Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний

2599 0
Нині Ігор Балинський очолює унікальний освітній центр – Школу журналістики УКУ, має у домашній бібліотеці понад три тисячі книжок і з усмішкою пригадує свої перші творчі спроби в армійській газеті. Його знають як редактора інтернет-видань «Zik» та «Zaxid.net», за що у вузьких колах охрестили «батьком львівської журналістики». Спеціально для Tvoemisto.tv викладач, що не втомлюється вчитися й сам, розповів про те, як опинився у Львові і чим сьогодні для нього є це місто.

Про те, як почав писати

Ще в армії я почав дописувати до військової газети. Це була одна із форм урізноманітнення тієї військової одноманітності. Я служив у Мурманській області, можна сказати, – на краю світу. Бо зранку, коли ми прокидалися у казармі, якщо над Баренцовим морем не було туману, то  ми бачили, як десь далеко плавали норвезькі сторожові кораблі. Тобто це була крайня точка Радянського Союзу. У таких умовах була шалена одноманітність: суцільний полярний день і полярна ніч. Серед розваг – лише футбол і можливість дописувати до військової газети, яка розташовувалася на території нашої казарми. Так я почав писати. Через якийсь час зрозумів, що мені це подобається, а для того, щоб займатися цим далі, треба було вступити на журфак.

Про Львів як «своє» місто

Оскільки у 1991-му році у мене закінчилася строкова служба і я збирався вступати на факультет журналістики, до тоді ще Державного університету імені Івана Франка, то у виборі міста альтернативи як такої не було. Сам я родом із-під Самбора, Львівської області, за першою освітою – вчитель молодших класів. Тому після армії, як я жартував, у мене було дві дороги: або в Дрогобич на українську філологію, бо більшість вчителів молодших класів здобувають вищу освіту філологічну чи, може, історичну, або ж – до Львова, на журфак. Так, у червні 1991-го року, коли я демобілізувався, одразу вступив до університету Франка. І з того моменту можна говорити, що Львів є містом, у якому я живу, він є моїм містом. 

Про комфортність та провінційність Львова

Львів за усіма характеристиками: комфортом, ритмом, настроєм, інфраструктурою, – є для мене зручним і комфортним. Я не люблю великих міст: Київ, Берлін, Москва… Вони для мене є містами, у яких почуваєш себе незатишно, через темпи, через ритми, через відчуженість і замкненість середовищ. Тобто ці міста поділені на певні локальні спільноти, і вони доволі рідко співіснують й комунікують одна з одною. Загалом темп міста задає його величина, кількість населення, якісь інфраструктурні  та економічні речі. Можливо у цьому плані Львів не є динамічним містом. Як колись жартував Віталій Портніков: «Те, що відбувається у Львові раз у три дні, у Києві відбувається раз у три години, а десь у Європі – раз у 30 хвилин». Але мене це влаштовує. Мій темпоритм  і моє уявлення про комфорт співпадає із тим, що я маю у Львові. Коли знайомі мене запитують, яким для мене сьогодні є Львів, то я говорю: «Він для мене є, у доброму сенсі, провінційним містом, яке дедалі більше і більше нагадує провінційні європейські міста».

Про Львів релігійний

Мені здається, що у Львові достатньо комфортно жити як греко-католикам, так і православним. Я інколи спостерігаю ходу кришнаїтів Львовом і не бачу на вулицях міста якоїсь агресії стосовно того, що вони є такими радикально іншими. Звичайно, на побутовому рівні можуть бути конфлікти, зокрема на підґрунті релігійності, але пов’язувати їх із тим, що Львів є релігійним і це може когось застерігати чи утискати, то є примітивно і стереотипно. Як ми любимо інколи говорити в УКУ: «Вірити не боляче». А віра та релігійність – це різні речі.

Те, що у Львові останні рік-два виникають конфлікти довкола церкви, греко-католицької зокрема, я значною мірою пов’язую із медійними спекуляціями і певними комунікаційними помилками, яких допускаються і церква, і громадянське суспільство Львова. Тому часто ці речі є ситуативними і спекулятивними, бо сучасні медіа вимагають скандалу, роздмухування локального до глобального тощо.

Але оця релігійність Львова має свої переваги, тому що людина повинна опиратися на якісь цінності і вона повинна у щось вірити, до чогось прагнути. Перебування у парадигмі православної, греко-католицької  чи католицької релігійності додає сенсовості і виставляє своєрідні обмежувальні прапорці: «Цього не можна робити!», «Туди не можна запливати!» І це  добре, особливо у сучасному світі, де так багато спокус.

Є ще інша річ: релігійний Львів, то є релігійна традиція митрополита Шептицького, традиція Греко-Католицької Церкви, її катакомбного періоду, її мучеників та святих, це також традиція Православної Церкви, яка є так само чималою у Львові, і це є традиції інших конфесій, зокрема іудейської. Тому Львів має добру історію мультикультурності і міжрелігійної традиції. Можна сказати, що Львів є релігійно коректним, не беручи до уваги внутрішньо християнських конфліктів середини 90-х років. Було би набагато гірше, якби у Львові домінувала якась одна релігійна конфесія, тому що одноманітність може породжувати певні моменти авторитарності й нетерпимості. Мені здається, що релігійність Львова, інколи навіть на рівні зайвих стереотипів, є перевагою цього міста, а не його недоліком.

Про медіапростір Львова

Загалом є  декілька плюсів і мінусів львівського медіапростору. Серед плюсів можна виокремити те, що в ньому ще багато простору для нішевих видань: онлайн-ЗМІ, радіостудій чи телевізійних каналів. Тобто медіаринок Львова не є до кінця сформованим. Львівське медіасередовище намагається бути ринком, але йому поки що це не вдається.

Сьогодні складною є ситуація на ринку друкованих видань: дуже багато львівських газет, на жаль, закрилися, а значна частина – перебуває у статусі пошуку свого місця на ринку. Паперові видання стають все менш і менш економічно привабливими та ефективними, і це є не власне українська тенденція, а світова. Тому сьогодні ми можемо говорити, що на медіаринку Львова існує кілька видань, серед яких монополістом є газета «Експрес», інші ж шукають свої місце, і питання про їх подальше існування все ще залишається під запитанням.  Мені імпонує львівський радіопростір, бо там є вибір, і там є альтернатива. Він, напевно, є найструктурованішим, має свою  традицію, свої конкурентні радіостанції. Що ж до телеринку, то  він у Львові практично нереалізований. Тому, що, окрім львівського обласного телебачення, ми не маємо жодної професійної телекомпанії, яка би вела мовлення 24 години на добу.  «Телеканал 24» все-таки є всеукраїнським інформаційним ресурсом.  Ні «Zik», ні ТРК «Люкс» ніколи не мали ні потужностей, ані амбіцій на добове мовлення у форматі 24/7.

Наявність цих ніш є перевагою львівського медіапростору. Але, на мою думку, у сьогоднішніх умовах вони не можуть бути заповнені. Бо знайти інвестора, який би зголосився дати кошти на цілодобове телебачення, майже неможливо. Немає інтересів, немає амбіцій, немає рекламного ринку.

Має львівський інформаційний простір і чимало недоліків. Мені не вистачає у Львові доброї політичної журналістики, її, на жаль, немає у жодному із сегментів ринку. Мені не вистачає доброго суспільно-політичного тижневика, який би інтерпретував та аналізував події у місті і, скажімо, у Західній Україні загалом. Ще однією вадою львівського медіаринку є те, що на ньому сформувалося два монополісти: холдинг «Zik» і холдинг ТРК «Люкс». Вони, з одного боку, конкурують між собою, що є позитивним моментом, а з іншого –  вони є фактично монополістами на рекламному ринку.

Але, попри все, львівський медіапростір є достатньо заповненим, він є варіативним. Тому, на противагу іншим регіонам України, я вважаю, що ми маємо медіа-середовище, у якому можемо отримати мінімум тої необхідної інформації, яку потребує аудиторія. І якби мене сьогодні запитали, яким я хочу бачити львівський медіапростір, то я сказав би, що хочу щоби на ньому з’явився третій гравець з іноземним капіталом. Тому що це передбачає впровадження інших правил й інших вимог. І, можливо, тоді місцеві медіа теж би переглянули вимоги до власної економіки, до власного продукту, який вони дають аудиторії.

Про журналістику як ремесло і журналістику як творчість

Журналістики, як і будь-якому ремеслу, треба вчитися весь час.  Ми зараз в Україні переживаємо трансформацію розуміння того, якою має бути освіта, зокрема журналістська. Останні 10-15 років вважалося, що достатньо вступити на бакалаврат журналістики чи іншого гуманітарного спрямування, відівчитися 4-5 років, і після того можна іти працювати. Але сучасна журналістика є настільки  динамічною професією, яка постійно вимагає освоєння інновацій. Мутують жанри, змінюються підходи до роботи, змінюються ситуації, в яких журналіст повинен навчитися швидше реагувати і приймати рішення. Тому ми говоримо, що професія, яка на думку теоретиків раніше балансувала на межі між ремеслом і творчістю, сьогодні вимагає трошки іншого.

Базова журналістика – це є ремесло, з моєї точки зору. Тому що людина повинна освоювати певні інструменти, навики, техніки для того, аби оперативно, достовірно і якісно розповідати аудиторії про те, що її оточує і те, що, з точки зору журналіста, є важливим. Якщо ж говорити про те, що журналістика мала б інтерпретувати світ і не маніпулювати, бути інструментом або вмінням розповідати історії, тоді ми вже будемо ставити трохи більше вимог до людини, яка називатиме себе журналістом. Тут ми вже можемо говорити про наближеність до певної творчості. Уміння розповідати історії – це є майже література, бо тут мають буди композиція, динаміка, герої. Я би говорив про те, що є два етапи журналістської освіти, і людина, яка хоче себе реалізувати у професії повинна іти від ремісництва до творчості, від вміння переказати факт про подію – до вміння розповідати історії. Чи такої журналістики сьогодні вчать в Україні? Я маю сумніви про це.

Про перспективи Школи журналістики УКУ і створення факультету суспільних комунікацій

Сьогодні журналістська освіта повинна бути сучаснішою і відповідати на вимоги ринку та світових трендів. У межах Школи журналістики УКУ ми працюємо саме над цим. Наразі вона знаходиться на етапі успішного старту, який є доволі динамічним. Ми хотіли показати, що журналістики можна вчити по-іншому і в багатьох випадках, експериментуючи, ми вже намацали модель, яка дозволяє збалансовано поєднати академічне навчання і оцей нетиповий нон-стоп практики, який ми даємо через майстер-класи, тренінги і навчальні школи.

Ми маємо амбіції створити в межах УКУ, на базі Школи журналістики, факультет суспільних комунікацій, який став би освітнім проектом, що поєднує три ключових напрямки: журналістику, медіакомунікації та політичні комунікації, які плануємо відкрити за рік-два. Британська модель журналістики передбачає, що політичні комунікації є складовою журналістики. А ми хотіли б їх розмежувати і робити не політичну журналістику, а політичні комунікації, трішки ширшу спеціальність, яка б складалась із трьох напрямків: власне журналістики, політології і комунікативістики. 

Якщо нам вдасться створити факультет суспільних комунікацій, то ми матимемо чітку структуру, яка розвиватиметься і академічно, і позаакадемічно. Ми маємо амбіцію створювати школу журналістики для студентів пострадянських країн. Хочемо на базі УКУ створити практичну школу для студентів із Росії, Грузії, Молдови, Білорусі і, можливо, Казахстану. Також ми хотіли би створити певні сертифікатні програми, які були б орієнтовані на навчання медійних технологій і журналістики представників церкви. Ще у планах – запустити тренінгові навчальні програми для зрілих журналістів.

Якби нам вдалось об’єднати всі ці напрямки, то про Школу журналістики УКУ можна було би говорити як про освітнє середовище. Це є перспективні амбіції і, якщо говорити цифрами, то це плани 2020-го року.

Журналіст – Наталія Середюк

Оператор – Володимир Барчук

Оператор монтажу – Дмитро Тарадайка

Люди Твого Міста