я маю бути медиком. Чому? Ну тому що медики більш-менш забезпечені, влаштовані в житті. Мені з дитинства купували такі от набори "Айболить". Я там якихось бабцю й діда колов. Тобто мене привчали до того, що я маю бути медиком і все. Я вже ходив до репетиторів з хімії, біології. Як згадую, це так тяжко було, коли вчив це все, але то було не моє. І в результаті я зумів переконати своїх батьків, після трирічного ходіння до репетиторів з хімії і біології, що я хочу спробувати себе у журналістиці. Я одразу хотів бути радійником. Мені старший брат потаємно від батьків купував ті старі бабінні магнітофони, мікрофони такі радянські. Я щось там бавився, записував, якісь там хіт-паради. Отаке в мене було хобі. І все-таки за півроку до вступу в медінститут моя мама при мені татові сказала таку фразу: "Василю, хай хоч один має те, що хоче..." 

Про факультет

Якщо не науково, то університет і журфак почав мене шліфувати як особистість. Там були люди, які об'єднанні якоюсь ідеєю, якоюсь ціллю. Так, були старші викладачі, які не встигали взагалі за тенденціями сучасної журналістики.  Але ми тих викладачів поважали попри все, ми реально вчили купу взагалі непотрібного. Можливо, і пригодиться колись, але я бачу, що, напевно, ні. І, відповідно, університет зробив з мене саме особистість.

Про найкращі роки

Студентські роки, я переконаний, є найкращими в житті людини. Так, я втрачав багато, саме тому я на початку четвертого курсу звільнився з усіх робіт, і коли вже студенти перестали ходити на навчання, я об'єднав курс. Ми настільки фантастично провели цей рік. Потім, звичайно, я повернувся на радіо. Але я мусив то зробити, бо я зрозумів, що життя повз мене проходить.

Про перший ефір

Перший прямий ефір я ніколи не забуду. Я не буду оригінальним, я не сів і одразу не став королем ефіру. Безумовно, була лажа і лажа зовсім проста. Людина, яка мене виводила в перший прямий ефір, моя співведуча, забула дати звук в навушники. Мало хто знає, але для радійника не тільки мікрофон важливий, але й навушники. Відповідно, у мене склалась ілюзія, що я не в ефірі. Вона до мене говорить, а я мовчу. І от вийшов такий хлопчик-даун трішечки.  Директор забігає і питає: "Що відбувається у вас тут?!!" Але потім повірили у мене ще раз і ще раз, і пішло-поїхало.

Про людей

В мене був період, коли я перестав спілкуватись із людьми. Робота, робота, робота... треба допомагати, треба допомагати людям... а потім ти розумієш, а хто тобі допоможе? Будь-який людський ресурс він вичерпує себе... він себе просто вичерпує. І часом треба отримати енергію від людей, які тебе люблять, людей, які тобі цікаві. Треба вислухати їх, треба почути якісь їхні радощі, часом, якісь їхні проблеми. Я увійшов в такий ритм, що допомагав усім, крім своїх близьких, батьків, друзів. І я подумав собі: "стоп"! Так не можна! Треба ж пам'ятати про своїх людей, які тобі завжди готові допомогти. Оцей баланс в житті дуже важливий.

 

Про допомогу армії

Мене це настільки не те, що захопило... Волонтерство взяло мене і сказало: "Все! Ми тебе більше не відпустимо". Тому що якщо ти вже раз поїдеш туди, до тих солдатів, і побачиш в чому вони вбрані... В переважній своїй більшості, це – добровольці. Йдуть люди, які мають дітей, які є однією дитиною в сім'ї, і вони йдуть захищати свою Батьківщину. І ось держава їх так цінує. Моя перша поїздка туди мене змінила повністю, я їхав у авто і ридав.

Про недоліки Львова

Я б хотів, щоб моє місто трішечки втратило таку пелену пафосу і реально подивилося на себе, на львів'ян. Я б хотів, щоб було менше злих тролів які є, які у всьому, що б не відбувалося у Львові, знайдуть щось погане. І, водночас, я хотів, щоб спала ця рожева фіранка з тих, хто каже, що в нас все суперськи, все класно. Я дуже хочу, щоб львів'яни розуміли, що вони цікаві і дуже класні... Але я не вважаю своє місто п'ємонтом українства, як багато хто вважає.

Записала Христина Петрик, підготувала Наталя Середюк.

Фото Олександра Чернова.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!