Люди Твого міста: Олеся Саноцька

7650 0
Художник за освітою, львів'янка Олеся Саноцька присвятила своє життя допомозі іншим – тим, кого ми, зазвичай, ігноруємо і не помічаємо. А вона не може бути щасливою, коли інші страждають, тому робить для Львова дуже важливу річ – дбає про те, щоб у нас не було жодної непотрібної людини.

Про Львів

Я народилась в тодішніх новобудовах і прожила ціле життя у Львові. В Винниках в мене були бабусі і дідусі, тому я часто проводила там свої канікули. Але Львів – то моє рідне місто, моя стихія. Десь з другого класу я їздила в центр міста на гуртки – то художній, то керамічний, потім художня школа була. І центр міста мені дуже подобається: двори, подвір'я, львівські брами – вони мають свою загадковість... Це просто частина мого світу. Звичайно, можна жити в різних місцях, напевно, людина всередині в собі носить свій дім. І якщо людина щаслива, то вона свій будинок може побудувати в будь-якому місці і всюди буде себе комфортно почувати. Але є Батьківщина – місце, де ти народився, воно буде найдорожчим для тебе. Так і Львів буде для мене назавжди найдорожчим.

Про те, що псує враження від міста

Не люблю, коли люди говорять лайливі слова. Мені здається, що це до Львова абсолютно не пасує, а у нас є дуже багато людей, які лаються у Львові. Воно мене ріже.  Біля "Оселі" є футбольне поле і по вечорах там грають в футбол. Тут, в спільноті, ми вчимося по-іншому жити, по-іншому висловлюватись, а коли грають в футбол, то голосно лаються. І це для мене створює дискомфорт.

Про "Оселю"

Ідея створення спільноти дуже стара, вона прийшла в голову ще отцю П'єру (французький священик, яий започаткував у 1949 році рух "Емаус"). У Франції в післявоєнний час було дуже багато бездомних людей, і він об'єднав свої зусилля разом з людиною, яка втратила волю до життя і хотіла покінчити життя самогубством. Вони разом зійшлися і почали відновлювати старий будинок, щоб там поселити бездомних людей. Так створилась перша спільнота "Емаус". Ідея розповсюдилась по Європі і цілому світу – зараз в 37 країнах є понад 450 спільнот. І нам, ініціаторам, які хотіли щось робити для бідних, бездомних людей, дуже сподобалась ця ідея. Бо це – не притулок для бездомних, це щось більше. Така ідея потрібна не тільки бездомним людям, а й усім в Україні – ідея взємодопомоги, ідея того, що нема непотрібних людей. Суспільство не може собі дозволити викреслити когось зі свого списку. В суспільстві, яке себе поважає, безпечно мала б почувати себе кожна людина. І як можна бути щасливим, коли є люди, які помирають від голоду, які на вулиці помирають? В посткомуністичній державі, де не визнавали бездомність, як соціальну проблему, треба було дуже багато про це говорити, щоб нас зрозуміли.

Про життя у спільноті

Спільнота живе, як велика родина. Є спільне господарство, ми збираємо вживані меблі по місту. Ми їх реставруємо – то наша професійна діяльність. А ще в нас є свині, кури, кухня. Кожен має свою ланку роботи, яку виконує. І для того, щоб спільнота функціонувала, дуже важливо, щоб кожна людина бачила перспективу – для чого вона працює. Вона мусить знати, чим я можу бути потрібним для інших людей. Бо якщо людина просто приходить, як в притулок, вона відчуває себе приниженою, бо мусить отримувати допомогу, а в нас ми відразу запрошуємо людей до співпраці.

Що стосується проблем, то в загальному вони такі самі, як і в будь-якому колективі. Навпаки, мені здається, що люди більш відкриті – не носять на собі маски через те, що їм цього не потрібно. А в суспільстві ми часто ізолюємось від інших людей.

Про творчість

Я не маю часу зараз малювати, але я не вважаю, що не займаюсь творчістю. Відколи себе пам'ятаю я малювала крейдою, фарбами, ліпила з пластиліну. Я ходила по вулицях і бачила, як би воно мало бути намальоване. Але коли це стало моєю професією, воно втратило для мене цікавість. Це було моєю життєвою невдачею, бо всі моєї колеги і колежанки стали художниками, багато – відомими художниками і я тоді подумала, що можу себе реалізувати в інших людях. Я тоді ходила в будинок школярів, навчала дітей і бачила їх таланти. Мені було дуже цікаво і приємно їх обрамлювати, вводити в рамки, давати певні вміння: як коштовні самоцвіти майстер вкладає в певні ювелірні вироби і вони по-іншому звучать.

Олеся Саноцька народилася в 1970 році у Львові. Закінчила Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. Працювала художником-декоратором, була волонтером громадської організації «Дорога». Після стажування у польських і французьких організаціях, що займаються проблемами залежності і бездомності, почала вивчати соціальну роботу. У 2002 році заснувала спільноту «Оселя». Вважає, що кожна людина заслуговує на довіру, домашнє тепло і щастя...

Фото у тексті з приватного архіву Олесі Саноцької

Люди Твого Міста