Звання «Шляхетної львівської родини» цього року присвоїли родині Ільницьких. Його отримало відразу три покоління: Микола Ільницький (літературознавець, критик, поет, перекладач) та його дружина Луїза (бібліограф, книгознавець); донька Мар’яна Комариця (поетеса, літературознавець) та син Ярослав (доктор фізико-математичних наук), а також онуки, серед яких – музиканти та науковці. У розмові із tvoemisto.tv Ільницькі розповіли про свої родинні традиції, про сімейні толоки, а також про те, як вони виховували своїх дітей.

Про родинний герб

Микола Ільницький, літературознавець, критик, поет, перекладач, доктор філологічних наук, професор:

«Зараз є така тенденція, що люди всілякими способами (і через архіви, і через родинні перекази) шукають свої корені. Це хороша тенденція. Бо ми всі знаємо: ще нещодавно у всім знайомі часи казали, що всі ми походимо з селян, бідняків і так далі. Але не все було так просто. У нас була своя інтелігенція, роди, які мали давню історію. Отже, історія мого роду походить з Турківського району, села Ільник. Це історія так званої ходачкової шляхти. Це шляхта гербу Сас, до якого відносилися такі роди, як Крушельницькі, Височанські і дуже багато інших. Моєму далекому предкові було присвоєно цей герб Сас у 1431 році. Йому було віддано село Ільник. Очевидно, звідси і походить моє прізвище».

Про родинність

Данило Ільницький, літературознавець, кандидат філологічних наук, онук Миколи Ільницького:

«Є такий принцип в нашій родині: у нас всі підтримують один одного. Наприклад, коли хтось один чимось зараз зайнятий – має якийсь проект чи якісь труднощі (починаючи від ремонту і закінчуючи якоюсь працею над книжкою чи підготовкою лекцій) – всі про це знають і всіляко намагаються підтримати його. Ти сьогодні допомагаєш одному члену родини, завтра він допоможе тобі. Це за принципом, як колись проводилися толоки. Я пам'ятаю, що в нас в Сокільниках, де живе частина родини Ільницьких, коли будувалася хата і машина привозила якісь будівельні матеріали, то всі сусіди навіть без прохання збігалися допомагати. Така родинність, мені здається, дуже важлива. На жаль, зараз цього стає все менше. Одним із негативних моментів радянської політики було знищити ідею родинності. Мовляв, спадковості нема, генетики нема, все можна виховати, династії треба знищити».

Про родинне дозвілля

Ярослав Ільницький, доктор фізико-математичних наук, музикант, син Миколи Ільницького:

«Коли ми збираємося разом, відразу з сестрою починаємо грати на сопілках, а Данилко (син Ярослава Ільницького - авт.) з батьком дуже часто люблять собі окремо поговорити про літературу. І це гарно, коли кожен знаходить собі тему».

Луїза Ільницька, бібліограф, бібліографознавець, книгознавець, дружина Миколи Ільницького:

«Традиційно всі дні народження ми святкуємо разом. І на такі свята, як День святого Миколая, Різдво, Великдень також обов'язково збираємося».

Микола Ільницький:

«Можна сказати про ще одну традицію. Коли ми були молодші, то на родинних святах також читали такі графоманські вірші. Тих графоманських віршів у нас багато. Мар'янка, може, розкаже якийсь із них?».

Мар'яна Комариця (Ільницька), літературознавець, поет, доктор філологічних наук, донька Миколи Ільницького:

«Ми веселі дуже нині – нині в мами іменини.

Працювали ми завзято, щоб справляти мамі свято.

Ми потріпали доріжки і помили босі ніжки,

Поскладали всі ляльки, їм помили пелюшки,

І скупали, і помили, і за стіл їх посадили,

Наробили вінегрету, і засмажили котлету.

Принесли ми ще й вина, бо матуся в нас одна».

Про мрії, що втілюються в дітях

Микола Ільницький:

«В принципі, якихось правил чи спеціальних програм для виховання ми не мали. Але діти дивилися на те, що і як ми робимо. Навіть те, що в нас велика бібліотека – це вже є стимулом, щоб шукати себе.

Розповідали, що мій батько сідав на порозі і грав на сопілці. Я так хотів би почути цю сопілку. А в горах знаєте, як це: сідаєш грати на одній горі, а звук чути і на іншій. На жаль, такої сопілки в мене не було, а навіть якби була, то не було кому мене навчити на ній грати. І коли народився син, я собі подумав: «Як би було добре, якби він навчився грати на сопілці». І я дуже його стимулював до цього, правда, він пішов на скрипочку. Але все одно сопілка в нього, можна сказати, навіть перемогла. Це також передалося дочці».

Ярослав Ільницький: 

«Сім’я – це такий великий, як на мене, організм, де кожен має свою певну роль. І дуже часто є так, що твої потаємні мрії втілюються в дітях. Тобто тобі чи не вистачило хисту, чи часу, і раптом діти розвиваються і в них це все є. Я впевнений, що тато теж дуже хотів бути фізиком у дитинстві. Але доля склалася інакше. Але скажу за своїх дітей – Данила і Павла, який зараз на гастролях. Я мріяв у дитинстві і в університеті добре грати на гобої – це духовий язичковий інструмент з дуже гарним характерним звуком. Але мені це не вдавалося. І тут раптом Данило в школі виявив таке бажання, ми з дружиною, як могли, його підтримали. Він значно краще за мене і тоді грав, і зараз грає. Так само у студентські роки я, як кожен хлопець, мріяв грати на гітарі. Також не склалося. Зате син Павло грає чудово. І навіть більше: я навіть не мріяв співати те, що, наприклад, виконує Френк Сінатра».

Про дитинство

Мар'яна Комариця (Ільницька):

«Коли ми прогулювалися десь неподалік від дому, тато казав: «Давай заримуємо до цієї фрази якийсь віршик». Ну, рими мені давалися складно, тому я досі пишу верлібри. Але батько завжди купував дуже багато книжок, різноманітних казок і читав їх зі мною. Це було нон-стоп перечитування. Пригадую, коли треба було готуватися до екзамену, зверху для батьків лежав підручник, а знизу я ховала казки. Філологія підсвідомо брала своє. Мені здавався цілком органічним цей розвиток, тому що я вважаю, що традиція і родина – це така духовна естафета. Можливо, це той вифлеємський вогонь, який ми передаємо від батьків до дітей».

Про Львів

Луїза Ільницька:

«Коли я закінчила школу, то хотіла вступати кудись тільки у Львові. Для мене це було так, як би я поїхала в Відень з Хмельницького. Мені пощастило, бо я потрапила на один курс з такими відомими особами як Ігор Калинець, Микола Старовойт, Богдан Завадка. Це були такі особистості, які багато на що впливали. Для мене Львів був чимось неймовірним. Я знала, що нікуди звідси не піду.

Коли я зараз йду на роботу різними вуличками, кожен раз відкриваю собі щось нове. Хоч я вже була на цій вуличці, але бачу: там щось змінилося, там щось відреставрували, там щось відремонтували. І це велике задоволення – йти і просто дивитися на кожен будинок, на кожну вулицю. Як на мене, кращого міста, ніж Львів, не існує».

Ярослав Ільницький: 

Львів – це як прекрасна жінка. Кожному здається, що вона – його. Але вона настправді нічия, нею ніхто не може володіти. Йдуть століття, змінюються імперії, у яких в даний момент є Львів, змінюються культурні пласти, якісь національні спрямування. Але Львів все одно завжди є Львовом. 

Данило Ільницький:

«У маленькому містечку затишно і тихо, але, з іншого боку, є певна провінційність. В мегаполісі всі кудись поспішають і часто цей поспіх є сам для себе: коли ти кудись поспішаєш , але навіть не задумуєшся, чи є сенс в тому поспіху? А Львів, з одного боку, – це центр, але з іншого – тут є достатньо тихо. З одного боку, тут всі знають одне одного, але з іншого – тут достатньо місця, щоб створити свій простір».

Про виховання

Луїза Ільницька:

«Коли Ярослав ходив в школу, він був дуже повільний: приходив, сідав за стіл та замість того, щоб писати, дивився на тролейбуси або записував їхні номери. І в мене була така коронна фраза до нього: «Та ж пиши!». І коли навіть він сідав їсти, я казала до нього: «Та ж пиши!». За оцінки у нас ніхто дітей не карав. Вони обоє вчилися добре».

Ярослав Ільницький:

Я думаю, що ідеальне виховання – те, коли той, кого виховують, не знає, що його виховують. Все ніби відбувається само собою: якось так складаються обставини, хтось сказав те і те. Людина тоді рухається інакше. Коли ж вона бачить, що її виховують, вже є щось не те, тому що у неї може бути спротив до цього. 

Анна Комариця, студентка 2-го курсу, вивчає слов`янську філологію. Донька Мар'яни Комариці, онука Миколи Ільницького:

«З дитинства пам'ятаю, що не було такого: «Не роби», «Не ходи», «Того не можна». Завжди можна було запитати батьків: «А чому?» і почути від них повну наукову відповідь. Здавалось би, це дивно: навіщо це дитині? Але саме так формується наукове начало, щоб потім дитина в школі змогла писати есе, які згодом зможуть перерости в наукові праці і вдосконалюватися з віком. Саме прививання цього підходу, пошуки причин і наслідків – це і є та науковість, яка передається не лише спадково, але і вихованням».

Данило Ільницький: 

«Мої батьки ніколи спеціально нас не виховували, це все робила родинна атмосфера. Як пригадує мій тато і Мар'яна, коли вони були маленькими, до них додому приходили дуже цікаві люди. Так само і в нас постійно були якісь друзі – письменники, художники, музиканти. Або просто дуже цікаві люди, які ведуть бесіди, сідають за фортепіано, починають джазувати або просто якісь свої поезії читати. Ця атмосфера дуже впливає. Але ніхто спеціально не каже: ти будеш письменником. Воно так – тече річка, ти собі в тій річці купаєшся».

Текст Наталія Горбань, фото – Андрій Поліковський, оператор – Володимир Барчук