Не буває однакових. Як львів’янка дає нове життя старим вишиванкам

6092 0
Львів’янка Христина Дух-Зафійовська відшиває старі вишиванки. Здебільшого, це взори з Львівщини, Галичини, Карпат. Каже, що зараз популярно дізнаватись про свій рід та мати сорочку з узором, який носили предки.

Христина Дух-Зафійовська розповіла Tvoemisto.tv, чому часто у старих сорочках трапляються помилки, чому люди звертаються за копією сорочки, навіть маючи оригінал, та чому насправді не буває однакових вишиванок.   

Щороку на Великдень я мала бути в новій сорочці. В один момент вишила тернопільську сорочку. Вклала туди дуже багато роботи, але коли вже після пошиття випрала, то рукави дуже «підскочили», стали закороткими, і вдягти її було неможливо. Це була перша сорочка, яку я продала. Я виставила оголошення і була дуже здивована, що через два тижні моя робота поїхала в Чикаго. Коли ти за свою працю дістаєш матеріальну сатисфакцію, це шалений стимул. То був перший випадок, коли я зрозуміла, що моє хобі може стати ще моєю професією.

Вишивати мене навчила бабця. Вона на замовлення вишивала ґорсети кораликами та пацьорками для половини Перемишлянського району. То було наївне малярство: просто бралося полотно і по ньому малювалося милом, а далі — вишивалося. Це було фантастично. Бабця могла десь побачити взір, прийти додому і ввечері на папері його відмалювати з пам’яті. То ж були часи, коли нічого не було: ні книжок, ні полотна, ні ниток, не було можливості побачити, в когось щось навчитися. Суспільство було замкнуте, колгоспників з села не випускали. Їм і паспорти не видавали, щоб ті далеко не виїжджали. Я думаю, що вона була б зараз в захваті від кількості літератури, фотографій з музейних фондів. Від бабусі в мене зберігся дитячий ґорсик — як звичайний чоботар без чобіт вона вишивала всім навколо, тільки не своїм.

Не буває однакових вишиванок

Те, що залишилося від сорочки, яку привезли з Сибіру

Друга бабця також вишивала, але в неї я бувала рідше. Трирічну маму та її батьків вивезли в Сибір, назад вони поверталися нелегально. У тих перипетіях збереглися дідова сорочка та одна бабцина запаска, на якій були неймовірні 20-ти сантиметрові вишиті американськими нитками тороки. Вона їх порола і на Сибіру вишивала тим хлопцям сорочки. Бабця завжди вишивала дуже дрібно, дуже філігранно.

Випускна вишиванка майстрині, яку вона вишивала за рисунками у книжці.

Коли кожна жінка сідає шити собі сорочку? Коли бачить щось гарне і їй хочеться таке саме. Цікаво, коли ти, маючи тільки шматок полотна і нитки, здатний з того зробити якийсь витвір. Вишиваючи, я відпочиваю, не напружуюся, мені це нетяжко. Так, робота монотонна й довга, на місяці. Не можна клацнути пальцями, і сорочка вийшла за тиждень. Ще на самому початку потрібно уявляти собі результат. Хоча, переважно це зовсім інакше виходить. Не може бути двох однакових вишиванок, навіть якщо візерунок однаковий і хочеться зробити один в один. У тебе інше полотно, можуть бути інші нитки, на оригіналі вони вицвіли, тут вони нові.

Мої вишиванки залишаться між людьми

Я зовсім не шкодую, коли комусь віддаю сорочку, хоча це нелегко. Мені просто захотілося і щоб після мене щось зосталося, адже залишити все собі неможливо. А коли воно йде десь між люди, як речі, що робила моя бабця, то залишається між людьми.

Насправді дуже тішить, що люди хочуть щось справжнє і розуміють цінність давнього. Тішить, що не всі ходять в китайських маках і машинних візерунках, і знають що їм потрібно. Дуже часто хочуть сорочку з візерунками, звідки вони походять. Добре, що знають, якого вони роду.

Львівщина, Галичина та Карпати — основні мотиви, які я вишиваю. Щоб створити добру копію, ти маєш тримати оригінал у руках. Звісно, що найбільше оригіналів я мала з найближчих регіонів. Колекціонерів багато, — серед них і Галя Гафійчук, і Уляна Явна, вони досить відкриті, дозволяють подивитись який крій, як все складено. Звичайно, ніхто не дасть пороти і вивчати, як цей шов був зроблений.

Якщо чесно, то інколи хочеться відтворити щось інше, але є стільки задумок, і розумію, що мені ще десять років, напевно, доведеться тільки Львівщину і Карпати вишивати. Та, наприклад, сокальські чорні сорочки я вже не можу робити. Хоч вони були схожі лише кроєм, — візерунки зовсім різні, — але сьомої вже не хочу.

Завжди виникає запитання, чи повторювати помилки з старих сорочок

Доглядати за старими вишиванками дуже складно. Вони вовняні і досить важкі, тому через це розповзаються по швах, дуже часто просто полотно розходиться. Десь шия, десь плечі — там, де більше навантаження. Звісно, можна реставрувати, і все ніби ціле, але через деякий час слабкі місця знову дають про себе знати. Тому люди хочуть мати гарну копію на новому полотні, щоб її можна було сміливо вдягати, або просто стає шкода прабабцину сорочку, яка вже в такому стані, що її не можна носити, але потрібно зберегти. Зараз працюю над копією сорочки, що належить дівчині з Лондона.


Зараз пані Христина працює над над копією сорочки, що належить дівчині, яка зараз в Лондоні. Та вирішила тким чином зберегти сімейну вишиванку.

У старих сорочках часто трапляються помилки, наприклад, несиметричні рукави. Завжди видно, який з них вишивальниця робила першим — він рівний, довершений і маже ідеальний. У тому, над чим працювати наприкінці, переважно, найбільше помилок. Якщо хочеться це відновити, то тоді постає питання, чи повторювати ці помилки, чи виправляти їх. Коли робиш абсолютну копію, десь підсвідомо думаєш, чим керувалася та жінка, коли вона це вишивала, як вона це робила.

Переважно старі сорочки незавершені на плечах. Традиційно їх вишивали до Великодня або на весілля. І якщо до Великодня не встигли доробити, то заправляли в спідниці і закручували крайками, так, щоб ніхто не бачив. Потім починалися городи і поля, і все решта, і сорочку ніхто не закінчував — так роками вона і лежала.

Мене часто питають: «Це, напевно, якась дуже глибока думка, що цей рукав такий, а цей такий, а тут от вжито такі кольори холодні, а тут тепліші, один був від вроків, а другий, щоб не дивилися на молодицю…». Та неправда. Все дуже просто і прагматично: жінка сиділа в глибокому селі, у неї вистачило ниток на цей рукав, тільки почала інший, а тут все снігами засипало, Великдень на носі — куди вона поїде? Які були нитки, такими і зашила. І не треба придумувати якусь неймовірну сакральність. Те саме з різними ластовицями. Зазвичай на ткацькому верстаті робили полото шириною 60 см, і рідко коли ширше. Тому, коли потрібна сорочка більшого розміру, робилися всі оці клини, вставки, але ніякого сакрального змісту в це вкладати не варто.

Мої копії — комфортні живі сорочки

Я і так достатньо грішу, бо не вишиваю на старому полотні, а беру в роботу в основному нове. Не тому, що не хочу, просто маю не дуже добрий досвід зі старим полотном, яке після прання гарно розлізлося в руках.

Щоб вишивати на ньому, треба знати скільки років, де і в якій скрині воно лежало, чи було вогке. Коли ти понад півроку витрачаєш на роботу, яка потім розповзається, то стає дуже шкода. Крім того, дуже часто на злежаному полотні, яке може видаватися абсолютно нормальним, від вологості вилізають якісь грибки, після прання, контакту з повітрям чи з тілом. Воно жорстке, тверде та дуже важке в роботі. За той час, скільки на ньому витрачається на одну сорочку, на новому полотні можна зробити у півтора раза більше. Доводиться обирати, бо життя не вічне.

Я не претендую на роль музейного працівника. Мої копії — комфортні живі сорочки, які максимально схожі на старі оригінали. Зараз достатньо музейних експонатів, на які треба дивитися крізь скло, і немає необхідності їх примножувати.

У кожної жінки інша фігура, і традиційний крій не може лежати однаково добре на всіх. Доводиться вносити зміни, наприклад, глибше вирізати комір. І тоді це вже не копія, адже колись так не робили. Але подібна річ гарно виглядатиме, і жінці в ній буде зручно ходити. Інакше сорочка просто лежатиме на полиці: «Вишила, але носити неможливо». Дуже часто така доля у старих популярних борщівських сорочок. Це неймовірний обсяг роботи, але запитайте, як часто власниці в них ходять і як довго в них витримують. Це різдвяні сорочки, вишиті теплою тяжкою вовною, в яких можна ходити у -20°С. Вони зроблені з грубого конопляного полотна, яке неймовірно тре. Часто шви настільки дубові, що носити їх неможливо, хіба Святвечір витримати. І подібних речей дуже багато.

У Львові є Ярина Сліпецька, яка робить елєґанські копії борщівських сорочок на новому конопляному полотні та сучасними вовняними нитками, які не пускають колір, і власниці не мучаться, коли їх перуть.

В Україні приблизно 20 майстрів, які відтворюють древній одяг

Випрати стару сорочку — це ціле мистецтво. Спершу потрібно руками вимочити на рушнику і засунути в морозилку, щоб замерзла — якщо на вулиці літо, чи взимку винести на -20 С, щоб не потекли фарби, бо натуральні барвники дуже примхливі. У домашніх умовах це процес на тиждень. Хоча у Львові у Національному музеї є дівчина, яка прекрасно їх пере. За це, звісно, доведеться заплатити, але таки цінну річ все ж краще віддати в професійні руки, ніж експериментувати самому.

Так само на Східній Україні є люди, які прекрасно відновлюють старе, є вже цілі студії.  Завдяки інтернету, соціальним мережам ми всі між собою заочно знайомі. Десь 20 осіб в Україні займаються відтворенням давнього одягу, притому притаманного тим регіонам, де самі живуть.

Є прекрасні вінницькі сорочки від Андрія Єрмакова з дружиною. Вони малюють схеми, відроджують старі техніки, але радше з точки зору музейних працівників. Є Лідія Бебешко — теж етнографиня, бачить більше свою місію в тому, щоб відмалювати і передати ці візерунки, але не відтворює їх.

У Києві є такий «Шляхетний одяг», вони шиють неймовірні керсетки. З нової парчі, полотна, сатину, оксамитових стрічок, ґудзиків, але максимально зберігаючи старий крій.

Тішить, що таких людей стає все більше, бо ми створюємо наступне покоління такого одягу, який буде жити. Ми стараємось максимально зберегти крій, дібрати ґудзики, кольори. Тому ці вироби не дешеві, як і колись. Не треба творити ілюзію, що кожна друга ходила в керсетці чи мала шалянову спідницю.

Чомусь збереглося дуже мало саме львівських сорочок, на відміну від карпатських. Можливо, це пов’язано з тим, що людей вивозили, як мою родину. До речі, складається враження, що і на східній Україні, що далі на схід, то все менше і менше збереженого. Це все нищилося, палилося, а в голод просто йшло як розмінна монета.

В мене завдяки чоловікові, який стримував моє бажання почати скуповувати все, немає власної колекції старовинного одягу, тільки декілька предметів: два кожухи, декілька плахт та крайок. Адже навіть їх необхідно мінімум два-чотири рази на рік перетрушувати, перекладати всім, чим можна, захищати від молі. З великими колекціями давати раду набагато складніше. Якщо ти віддаєш свій час збиранню та зберіганню одягу, то повинен усвідомлювати, що займаєшся музейною справою і або доглядаєш за своїм міні-музеєм, або наймаєш людей і створюєш реальний музей, який має приносити прибуток.

P.S. До традиційних строїв майстриня створює та відновлює традиційні прикраси. Дивіться більше у нашій фотоісторії нижче.

 

Марія Стахів

Фото Каті Москалюк

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Міські акценти