Володимир Кауфман. Фото: Маркіян Прохасько

Володимир Кауфман. Фото: Маркіян Прохасько

Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові

6310 0
Влодко Кауфман – український художник, співтворець мистецького об’єднання «Дзиґа», автор виставок та творець мистецьких перформансів, інсталяцій, акцій та проектів. У розмові із Tvoemisto.tv він ділиться своїм баченням самовартості українського мистецтва, естетики львівських кафе, а також розповідає про улюблену частину Львова, джерело натхнення, духовну ціну мистецтва та специфіку іконописання.

Про натхнення і місця спокою

Я вже неодноразово розповідав, що коли я був малим, мама взяла мене із собою у відпустку й привезла із Казахстану до Львова – я побачив його вперше, коли мені було п’ять чи шість років. Тоді й зрозумів, що не зможу без Львова жити. Пізніше я приїжджав сюди ще кілька разів, аж поки не було вирішено, що я буду жити у Львові, бо не можу без нього існувати. Зараз я можу кудись їздити, десь робити якісь проекти, але народження всього, що я потім роблю, відбувається у Львові. Можу навіть бути відсутнім у Львові, але усвідомлюю, що я до нього обов’язково повернуся, бо можу творити тільки тут.

У місті є різні місця – з різною енергетикою. У Львові є дуже багато місць, які мене надихають, і де я відчуваю неймовірний спокій. Це не мусить бути стале місце, скажімо, майстерня чи улюблені місця. У різний час це може бути інше місце: вони завжди з’являються для мене несподівано – тоді я розумію, що це місце спокою або енергетичний центр, який дає мені якусь наснагу. Але це завжди по-інакшому. Якщо навіть мислити категоріями, що я люблю Львів, знаю його, облазив його вздовж і впоперек, то все одно кожного року я знаходжу місце, в якому раніше ніколи не був. Так само це стосується фасадів. Я дуже люблю досліджувати Львів очима. Завжди дивуюся, коли у несподіваному місці на якомусь фасаді бачу елемент, якого раніше не бачив. Або навпаки – коли ходжу попри один і той самий будинок двадцять років, добре його знаю, і тут на двадцять перший рік я можу знайти якийсь елемент, якусь детальку, якої не бачив. Це мене вражає. Тож Львів – наче батарейка: він мене підживлює.

Я не можу сказати рецептуру такого місця спокою. Це не мусить бути старе місце. Просто я відчуваю, що мені там добре, і щось народжується. Я не є людиною, яка творить у якомусь місці, як художник, який є у майстерні. Для мене втілення ідеї відбувається чи у львівському просторі, чи в окремих його кутках – у львівському ефірі. А реалізуватися ж ідеї можуть де завгодно: чи в ангарі, чи в майстерні, чи вдома – це не суттєво, а залежить від того, наскільки проект кремезний чи камерний, що там достатньо аркуша паперу 2х2 сантиметри.

 

Про естетику й автентику кафе

Львів – це може навіть єдине місто в Україні, де є дуже серйозно розпрацьована естетика інтер’єрів у кафе. Це можу сказати стовідсотково: жодне місто в Україні не має такої потужної естетики з глибокими традиціями й коріннями. Але серед всіх тисяч кнайп, з яких туристи заходять у сотні, я можу виокремити з десяток, які мають дуже цікаву, справжню й органічну естетику. На жаль, робиться дуже багато імітацій. Мені ж цікаво, коли люди намагаються щось дійсно зберегти, знаходять у кавалку архітектури щось цікаве, стараються цей елемент розвивати, і, виходячи з того, роблять якийсь інтер’єр. Є такі кафе, але у більшості це імітація, яка покликана для того, щоб затягувати туристів у виключно комерційних цілях. Але у зв’язку з тим, що у Львові дуже серйозні дизайнерські традиції, то це виглядає набагато ліпше, ніж у Києві.

Мені як людині, яка живе і виросла у Львові, цікаво за тим спостерігати: наскільки воно розвивається чи не розвивається, чи стає конвеєрним, адже кількість кнайп у Львові зростає у геометричній прогресії, і хороший дизайнер не встигає розвиватися як хороше вино чи хороший коньяк, бо щоб воно стало справжнім – воно має вистоятися у часі. В нас розлив відбувається раніше, ніж треба. Тому більшість кав’ярень не є цікавими. Крім того, є дуже нездорові тенденцій, які йдуть з інших регіонів. Є багато недолугих інтер’єрів, які мене просто дивують. Чомусь вважають, що ця естетика у Львові може бути: щось на кшталт пузатих хат із плетеними парканами й глечиками, ота видумана естетика із незрозумілою декларацією. Але це знову ж таки підтверджує, що коли є ідея пропаганди розвитку туризму у Львові, то всі засоби добрі, щоб їх сюди притягувати... Дуже суперечлива ситуація. З одного боку добре, щоб до Львова приїжджало багато людей. А з іншого боку – ця гонка вироджує смак у людей, які готують і – якщо можна сказати – розвивають естетику міста.

Також цікаво спостерігати за тим, наскільки швидко й неймовірно багато народжується кав’ярень і кнайп у Львові, настільки й багато вмирає. Буквально за місяць після відкриття кнайпа може закритися. Зрозуміти це до кінця дуже тяжко. Тут купа причин. Для мене це взагалі дивно, бо я досить давно за тим спостерігаю, і для мене це загадка, чому вмирають і народжуються кав’ярні.

 

Про ціну мистецтва

Питання того, яка ціна мистецтва, було завжди: скільки існує мистецтво, стільки стояло питання його ціни. Ціна фізична і ціна духовна. Для того, щоб говорити про духовну ціну, треба вміти аналізувати усі попередні пласти, на які ми опираємося або не опираємося. Що ми переживали у мистецтві? Його злети, падіння, руйнація, знищення – цілий комплекс історичних перетурбацій, які у принципі виховують в людині відношення до мистецтва. На жаль – якщо говорити про нашу українську культуру – зараз відбувається процес бродіння, адже у нас є дуже багато побічних дій, які впливають на свідомість людей: як художників і митців, так і обивателів. Адже все ж таки період перебуваня в совку зробив свою ганебну справу, і радянська ментальність настільки глибоко вкорінилася у свідомість навіть галичан. Притому, що Галичина була під совком менше, ніж Велика Україна. І тим не менше це все-одно настільки глибоко туди вгризлося, що треба кілька поколінь, щоб ця ментальність з нас вийшла.

На превеликий жаль ми створюємо пам’ятники не нашої культури – ми створюємо пам’ятники на зло попередній культурі: якщо були Леніни, то ми ставимо Бандер чи Шухевичів, які зроблені так само бездарно і недолуго, як колись недолугі скульптори робили того ж Леніна чи Дзержинського. А ще гірше, що ті Леніни та Дзержинські за радянських часів були зроблені якісніше, ніж зараз Бандери та Шухевичі. І зараз на цьому ми хочемо виховувати наступні покоління. Я не бачу у цьому ніякої перспективи, і завжди був прихильником принаймні якогось короткочасного мораторію на спорудження пам’ятників узагалі. Бо я не хочу бачити недолугість на кшталт того Бандери, що стоїть неподалік приміського вокзалу – це жахіття, біда, і над цим треба думати та працювати.

У нас є дуже нездорова тенденція когось мавпувати, щоб виглядати не гірше від тих чи інших, щоб не вирізнятися. Хоча маючи таку багатовікову традицію в культурі, пробувати когось наздоганяти – це видається принаймні безглуздим. Тому я думаю, що треба глибше занурюватися й глибше вивчати наше коріння. Є дві крайності: одна частина хоче ізолюватися від світу й сидіти у шароварах та вишиванках, а друга крайність – коли люди хочуть наздоганяти захід і виглядати не гірше від нього – це не є хороший шлях. Має бути якийсь синтетичний підхід. Якби ми вивчили свою культуру, знали б її розвиток, послідовність, то стало б легше орієнтуватися.

 

 

Я можу порівняти те, що я маю, з тим, що є на Заході і Сході. Це знання своєї минулої культури дає мені можливість впевненіше почуватися у своїх прагненнях. Або, принаймні, у реалізації своїх ідей, адже вони народжуються не на голому місці, а у соціумі, в якому я розвиваюся. Але наш соціум – це бродильна камера. За 23 роки воно ще не перебродило, сюди ще щось підсипають, рецепт вже давно зганьблений – ніхто не знає, який напій ми з цього зваримо, наскільки він буде цікавий та міцний і достояний – якщо це переводити на стежку алкоголю.

 

Про мистецтво не для народу

На мою думку, мистецтво не робиться ані для народу, ані для людей. Це по великому рахунку реалізація еґо. Кожна людина як грішна істота прагне реалізувати своє еґо. Тобто вона хоче бути богом. Неспроможність робити так, як Бог, робить підміни. Усі ці підміни божественного й призводять до виникнення мистецтва. Усе мистецтво – це імітація божественності. Там більше лукавства, аніж Божої енергії. Хоча з іншого боку, може це було дано Богом людині: так рятуватися від божевілля. Принаймні, я це сприймаю у такому напрямку: мистецтво – це не позитив, це все-таки негатив, бо його творять дуже егоцентричні люди.

 

Як тоді ставитися до сакрального мистецтва?

Для мене сакральне – те, що обслуговує віру, релігію, церкву – це не є мистецтво, це образотворчість. Творення образів дуже підходить до сакрального мистецтва. Люди, які щиро обслуговують сакральність, повинні розуміти, що мають відкинути слово «мистецтво». Там не треба думати, що ти – художник. У ліпшому випадку ти – професіонал, який знає, як не намалювати ікону, а збудувати її. Там є безліч канонів. З моєї точки зору, там має бути повне переосмислення. Якщо людина щиро малює ікону – вона повинна позбутися або хоч вгамувати в собі мистецькі страсті й в першу чергу еґо. Лише тоді людина може зробити щось порядне у сакральному просторі та ефірі. Я колись зрозумів, попробувавши розмалювати церкву, що я, на жаль, не можу – у мені забагато егоїзму, щоб малювати церкви. Це треба у людях виховувати. Образотворчість – це окрема школа.

Є поняття намолених ікон – це ж не пустий звук. Там відбувається щось таке, що ніколи не буде відбуватися в інших творах. Не можна молитися на Джоконду, правда? Молитися можна на ікону, бо це не картина, а образ. Є контактність між Богом та людиною. Принаймні, людина спробувала знайти такого посередника. А картина – це задоволення естетичних бажань.

Коли у світському мистецтві пробують використати модель сакральності, то не впевнений, що це чесно. Я не суддя, але з тим треба бути дуже обережним. Є люди, які працюють на межі, використовуючи сакральну технологію для створення світського мистецтва. У цій сфері є цікаві художники, але, з іншого боку, є негативний досвід. Наприклад, школа бойчукістів – це фатальний слід в історії нашої культури. Це мистецька течія, яка фактично повністю покладалася на сакральну технологію, але обслуговувала комуністичну ідеологію. Тобто поміняли всіх святих на трактористів, червоноармійців, колгоспників і так далі. Перше враження, коли дивишся на хороший твір бойчукістів – це ти бачиш якусь сатанинську штуку. Вони щиро вірили у перемогу комунізму, але хотіли при цьому скористатися сакральним. Хоча у світовій культурі це вважається серйозним кроком у розвитку мистецтва. Але у світі про бойчукістів не знають, бо тут вже проблема нашої пропаганди. Бойчук – це монстр, геній рівня Сікейроса Рівери. Але Сікейроса Ріверу всі знають, а Михайла Бойчука – ніхто. Зроблено все, щоб про нього ніхто нічого не знав, але це інша дискусія.

 

Про смак та естетику

Щоб виховати смак у суспільства потрібні століття. За двадцять років естетика нації не виховується – це дуже болісний і довготривалий процес. Ми ще переживемо епоху кічу, переживемо знищення благородної архітектури, переживемо епоху, коли не буде цінуватися сучасна архітектура. Ми маємо пережити час, коли люди зрозуміють, що сучасна архітектура може органічно існувати зі старовинною. Це все той самий бак із бродінням. Хоча я вважаю, що архітектура має розвиватися так, як вона розвивалася органічно все життя. Не було ж у ХІІ столітті комісії із охорони архітектурного середовища.

У світі існують різні параметри оцінки вартості архітектури, безліч міжнародних меморандумів, які притримуються такого чи іншого відношення до старої архітектури. Хтось вважає недоцільним відтворювати пам’ятки, яких вже не існує, а дехто навпаки. От, наприклад, старе місто Варшави – це бутафорія, неіснуюче місто, міф. Воно повністю відбудоване після зруйнування. А італійці такого не дотримуються. Може тому, що у них валом античної архітектури, і вони не цінують, що мають. Тут є різні підходи. Але архітектура має розвиватися так, як розвиватися. Місто – це живий організм, який розвивається, або вмирає. Львів хворобливо, але розвивається. Таке місто не може бути мертвим. Тож я на нього дивлюся оптимістично, як би його не паскудили тимчасові хвороби кічу, євроремонтів та іншого.

 

Про улюблену частину міста

Я недавно для себе це відкрив, але ніхто не вірить, що Львів більший від Кракова. Старого Львова є набагато більше, ніж старого Кракова. Однак ресурсів на його відновлення треба дуже багато, щоб довести його до пуття. Я дуже люблю Підзамче, неймовірно закоханий у цей район, там безліч фантастичних фасадів із львівською сецесією. Там стара архітектура, арт деко, там просто фантастичні різні стилі. Але воно все занедбане й занехаяне. Ще пару років – і від тих фасадів нічого не залишиться. Вони облітають, нищаться. І я розумію, що на це нема коштів, але це мало б хоча фіксуватися для збереження в історії. Ті будинки так чи інакше зникнуть, бо я не знаю, коли у нас з’являться гроші, щоб це захистити, відреставрувати й відбудувати, але, тим не менше, це історія міста.

Стара шкіра лущиться, відмирає, відростає нова, але рука від цього не вмирає, вона живе. Так само із містом. Львів залишається Львовом – другого такого міста я не знаю, його ні з чим не можна сплутати. Для мене дико звучить, коли кажуть, що Львів – це другий Париж. Це безглуздя. Між ними взагалі немає нічого спільного. Очевидно, якийсь радянський естет придумав таку фразу. Може тому, що за радянських часів усі «Парижі» в радянських фільмах знімалися у Львові, бо у Париж було дорого їхати, а Франція ще й буржуазная страна. Але це теж переживеться. Комплекс меншовартості – поганий помічник у захисті будь-чого. Ми вважаємо, що нас хтось принижує, нам треба бути не гіршими. Але ми є хороші, самодостатні, сильні, міцні і найліпші. І Львів – найліпше місто у світі.

Розмовляв Маркіян Прохасько

Люди Твого Міста