Молодий директор старих книжок. Що відбувається з львівським Музеєм книги
На початку серпня директором Музею мистецтва давньої української книги при Львівській галереї мистецтв імені Бориса Возницького став Станіслав Волощенко – дослідник рукописних і стародрукованих кириличних книг, автор двох каталогів із опису давніх книг львівської та київської приватних колекцій. Двадцятип’ятирічний науковець, добре знаний у своїй сфері – кодикології (наука про рукописні книги), очолив підрозділ Галереї мистецтв, розташований у будинку з білої цегли на подвір’ї Палацу Потоцьких, у непрості часи. На початку року в Галереї недорахувалися багатьох експонатів, зокрема стародруків.
– Загальна недостача становить 455 одиниць, – підтверджує Станіслав. Пошуки стародруків досі тривають, як і конфлікт між чинним директором галереї Тарасом Возняком та його попередницею Ларисою Разніковою. Лариса Спаська, яка очолювала відділ стародруків, була звільнена.– Книги в музеях кралися завжди і багато. Бували прикрі випадки, коли, наприклад, людина з фальшивим посвідченням СБУ виносила з бібліотеки імені Вернадського «Апостол» Івана Федоровича 1564 року. Для музейників такі крадіжки – надзвичайні втрати: таке відчуття, що хтось поцупив твою дитину.
Новий директор говорить про виклики та плани охочіше, ніж про конфлікт. «Книга – це моє життя. Мені цікаво мати відповідальність, вивчати пам’ятки, описувати і, що не менш важливо, популяризувати цю спадщину, – каже він. – Хочеться доносити до української громади, що ми круті, і нам є чим пишатися». Tvoemisto.tv розпитало Станіслава Волощенка про те, як він полюбив старі книжки і яким бачить майбутнє музею.
Я навчався на історичному факультеті. Доводилось багато ходити до бібліотеки. Поступово я почав закохуватись у світ стелажів із старими книжками – ходив туди писати, читати і просто відпочивати. Зрештою, я так часто бував у бібліотеці Онуфріївського монастиря УГКЦ, що 2011 року почав працювати у ній бібліотекарем. Спершу довірили періодику, а згодом – історичну літературу. Одного дня завідувачка бібліотеки зненацька винесла мені стародрук. Це був львівський «Октоїх» 1630 року без титулки й вихідних даних. Так я почав учитися: розбирав, із чого складається книжка, вивчав оздоблення. За кілька місяців вийшов мій перший каталог – у товстому зошиті.
Якось на презентації я зустрів Віру Фрис, знану дослідницю стародруків. Я читав її роботи, вивчав їх в університеті. Думав, як би до неї підійти, адже я простий студент, а вона метр. Але все ж підійшов і попросив поради щодо книжки, з якою тоді працював – пам’ятником сімнадцятого століття, куди вписувались імена померлих. Віра Фрис допомогла мені зрозуміти і пояснити цей стародрук; разом із нею ми розробили спеціальну методику опису. Саме вона заразила мене любов’ю до книгознавства. Наприкінці 2015 року вийшов мій каталог стародруків. Почались презентації у Львові, Києві, Дрогобичі – я увійшов до книгознавчої професії.
У книжок насичене і складне життя. Вони, як люди, зношуються. Тому мені цікаво, як врятувати книжку, продовжити її вік. Раніше я навіть не думав, що аркуші книг, яким уже більше трьохсот років, можна мити у теплій воді, а потім осушувати й дорощувати втрачені частинки. Книга – мій паралельний світ: він таємний, а я маю завдання робити його відкритим. Іноді храмів, у яких зберігались стародруки, вже немає, навіть згадок не збереглося про їхнє існування, а книги живуть і розповідають про своїх користувачів.
За книгою стоїть людська історія, часом дуже драматична. Я порівнюю стародруки з фейсбуком. За тих часів люди, звісно ж, не мали сучасних ґаджетів, але вони мали книжки, до яких вписували свої історії, цитували когось, описували побачене. Такі собі фейсбук-дописи, яким уже кількасот років. Поруч із важливими, глобальними речами люди писали про сніг у серпні чи добрий врожай. Мені важливо олюднювати книгу, показувати, що книга – не лише пам’ятник історії, а ще й пам’ятник людського життя, свідчення культурної антропології свого часу. Адже переважно ми знаємо історію воєн, перемог і поразок, яскравих героїв і можновладців, але не знаємо, як жила пересічна людина. Зі старих книжок можна дізнатись деталі її повсякденного життя.
Львів був важливим осередком книгознавства і дослідження стародруків. Тут працювали видатні історики книги – Іларіон Свєнціцький, Яким Запаско, Федір Максименко, Ярослав Ісаєвич… Зараз каталогів не видають – напевно, через брак коштів. Проте у Львові є надзвичайно цінні, унікальні колекції стародруків, і прикро, що це багатство не можна показати ширшому колу людей.
джерело: photo-lviv.in.ua
У Києві чудово працює зі стародруками бібліотека імені Вернадського, успішні кроки в дослідженні стародавніх книг починає робити бібліотека Київського національного університету. Також дуже добре працює столичний Музей книги та друкарства. Є добрі приклади в Одесі, Харкові, Ніжині, Луцьку. Книгознавча наука в Україні таки розвивається, але не так активно, як, наприклад, у Білорусі чи Польщі. Там на річниці видання книг відбуваються цілі фестивалі, семінари, щороку видають шикарні каталоги стародруків. А в нас держава не надто зацікавлена в порятунку своєї спадщини. Годі й говорити про гідні умови праці бібліотекарів чи забезпечення належної охорони музеїв.
Щоб зрозуміти стародруки, треба знати староукраїнську. Для цього треба готувати філологів. Якось я бачив, як в університетській бібліотеці студенткам-філологиням принесли факсиміле Пересопницького Євангелія. Вони відкрили, але читати не можуть! Теорія в нас хороша, а практики немає.
Може, й на краще, що я не був музейником. Я знаю музеї з погляду відвідувача, незаангажованого професією. А будувати сучасний музей, що має відповідати смакам відвідувачів, краще тому ж таки колишньому відвідувачеві.
Музей розташований в будинку львівського метро. Його почали будувати біля Палацу Потоцьких наприкінці 80-х, але відразу заморозили. З цим приміщенням багато проблем, бо воно не будувалося для музею. Старі вікна, старі стелажі та експозиційні вітрини, дах протікає… Перше, з чим я зустрівся – це з залишками нелюбові до книги, що залишились від попередніх співробітників. Зараз музей закритий, відбувається реорганізація: спершу ми будемо переймати фонди, потім створимо концепцію музею, який відповідатиме викликам сучасності. Коли відкриємо оновлений музей, можна буде подивитись фото й порівняти – як було і як стало.
Музей книги – це не лише місце зберігання стародруків, це місце зустрічі сучасної людини з давніми книжками та минулими поколіннями, які їх творили. Він повинен активно виходити у соціальні мережі, ставати ближчим і доступнішим для людей. Не досить просто розташувати предмети на полиці: експонати – це своєрідна форма комунікації. Ми будемо формувати композицію так, аби експонати говорили до відвідувача. Я хочу, щоб музей став місцем дозвілля для людей різного віку – від наймолодших до літніх.
джерело: «Радіо Свобода»
Ми повністю опишемо, а потімоцифруємо колекції. По-перше, у разі крадіжок або завдання шкоди експонатам вони не зникнуть повністю, по-друге, це залучатиме відвідувачів – побачивши експонат на своєму ґаджеті, вони захочуть прийти й побачити його наживо. Успіх музею вимірюватиметься не кількістю відвідувачів, а кількістю їхніх візитів. Сучасний виклик для музейників – організувати роботу так, щоб людині хотілось прийти не один раз на все життя. Будемо проводити навчальні заходи – лекторії, семінари, форуми, конференції тощо. Раз на тиждень будемо проводити «Книгу тижня»: розповідатимемо історію книжки та людей, із якими вона була пов’язана. Плануємо відтворили стародавню друкарню, щоб люди побачили, як створювалися книжки в давнину. Наша мета – щоб давня книга ожила в сучасному світі.
У більшості музеїв заборонено фотографувати. Я хочу, щоб Музей книги став місцем, куди хотілося б прийти пофотографуватись і зачекінитись у соцмережах. Багато музейників не розуміють, що а такий спосіб заклад популяризується, адже друзі побачать фото в соцмережах і самі схочуть прийти до музею. В музеї має панувати комфортна й демократична атмосфера – тоді туди захочеться повертатись.
Влад Яценко
Фото Діани Горбань